|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Ми
В морі широкім, розбурханім світі Ми — сплески найвищих валів. Солодко й чудно теперішнім жити, Надією повниться спів. Браття, віддаймося морю шумнóму, Звитяжцями вийдем з боїв, Нам сумнів незнаний, нам жах невідомий, Ми — сплески найвищих валів.Наполеон
Так, на шляху племен і років, На попелі зотлілих літ, Твоїх важких і певних кроків Лишився незатертий слід. Мов велетень, із криці литий, Ти, долі непомильний суд, Не міг іти і не гнітити, I не кривавить смертний люд. Все, що вдавалось поколінням, Все, що виводили віки, Ти руйнував одним велінням, Єдиним порухом руки. Ти щастя взяв собі в обладу, Примусив слугувать тобі, I всю свою всесвітню владу На карту ставив в боротьбі. Від слави вірної сп'янілий, Ти йшов, валив міцне, слабе, I стало під кінець несила Самій землі носить тебе. Світ випроставсь, і ти, безвладний, Як лист, на вітрі знявся сам, Подався в далеч безоглядну I впав серед бескетів, там, Де на незміренім просторі На тебе ждав, одколи світ, Піднесений з безодні моря Підніжжям гордим твій граніт.Блудний син
Так отрок Библии, безумный расточитель... А. Пушкин
Невже, пройшовши путь відлюдну, Побачу я мій отчий дім I упаду, як син розпутний, Підбитий соромом гризьким? Я вийшов звідси, повний віри (Так, як на влови йдуть стрільці), Я снив про вас, красуні Тіра, Про вас, сідонські мудреці. I от, чого я хтів, настало, Я бачив все, всього дійшов, I серце в пестощах буяло, I розум в золоті промов. Та з рук пустив я скарб безцінний, Всі келихи отрут допив, I знов — убогий і злочинний — Утік на простір лук і нив. I радісно в нічнім спокою Свою самотність привітав, Упився срібною росою Холодних і зцілющих трав. I враз таким безповоротним Мені з'явився рідний дім З димком легким і безтурботним Над нашим річищем сухим, Де в свій дитинний вік відрадний Носив я в серці скарб чуття, Все, що розвіяв марнотратно По буйних бéнкетах життя. Коли б то знов на ті дороги, До літ дитячих повернуть I без турботи, й без тривоги В житті бездумнім потонуть.Юлій Цезар
Вони кричать: за нами право, Вони кленуть: ти бунтівник. Ти стяг війни підніс кривавий, На брата брата ти подвиг! А ви, ви, консули,— безвинні?.. Чи ж то не ваших вчинків плід?.. Здається, й брукове каміння Кричить про ваш нестерпний гніт! Ви радите: права народу,— Підтримуй мир, за спокій стій,— Коли у вас Мілон і Клодій На вулицях заводять бій. Ви мовите, що я зухвало Сенатові перечу й вам,— Самі віддавши на поталу Весь Рим Помпеєвим списам. Коли б ще на труну законів Побідний склали ви трофей, А то клейноди легіонів Парфянських веселять дітей! Ереб давно вас жде-голосить, Розвійтеся ж, як марний сон!.. Я кинув жереб свій і — досить Сміліш, мій коню, в Рубікон!До задоволених
Мене пече несвітський сором Від привітальних ваших слів,— Яким дивитиметься зором На сяєва прийдешніх днів? Ви раді радістю худоби, Вам тільки б латочку трави, Зайдете, наб'єте утроби — I ситі, і блаженні ви! Прекрасний в громі тиранії Неситий цар Асаргадон, Прекрасний океан стихії, Що мчить і трощить царський трон. Та сором і ганьба без міри, Як замість моря — став і твань,— Не блискавка — полудня сіре, Не форум — зала для зібрань. Ви, діти днів, пойнятих жаром, На плем'я кволе і дрібне Вставайте бурею, пожаром, Крушіть життя і з ним мене!Скарга героя
Нас так мало, так мало з породи могутньої Нездоланних бійців, що рушали під Трою; Про ті герці страшні, про ту пору славутнюю Навіть чудно і згадувать нині герою. Агамемнон від зради упав під наругою, Оілеїв Аянт — від грізнóї богині, Теламонід безумний розбитий недугою, А Патрокл і Ахілл сплять давно на чужині. Де ви, друзі мої? Одіссею досвідчений, Так безславно живеш ти в Ітаці нікчемній, Тевкр утік і народ свій покинув незлічений, Син Тідеїв пішов десь у безвісті темні. Тож як стрінемось ми серед люду безродного, Ми, що звикли вже жить між юрбою дрібною,— Враз підносимо зброю один проти одного, Щоби душу потішити в рівнім двобої.Еней
До Картагенських веж незнаних Прибитий бурями в полон, Я у розкошах ненастанних Провадив дні, як дивний сон. I як дозволили богове Блаженство нам, наземній тлі,— В ті дні жаги, в ті дні любові Я був щасливим на землі. Усе життя в такій неволі, Рабом цариці все життя, Чи може бути краща доля I горя краще забуття?.. Стояла ніч над сонним містом... Огонь кохання одбуяв... На ложі царськім позлотистім Я край Дідони задрімав. Я пам'ятав її зітхання,— Весь порив наш, немов у сні,— Гарячих персів хвилювання I руки сплетені й тісні. I от ударив світ раптовий, Окрилений почувся крок,— Над ложем ранковим любові Стоїть з жезлом кіленський бог. — Вставай, породження богині! Ти спиш, але не сплять боги: Твій ýділ — донести святині На інші славні береги. Земна жага,— що їй в герої? Не піддавайся чарам слів! Ти маєш для нової Трої Зростити люд богатирів. Священна воля Громовержця, Скорися їй, пливи звідсіль До меж італьських, вирви з серця Жаги квітчастий чад і хміль. Сказав — і зник, як блискавиця, Погас, завмер за звуком звук. I враз покликала цариця Мене в обійми ніжних рук. Та я одкинувся, суворий, Уста і очі відхилив... А вранці ріг співав прозорий I флот у край Сатурна плив.Поет до музи
Я весь свій вік одвікував у зраді, Я стяг свій часто кидав в боротьбі, Незрадно лиш твоїй корився владі I вірний був тобі. Зачувши голос від вершин незнаних, На поклик владний я до тебе йшов; Устами одривавсь од уст коханих, Щоб буть з тобою знов. В степу широкім, під легкою тінню Рожевих хмар, під тихий шум ланів З твоїх зітхань і власного тремтіння Снував я ніжний спів. В тортурах пристрасті, в огні жадання, Життя віддавши пóривам грізнúм, Я знав, я знав, що муку і кохання Тобі переповім. I як конала та на ложі смерті, Що мрії всі я з нею звик ділить, Крізь тугу й жаль я відмічав, упертий, Всі риси, кожну мить. Палаючи в нестерпному стражданні, Любовно оглядаючи курок, Втішався я, що із свого признання Тобі сплету вінок. Чи то життя мене широке надить, Чи маю йти я в темряву нічну, Душа моя вовік-віків не зрадить Тебе, тебе одну.Гімн Афродіти
Гімни складатиму вік несмертельній і світлій богині, Ти, Афродіто,— Любов, ти цариця одвіку й донині. Квітом троянди ласкавим твої вівтарі ми вінчаєм, Радісно чóло твоє і твій сміх безтурботний вітаєм. Правду віщують яку твій погляд і сміх загадковий? Темні видіння які пророкують уста мармурові? Далям яким незахíдні твої приглядаються очі? Обрії вужчі стають, віки і хвилини коротші: Час і простíр розпливлися в цім димі святого кадила Мудрість премудрих і радість поетів таємно спочила Ти розв'язання всіх загадок темних часу і простору,— Вірно складаю до ніг тобі дань дивування й покори. Змалку манила мене невгамована буйна тривога, Світом блукавши, я прагнув провідника, владаря, бога. Од вівтарів к вівтарям переходив, здіймався на гори, «Завтра» завжди прославляв, а «сьогодні» вважав як «учора» Знову приходжу до тебе, богине богинь, Афродіто! Бачу: за статтю твоєю дорога в безмежність одкрита. Владі віддавшись твоїй, усі таємниці відчую В хвилю останню, як пристрасті згубній себе доручу я.Захід над морем
Над морем із сірого крепу, В шовковій постелі багряній Покоїться сонце... Край склепу Вітрила стоять, як прочани. Владика намету деннóго Тьмяніє у смертному сні, Востаннє на воду од нього Зміясті лягають огні, А онде маяк циклопічний Півтонно поглянув довкола. Он диск пурпуровий владичний Приліг на саме виноколо, Суворо запінені хвилі Понуро і глухо звучать... Уже на закритій могилі Вітрила примерклі стоять.Вечірній пан
Вечірній Пан в яснім спокою Не задзвенить, не прошумить. Приліг на лісовій поляні I стежить, як зоря рікою По небу ллє червону кров, Як береги біліють знов В молочно-голубім тумані,— I тихо першою звіздою Йому цвіте тьмянá блакить. Вечірній Пан збирає звуки, Що навкруги встають у млі,— Далекий скрип арби на мості, Шептання річки в темних луках І кумкання глухих ставків. Самотній на німій землі, Він поникає в дивній млості I, зносячи кошлаті руки, Благословляє царство снів.Дитячі сподівання
Знову ніч і небо, і червоний Марс горить в блакиті осяйній. Раб землі, окутий і безсонний, Щó страждати від незбутніх мрій? Марення мої далекозорі, Не діждусь я слави ваших днів; Не побачу в світовім просторі Кинених в безмежність кораблів! Не злечу в небесні океани, Навіть не дізнаюся з газет, Як Колумб, допіру ще не знаний, Новий світ знайшов серед планет. Але ні, душа моя не хоче Відрікатись чарівного сну, Жде і вірить в пóклики пророчі Про велику будучність земну. Ні, ми не глядітимем, мов бранці, Кволі і покірні дикуни, Як, змінивши нас, нові обранці Візьмуть наші гори і лани. Ми самі уперті, непохитні, Всіх стихій могутні королі, Понесемо в обшири всесвітні Благовістя нашої землі.Від Перікла до Леніна
В базальтах скель вибиваючи аннали, Понурі раби фараона Снофрý Чи ж думали коли, що гімн Інтернаціонала Прозвучить звитяжно Сені й Дніпру? Дикун чатує в очеретах Мвутанга, Застромивши в волосся два блискучі пера А в залах Bull обертається танго I огнями танцює Avenue de l’Opéra. Та по-давньому з голок комашня метушлива Підіймає високо лабіринти-житлá, I бобер свою греблю споруджає на диво, I стільник з шестикутників ліпить бджола I ті самі в просторі персні Сатурна, Проміння Венери і орбіти комет, Як тоді, коли сцену стрясали котурни, Коли місяць на храми стягав Магомет. Від Перікла до Леніна, від сьогодні до завтра Моряка перебіжний на березі сон, I тупе миготіння в голові плеозавра Лиш помалу з'ясовує упертий Бергсон. I сяєва смілі Лобачевського й Маркса, Змагання віків, їх побідний пеан — Тільки іскорка звідти, з червоного Марса, З світових порошинок, що мчить Альдебаран.Темрява лісова
Безлюддя. Глуш. Зеленувате Проміння скрізь. I голоси Ті, що на них завжди багаті Липневі сонячні ліси. Сюрчання хорів ненастанних, I скрип дерев, і вдалині, Між звуків дивних, хоч і знаних, Мотор на річці у човні. Ні, ще! Вважай! Крізь міріади Листків зелених, плащ земний, Шум, що не відали дріади,— Вгорі пропелер гомінкий. Не знаю, тут, де полюс близько, Чи він ходив, колишній Пан,— Але шипінням василіска Його збентежив би біплан. Гудіння хижого металу I влада розуму сім'ю Богів днедавніх розігнали, I промінь світить у гаю. Замовкнув ліс в тьмянім хоралі, I йдуть із глибини степів Електроплуг, електротралер — Дива майбутніх наших днів.До вірменів
Так! Вас поставлено на грані Двох ворогуючих світів, У вашім людовім надбанні Лунає відгомін віків, Бо всі надії, всі негоди Черкали вас крилом твердим — I Кіра грозові походи, I Македонських воєн грім. Ви над Євфратом невблаганно Схиляли Риму гордий стяг, Ви за мечем Юстиніана Ішли до слави і звитяг. Та часто й вас метали бурі, Мов квіт рожевий навесні, При Чінгісхані, Ленг-Тімурі У дні півмісяця страшні. Але ваш дух, боєць тривалий, Стояв біді наперекір, Дарма що поводі й навали Тягли його у згубний вир. Він був як зерна діаманта, I в гранях повторив огнем I чар шіразької троянди, I блиск гомерівських поем. Ми віримо, Тігранів люде, Ти встоїш у новій добі, Зорею виблиснеш, і буде Широке поле ще тобі, Щоб на камінні плит могильних Торкнув живущі струни ти I знов з'єднав у співах вільних Два ворогуючі світи
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
