Олег Дмитрієв

Вірші

* * *


Все шукаємо істину в спорах,
Дайте слово сказати мені,—
Не шукаємо в небі та в горах,
У полях, в лісовій гущині.

Так навчилися ми городити
З мудрих фраз полемічні ряди.
Але істину можна зустріти
Сам на сам,
Віч-на-віч —
Як завжди.





* * *


У склянці стоїть обліпиха,
Ледь світить вода через край.
В кімнаті так лунко і тихо,
Хоч заново жить починай.

Та ні — що було, те минуло:
День чорний і день золотий.
Хіба що у серці кольнуло,
Бо висновок справді простий.





* * *


Коли я приникнув до тебе лицем,
А ти прихилилась до мене плечем — 
Повіяло холодом-жаром.
Недаром було все, недаром.

Немарно, немарно... А ми, далебі,
Задарма все це віддаємо судьбі,
Що дивиться збоку лукаво...
Мовляв, ну то що ж — ваше право.






* * *


Підкину монету: мигне
Й на камені ляже віконцем,

Коли ти розлюбиш мене,
Я хочу, щоб сяяло сонце.

Щоб місто діждалось тепла,
І м'яко світилась природа,
Й мене тихо вдалеч несла
По вулиці хвиля народу.

Я дуже знеміг від зими,
Зажурені очі незвикло:
Все, чим опечалені ми,
Здається, народжене взимку.

Щоб впала облога біди
І пута найтяжчої туги,
Нехай розквітають сади
В далеких і ближніх округах.

Хай літо стоїть на землі,
Як скажеш мені: — Не кохаю..

Монета лежить на орлі...
На щастя чи лихо — не знаю.






* * *


Рік за роком щезають кудись —
Мав багато, а мало зосталось.
«Не згадаю, коли помиливсь!» —
Так міркує бухгалтер на старість.

Скільки гарних було молодиць —
Все ділив своє щастя на строки.
«Не згадаю, коли помиливсь!» —
Співчуває собі одинокий,

В товаристві гуляк і п'яниць
Він життя перевів достолиха...
«Не згадаю, коли помиливсь!» —
Вперше каже тверезо сновига.

Врешті скине вериги дрібниць,
Стане рвати волосся невдатник:
«Не згадаю, коли помиливсь!»
Хто підкаже?
Життя — не задачник.

А якщо і задачник, простак, —
Що вже час на таке марнувати:
Глянь у відповідь,
Бачиш — не так!..
Прорахунки шукахь пізнувато.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі