|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Будинок стояв на найвищому місці вузької коси між бухтою і відкритим морем. Він був міцний, мов корабель, і витримав уже три урагани. Від сонця його затіняли високі кокосові пальми, похилені пасатами в один бік, а двері виходили на океан, і крута стежка вела від них на білий піщаний пляж, до Гольфстріму. Безвітряними днями, коли дивитися з берега, вода на течії була звичайно синя-синя. Та досить було зайти в неї, як вона враз починала зелено світитися над білим, наче борошно, піском, і тінь великої риби з'являлася в ній задовго до того, як сама рибина підпливала до берега.
Удень то було безпечне й гарне місце для купання, але вночі купатись там ніхто не наважувався. Акули, полюючи на краю Гольфстріму, підпливали вночі до самого берега, і з верхньої веранди будинку можна було почути, як викидається сполохана риба, а спустившись на пляж, побачити у воді її фосфоричні сліди. Вночі акули не знали страху, а інша морська живність боялася їх. Зате вдень вони не потикались до піщаного берега, а коли й потикались, їхні тіні було видно ще здалеку.
Власника будинку звали Томас Хадсон; він був добрий художник і більшу частину року жив і працював на цьому острові. Для людини, що довго прожила в цих широтах, зміни пір року стають і тут такими ж знаменними, як будь-де, і Томасові Хадсону, що любив свій острів, не хотілося пропустити жодної весни чи літа, ані осені чи зими.
Часом літо випадало надто спекотне — коли в серпні наставало безвітря або коли у червні чи в липні не задували пасати. Траплялось і таке, що у вересні, жовтні або й на початку листопада налітали урагани, а несподівана тропічна буря могла знятися першого-ліпшого дня від самого червня. Але й у пору ураганів бували гарні погожі дні.
Томас Хадсон багато років спостерігав тропічні бурі і, подивившись на небо, міг завбачити негоду набагато раніше за барометр. До того ж він умів угадувати напрям бур і знав, як від них убезпечитись. Він знав, що означає пережити ураган разом з іншими жителями острова і як це зближує людей. Знав і те, що бувають такі урагани, коли ніхто й ніщо не може вціліти. Проте завжди казав собі, що як і станеться таке лихо, то він ладен лишитися тут і загинути разом зі своїм будинком.
Той будинок був однаково що корабель. Поставлений на узвишші наперекір бурям, він неначе вріс у острів і став його невід'ємною часткою; з усіх вікон будинку видно було море, і вітри продували його наскрізь, так що й найгарячішими ночами спати було не парко. Стіни знадвору були пофарбовані білим, щоб не нагрівалися влітку, і будинок впадав у око далеко з Гольфстріму. Він підносився над усім островом, поступаючись височиною лише перед довгим рядом гінких казуарин, що їх найперше було видно, коли наближатися до острова з моря. Невдовзі по тому, як над водою поставала темна смуга казуарин, відкривався поглядові й великий білий будинок. А ще трохи згодом з'являвся весь довгастий острів, з кокосовими пальмами, дощаними будиночками, білою смугою пляжу і зеленою стіною острова Південного ген позаду. Щоразу, як Томас Хадсон бачив з моря свій будинок, його охоплювало радісне відчуття. Він завжди думав про нього, наче про живу істоту, як ото моряк про свій корабель. Узимку, коли зривалися північні вітри і наставала справжня холоднеча, в будинку було тепло й затишно, бо він єдиний на острові мав камін. То був великий відкритий камін, і Томас Хадсон палив у ньому плавник.
Велика купа того плавнику громадилася під південною стіною будинку. Дерево було вибілене сонцем, обточене піском та вітром, і деякі уламки так подобалися Хадсонові, що йому шкода було палити їх. Та після кожного шторму на березі лишалося багато ломаччя, і зрештою Хадсон, не вагаючись, спалював навіть те, яке найбільше припадало йому до вподоби. Він знав, що море нанесе його ще й ще, і холодними вечорами сидів собі у великому кріслі перед каміном, читаючи при світлі лампи, що стояла на важкому дерев'яному столику, і час від часу підводячи голову, щоб послухати, як бурхає північно-західний вітер, або подивитись, як горять у каміні великі, зовсім білі від сонця й води уламки дерева.
Часом він гасив лампу, лягав на килим і стежив очима за кольоровими пломінцями, що виникали там, де вогонь лизав морську сіль і пісок. Лежачи на підлозі, так що очі були врівень з дровами в каміні, він бачив ту межу, де полум'я одривалося від дерева, і йому ставало й сумно, й хороше. Так бувало завжди, коли він дивився на вогонь. Та коли горів плавник, з ним діялося щось особливе, і йому бракувало слів визначити своє відчуття. Можливо, недобре палити те, що так тобі подобається, думав він, але винним себе не почував.
Коли він лежав отак на підлозі, йому здавалося, ніби дме понад ним, хоч насправді вітер бив у підмурки будинку, в найнижчу травицю на острові, у водорості та черепашки на березі й навіть у пісок. Хадсон відчував, як гупають у берег хвилі прибою, і пригадував, що так само відчував колись постріли важких гармат, лежачи на землі недалеко від батареї,— давно, коли був ще зовсім молодий.
Камін був неабиякою втіхою узимку, і решту місяців Хадсон вдячно поглядав на нього й думав про те, як буде, коли знову настане зима. З усіх пір року найкраща на острові була зима, і він чекав її повсякчас.
Того року сини Томаса Хадсона приїхали до нього, коли зима вже минула і весна також кінчалася. Було умовлено, що всі троє хлопців зустрінуться в Нью-Йорку і звідти поїздом, а потім літаком доберуться до острова. Як завжди, виникли незгоди з матір'ю двох менших хлопців. Вона надумала податися до Європи,— звичайно, не попередивши про це Хадсона,— і хотіла забрати дітей з собою на ціле літо. Отже, вони могли приїхати до батька лише на різдвяні канікули,— певна річ, після різдва. Різдво хлопці мали святкувати з нею.
Томас Хадсон уже добре знав ті її вибрики, і зрештою все, як завжди, скінчилося взаємними поступками. Згодилися на тому, що молодші хлопці погостюють у батька на острові п'ять тижнів, а тоді повернуться до Нью-Йорка і звідти із шкільними квитками вирушать пароплавом французької компанії до Парижа, щоб там зустрітися з матір'ю, яка на той час уже встигне поповнити свій гардероб новим убранням. У цій подорожі їх мав супроводити старший брат, Том-молодший. Потім Томові-молодшому належало повернутися до своєї матері, що знімалася в якомусь фільмі на півдні Франції.
Мати Тома-молодшого не наполягала на його поверненні й не мала б нічого проти, якби він залишився в батька на ціле літо. Але і їй, напевне, хотілося б побачити його знов, і загалом це була чесна угода, якщо взяти до уваги непохитну рішучість матері двох інших хлопців. То була прекрасна й чарівна жінка, що ніколи в житті не відступала від жодного із своїх намірів. Вона завжди виношувала ці наміри потаємно, мов добрий генерал, і непохитно здійснювала їх. До якихось поступок її ще можна було схилити. Але змусити докорінно змінити свій намір — ніколи, хоч коли б він виник: чи то безсонної ночі, чи похмурим ранком, чи ввечері, під впливом джину.
Намір залишався наміром, а рішення — то вже таки рішенням, отож, знаючи все це й маючи за плечима досвід судового розлучення, Томас Хадсон був радий, що вони дійшли згоди і що хлопці приїдуть хоч на п'ять тижнів. Коли вже ми здобули ці п'ять тижнів, думав він, то вважай, що зіграли внічию. П'ять тижнів — чималий час, щоб побути з тими, кого любиш і з ким хотів би бути завжди. От тільки навіщо тобі було розлучатися з матір'ю Тома? А ти краще не думай про це, сказав він сам собі. Це така річ, про яку краще не думати. Та й яких чудових дітей народила тобі друга жінка. Дуже незвичайні, складної вдачі хлопці, і ти знаєш, скільки гарних рис успадкували вони від неї. Вона славна жінка, і з нею тобі теж не слід було розлучатися. Е ні, заперечив він собі, інакше я не міг.
Але все те не дуже хвилювало його. Він давно вже облишив перейматися цими речами і досі як міг притлумлював свою провину роботою, тож тепер його хвилювало лиш одне: скоро приїдуть хлопці, і треба, щоб вони добре провели літо. А потім він знову візьметься до роботи.
Він таки спромігся замінити майже все, крім дітей, роботою і тим сталим способом життя, що його запровадив собі на острові. І вважав, що пустив тут коріння міцно й надовго. Тепер, коли його брала туга за Парижем, він задовольнявся спогадами замість того, щоб їхати туди. Так само було й з рештою Європи, й з багатьма місцями в Азії і Африці.
Він не раз пригадував, що сказав Ренуар, коли почув, що Гоген поїхав малювати на Таїті: «Навіщо витрачати стільки грошей і їхати малювати в таку далечінь, коли так добре малюється й тут, у Батіньйолі?» Це краще звучало по-французькому: «Quand on peint si bien aux Batignolles»,— і Томас Хадсон думав про острів, мов про свій quartier1, і міцно осів на ньому, і знав усіх сусідів, і працював тут так само добре, як колись у Парижі, коли Том-молодший був ще немовлям.
Іноді він залишав острів, щоб порибалити біля берегів Куби або побути восени серед гір. Але своє ранчо в Монтані здав в оренду, бо найкращими порами року там були літо й осінь, а тепер його хлопцям восени завжди доводилося йти до школи.
Час від часу він виїжджав до Нью-Йорка побачитись із своїм агентом. Але тепер агент здебільшого сам приїздив до нього й забирав готові картини. Як художник Хадсон мав цілком певне становище, його шанували і в Європі, і на батьківщині. Мав він і постійний прибуток з нафтопромислів, розміщених на землі, що належала колись його дідові. Раніше там були пасовиська, потім землю продали, але з умовою, що право на корисні копалини залишиться за попереднім власником. Близько половини цього прибутку йшло на аліменти дітям, а решта забезпечувала йому надійний прожиток, так що він міг малювати як сам хотів, не знаючи матеріальної скрути. До того ж мав змогу жити, де йому заманеться, а при бажанні й помандрувати по світах.
Йому завжди добре велося майже в усьому, за винятком подружнього життя, хоч успіх його ніколи по-справжньому не цікавив. Його цікавив живопис, життя дітей, і він досі кохав ту жінку, в яку закохався уперше. Відтоді він закохувався в багатьох жінок, і часом котрась із них приїздила до нього на острів. У нього була потреба бачити поруч жінок, і він радо приймав їх на якийсь час. Йому подобалось, коли вони були поруч, іноді й досить довго. Але зрештою він завжди радів, коли вони від'їжджали, навіть і ті, що були йому дуже любі. Він давно позбувся звички сваритися з жінками й навчився уникати одруження. Навчитися цих двох речей було майже так само важко, як осісти на місці й звикнути до постійної, розміреної праці. Але він навчився їх і гадав, що навчився уже на все життя. Малювати картини він умів віддавна і вважав, що малює з кожним роком краще. А от привчити себе жити на одному місці й систематично працювати було важко, бо свого часу він вів досить-таки безладне життя. По-справжньому легковажним він ніколи не був, але був безладним, себелюбним і безжальним. Тепер він знав це, і не тільки зі слів багатьох жінок, а зрештою сам дійшов такого висновку. Тоді й постановив собі, що буде себелюбний лише задля своїх картин, безжальний лише в роботі і що візьме себе в руки й надасть своєму життю суворого ладу.
Він мав намір тішитися життям у межах встановленого ладу й наполегливо працювати. А сьогодні почував себе просто щасливим, бо наступного ранку мали приїхати діти.
— Містере Томе, вам нічого не треба? — спитав його Джозеф, хатній служник.— Ви ж сьогодні своє вже відробили, еге?
Джозеф був високий на зріст, мав дуже довге й дуже чорне обличчя, великі руки й ноги. Він носив білу куртку та білі штани, але завжди ходив босоніж.
— Дякую, Джозефе. Мабуть, ні.
— Може, трохи джину з тоніком?
— Ні. Я думаю піти до містера Боббі, вип'ю там.
— Випийте скляночку вдома. Дешевше вийде. Коли я йшов сюди, містер Боббі був страшенно сердитий. Каже, зовсім замучився з тими коктейлями. Одна пані з яхти замовила якусь там «Білу даму», а він подав їй пляшку тієї американської мінеральної води, де намальована жінка біля джерела в такій ото білій сукні, наче москітна сітка.
— Піду я все-таки туди.
— А я таки змішаю вам скляночку. Лоцманський катер привіз пошту. То, може, почитаєте і вип'єте, а тоді вже підете до містера Боббі?
— Ну гаразд.
— От і добре,— сказав Джозеф.— Бо я вже змішав. Щоправда, містере Томе, нічого особливого в тій пошті нема.
— Де вона?
— Внизу, в кухні. Я принесу. На двох конвертах жіноча рука. Один лист з Нью-Йорка. Один з Палм-Біча. Дуже гарно надписаний. Один від того пана, що продає ваші картини в Нью-Йорку. Два не знаю від кого.
— Хочеш відповісти на них замість мене?
— Так, сер. Якщо ви доручите. Я ж таки письменний, дарма що бідний.
— Ну то неси їх сюди.
— Зараз, містере Томе, сер. Там ще газета.
— Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.
Томас Хадсон сів читати листи, попиваючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.
— Джозефе! — гукнув він.— Ти все приготував до приїзду хлопців?
— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?
— Та ще ні.
— Як гадаєте — подужає він мене?
— Навряд.
— Ми ж із ним частенько боролися, коли я був вільний,— сказав Джозеф.— Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То троє найкращих у світі хлопців, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.
— Він і змалку був хитрюга,— сказав Томас Хадсон.
— А що далі росте, то хитріший,— захоплено промовив Джозеф.
— Будь їм цього літа добрим прикладом.
— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі.
— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.
— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я вільний.
— Добре, що вони приїздять, правда?
— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.
— Треба нам придумати для них якісь розваги.
— Ні, містере Томе,— відказав Джозеф.— Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних витівок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.
— А як там Едді?
— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.
— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.
— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі — справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і сьогодні, коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.
— А ти що там робив?
— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.
— Як стіл?
— Ще гірший став.
— Піду вниз,— сказав Томас Хадсон.— Треба прийняти душ і перевдягтися.
— Я там поклав вам на ліжку все, що треба,— сказав Джозеф.— Ще скляночку джину з тоніком?
— Ні, дякую.
— Містер Роджер приїхав.
— Добре. Я притягну його сюди.
— Він у вас поживе?
— Мабуть, поживе.
— Так чи так, а постіль я йому приготую.
— Добре.
Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.
Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.
Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.
З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.
Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:
Дядечко Едвард приїхав з Нассау,
Цукерок я в нього купив.
Тільки цукерку до рота узяв,
У мене живіт заболів.
Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.
— Я знаю тебе,— сказав він.— Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.
Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:
Ой Едварде,
Ой Едварде,
Сякий-такий Едварде,
Нікудишні цукерки твої!
— Про все скажу констеблю,— мовив дядечко Едвард.— Констебль знайде на тебе управу.
— І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? — гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.
— Цькують людину,— голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі.— Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.
Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном»2 Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.
— Колотнеча там, містере Томе,— мовив він, порівнявшись із Хадсоном.— Чи як би його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.
— Які речі, Луїсе?
— Всякі, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине і її.
— Звідки він, той пан?
— Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів. Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.
— А що констебль, Луїсе? Він там був?
— Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.
— То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.
— Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й називає містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.
— Видно, Луїсе, то таки норовистий пан.
— Ой містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати — оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джо Джейкоба Астора на «Титаніку», коли той ударився об айсберг і потонув, і, як зводите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумку, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди...— Ну, ви знаєте що.— То ось я візьму,— каже,— та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я залюбки послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Ти їх не почуєш, а він їх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Все це дуже мене розхвилювало. Та й пані геть засмутилась.
— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?
— Та ось несу для пані черепашкових перлів,— відказав хлопець.
Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон,— окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію,— хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері»,— але через те, що їй подобалися багамські перли, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах.
Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:
— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.
— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх,— мовив Хадсон.— Якщо їй подобаються черепашкові перли.
— Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.
Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.
— Пан заснув,— сказав він.— Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.
Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою. А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.
— Томе, невже вам справді до смаку це зілля? — запитав його Боббі.
— Авжеж. Інакше я не пив би його.
— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.
— А там є й хіна.
— Ні, люди таки схибнуті,— сказав Боббі.— Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.
— Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.
— Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?
Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.
— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.
— І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові,— ніяк не збагну.
— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?
— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.
— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.
— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.
— Мені подобається тут жити.
— Та певне ж,— сказав Боббі.— І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?
— Останнім часом їх добре беруть.
— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?
— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.
— З торгів?
— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.
— А самі ви можете їх продавати?
— Авжеж.
— Я б хотів купити смерч,— сказав Боббі.— Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще — два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно... То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.
— Це залежатиме від розміру картини.
— Малюйте яку вам захочеться,— велично промовив Боббі.— То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.
— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно,— сказав Томас Хадсон.— Я візьму з вас тільки за полотно.
— О боже, то добудьте щонайбільше полотно,— сказав Боббі.— Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть із цього бару, і з цього бісового острова.
Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.
— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір. І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря...
— Потрібне страшенно велике полотно,— сказав Хадсон.
— К бісу полотно! — вигукнув Боббі.— Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історій Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!
— Почну я із смерчів,— сказав Томас Хадсон.
— Хай так,— погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму.— У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.
— Завтра ж беруся до смерчів.
— Ну гаразд,— сказав Боббі.— Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаніка»?
— Велику картину — ні.
— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою уяву. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?
— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.
— Томе, я хочу зробити з вас великого художника,— сказав Боббі.— Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!
Він замовк і, витягши з-під стойки пляшку, швидко ковтнув з неї
— Це до рахунку не береться,— мовив він.— Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Величні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує величі. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.
— Про що?
Боббі перехилився через стойку, щоб ніхто інший його не почув.
— Не здумайте відмовлятися від цієї картини,— сказав він.— Хай вас не лякає її величність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу.— Він трохи помовчав.— У повному розпалі.
— Чортівня,— мовив Томас Хадсон.
— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромлює їх на вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі — велике провалля, і чорти тягнуть туди і негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули — й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі,— і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і від отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.
Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила на слугах божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз закроплююся з пляшки і вам теж даю закропитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями за пісок, волаючи до бога, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».
Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та величі.
— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.
— Атож, мабуть, ваша правда,— сказав Боббі.— До того ж від цих накреслень мене бере спрага.
— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б чудово.
— Це не той, що винайшов магнето?
— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.
— Теж давній?
— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.
— К бісу давніх,— сказав Боббі.— Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?
— Перевершити їх — нелегка річ.
— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете,— мовив Боббі.— Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.
— А як би його випити ще скляночку?
— Авжеж, хай йому чорт. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.
Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тоніку.
— Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цього зілля.
Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець стойки.
— А ви що п'єте? — запитав він матросів.— Як зветься, можете сказати?
— «Собача голова»,— відповів один.
— Авжеж, «Собача голова»,— підтвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм.— А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.
Усі випили за здоров'я королеви.
— Напевне, вона чудова жінка,— сказав Боббі.— Але як на мене, то надто бундючна. Мені завжди була більше до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?
— Чий, він каже, день народження? — спитав один матрос другого.
— Королеви Марії Англійської,— відказав Боббі.— Матері теперішнього короля-імператора.
— Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? — запитав другий моряк.
— Томе,— сказав Боббі,— другий тост ми з вами вип'ємо самі.
Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися від берега. Приплив швидко відкочувався, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.
У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під причалом темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.
Катер Джонні Гуднера «Нарвал», де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку «Тома Коллінза», а в лівій — довгий зелений стручок мексіканського перцю.
— Чудово,— сказав він.— Одкушуєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.
Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув «х-х-ху!», згорнувши трубочкою язик, а тоді на добру хвилину припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги типово ірландської верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою Джонні скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягтись отак вільно на стільцях,— бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив новочасний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв, тут ледь-ледь більше, ніж належало.
— Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?
— Працював, і дуже сумлінно.
— Це на вас схоже,— сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість.— Тільки перший раз пече,— мовив він.— Так само, як і кохання.
— Де в чорта. Перець щоразу пече.
— А кохання?
— К бісу кохання,— відказав Том Хадсон.
— Який настрій! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?
— Тут не держать овець, Джонні.
— Ну, то краба, що попався в сіть,— сказав Джонні.— Нам зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там іще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.
— Я вже куштував,— одказав Томас Хадсон.
— Та знаю я все про вас,— сказав Джонні.— Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто все вигадали. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексиканський перець, начинений лососиною. Начинений морським окунем. Начинений чілійською скумбрією. Начинений грудинкою мексіканської горлиці. Начинений індичатиною і кротовим м'ясом. Його начиняють чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витребеньки. А найкраще — отака довга, прив'яла, нічим не начинена й неапетитна на вигляд перчина з підливою із підсмаженого борошна. Ох ти ж чортяка!..— Він знову хукнув крізь згорнутий трубочкою язик.— Цього разу я тебе таки перебрав.
І Джонні надовго припав до склянки з «Томом Коллінзом».
— Вона дає мені законний привід хильнути,— пояснив він по тому.— Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?
— Хіба ще трохи джину з тоніком.
— Бой! — гукнув Джонні.— Ще склянку джину з тоніком для бвани3.
Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс повну склянку.
— Прошу, містере Томе.
— Дякую, Фреде,— сказав Томас Хадсон.— За королеву, хай благословить її господь.
Вони випили.
— А де це наш старий бахуряка?
— Вдома. Скоро з'явиться.
Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:
— Ну, а як воно насправді, друже?
— Все гаразд,— відказав Томас Хадсон.— Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.
— Вам тут подобається? Я маю на увазі — жити постійно.
— Так. Набридло вже тинятися по світу із своїми думками. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.
— Тут добре жити,— сказав Джонні.— Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А мені, який то ганяється за отим-от самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?
— То про це вже пішов поголос?
— Я дещо чув на Західному узбережжі.
— Що там за історія з ним сталася?
— Усього я не знаю. Але історія досить прикра.
— Справді прикра?
— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжа городина, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Хоч, зрештою, і по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати, чи є в неї шоферські права чи картка соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. Одного разу я мав добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.
— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.
Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях на мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у плетеному светрі, на три розміри більшому, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.
— Привіт,— озвався Джонні.— А я й не чув, як ви подзвонили. Я саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на зведенні неповнолітньої.
— От і добре,— мовив Роджер.— І годі про це.
— Ви мені не наказуйте,— відрубав Джонні.
— Я не наказую,— мовив Роджер.— Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них.— А це хто?
— Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?
— Он як,— сказав Роджер.— Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.
— Бой! — гукнув Джонні.
З каюти вийшов Фред.
— Слухаю, сер,— сказав він.
— Запитай, чого зволять ці джентльмени.
— Слухаю вас, панове,— мовив Фред.
— Я питиму те саме, що й містер Том,— сказав Роджер.— Він мій порадник і вихователь.
— Чи багато цього літа в таборі хлопців? — спитав Джонні.
— Поки що всього два,— відказав Роджер.— Я з моїм вихователем.
— Я і мій вихователь,— поправив його Джонні.— І як ви, в біса, книжки пишете?
— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.
— Або й безплатно знайти,— сказав Джонні.— Я оце розмовляв тут з вашим вихователем. Він каже, що йому тут добре живеться. І що він пристав до цього берега назавжди.
— Вам би слід побачити, як тут що,— мовив Хадсон до Джонні.— Часом він одпускає мене піти випити.
— А як щодо жінок?
— Жінок немає.
— Що ж ви, хлопці, робите?
— Та от цілий день сьогодні оце й роблю.
— Але ж ви давно вже тут. Що робили раніш?
— Купались, їли, пили... Том працює, читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо...
— І все без жінок?
— А без жінок.
— Не до вподоби мені це. Якесь нездорове життя. Ви курите багато опіуму, хлопці?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Тільки добірний,— сказав Томас Хадсон.
— А марихуани багато вирощуєте?
— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.
— Поганий був рік,— сказав Хадсон.— Дощі занапастили к бісу весь урожай.
— В усьому цьому є щось нездорове.— Джонні випив.— Єдина втіха — що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Взаємини з богом без істотних змін,— відказав Томас Хадсон.
— Щирі?
— Ми люди терпимі,— сказав Хадсон.— Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. На острові є бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.
— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі...
— Роджере,— докірливо мовив Джонні.— Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про Всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад нас і заміряється своєю биткою.
— І на відбій вийде, закладаюся,— підхопив Роджер.— Останнім часом я бачив, як він відбиває.
— Атож, сер,— сказав Джонні.— Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я теж знаю, як він б'є.
— Еге ж, мабуть, що знаєте,— погодився Роджер.— І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.
— Облишмо ці богословські дебати,— сказав Джонні.— Краще нехай нам дадуть їсти.
— А що — той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.
— Сьогодні в нас тушкована риба,— відказав Джонні.— І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.
— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач,— сказав Том.— Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?
— На Південному, коли пристали скупатися. Я двічі підманював табунець і бив їх на льоту. Маємо по два на душу.
Був гарний вечір, і, попоївши, вони сиділи на кормі, пили каву й курили сигари; до них приєдналося ще двоє з іншого катера, з гітарою та банджо, обидва непроторенні гультяї, а на темному причалі зібралися негри, і там раз по раз лунали співи. Кілька негрів заводили пісню, тоді Фред Вілсон, той, що з гітарою, починав підспівувати, а Френк Харт бренькав на банджо. Томас Хадсон співати не вмів, отож сидів, відхилившись на стільці, і слухав.
Тим часом у Боббі гульбище було в розпалі, і яскраве світло, що линуло з відчинених дверей бару, відбивалося у воді. Відплив ще тривав, і там, де на воду падало світло, раз по раз викидалася риба. Здебільшого сірі окуні,— відзначив подумки Том,— хапають кинуту на принаду риб'ячу дрібноту, яку односить відпливом. Кілька хлопчаків-негрів ловили на жилку без вудлища, і було чути, як вони розмовляють і тихо лаються, коли риба зривається з гачка, а подеколи — як хляпають на дошки причалу зловлені окуні. Окуні були великі, хлопці ловили їх на м'якуш марліна, якого ще вдень привезли рибалки на одному з катерів і тоді ж таки почепили на гак, сфотографували, зважили й розчинили.
Спів привабив на причал уже чималу юрбу, і Руперт Піндер, здоровенний негр, що, за переказами, колись сам перетяг на спині піаніно з урядового причалу аж до старого клубу,— потім той клуб змело ураганом,— і мав себе за неабиякого бійця, гукнув з темряви:
— Капітане Джоне, хлопці кажуть, що їх бере спрага!
— То купи їм чогось недорогого й корисного для здоров'я, Руперте.
— Слухаюсь, капітане Джоне, сер! Куплю рому.
— Саме це я й мав на думці,— сказав Джон.— Та, мабуть, бери одразу великий бутель. Дешевше обійдеться.
— Дуже дякую, капітане Джоне,— мовив Руперт.
Він рушив крізь юрбу, що почала швидко рідшати й подалася слідом за ним. Томас Хадсон бачив, як усі вони посунули до Роєвої пивнички.
В цю мить з одного із суден, що стояли біля причалу Брауна, з шипінням злетіла ракета і, хряснувши, спалахнула високо над протокою. За нею зашипіла друга і, пролетівши навскоси, спалахнула вже над їхнім причалом.
— От чорт! — сказав Фред Вілсон.— Треба було й нам послати когось по ракети до Майямі.
Ракети одна за одною шипіли, хряскали й осявали ніч, і ось у їхньому світлі на причалі знову з'явився Руперт із своїм супроводом, несучи на плечі великий обплетений бутель.
Хтось пустив ракету з одного із ближчих суден, і вона спалахнула над самим причалом, вихопивши з темряви юрбу, темношкірі обличчя, шиї та руки, і плескувате обличчя Руперта, і його широкі плечі та кремезну шию, і великий обплетений лозою бутель, що ніжно й гордо торкався його голови.
— Давайте кухлі,— через плече звелів Руперт супроводу.— Емальовані кухлі.
— Є тільки бляшані, Руперте,— озвався хтось.
— Емальовані кухлі,— повторив Руперт.— Дістаньте. Купіть у Роя. Ось вам гроші.
— Давай нашу ракетницю, Френку,— сказав Фред Вілсон.— Біс із ним, розстріляємо свій сигнальний запас, а тоді купимо новий.
Поки Руперт велично чекав кухлів, хтось приніс каструлю. Руперт налив рому й пустив каструлю по колу.
— За простий люд,— сказав він.— Пийте, добрі люди.
Співи тривали й далі, та вже не дуже доладні. Водночас із спалахами ракет на деяких суднах лунали рушничні й пістолетні постріли, а з причалу Брауна хтось бив трасуючими кулями з автомата. Спочатку дав дві черги з трьох і чотирьох куль, а тоді вистріляв цілу обойму, пустивши над бухтою гарну дугу червоних трасуючих куль.
В ту ж хвилину, як Френк Харт скочив з причалу на корму з ракетницею у футлярі та комплектом сигнальних ракет, принесли кухлі, й один з помічників Руперта заходився наливати в них ром і роздавати навколо.
— Боже, благослови королеву,— мовив Френк Харт і, заклавши патрон, пустив ракету понад причалом просто в розчинені двері бару містера Боббі. Ракета влучила в бетонну стіну обіч дверей, яскраво спалахнула і згоріла на кораловій дорозі, осяявши все довкола білим світлом.
— Обережніш,— сказав Томас Хадсон.— Ви ж можете обпекти людей.
— К бісу ваші застереження! — відказав Френк.— Ану побачимо, чи дострелю я до комісарового будинку.
— Глядіть не підпаліть,— сказав Роджер.
— Як підпалю, то сам і платитиму,— відказав Френк.
Ракета дугою шугнула до великого білого будинку урядового комісара, але не долетіла і яскраво спалахнула перед верандою.
— Любий наш комісар! — Френк заклав новий патрон.— Нехай той паршивець побачить, чи ми патріоти, чи ні.
— Обережніш, Френку,— умовляв його Том.— Це погані жарти.
— Сьогодні моя ніч,— відказав йому Френк.— Королевина і моя. Ану відступіть, Томе, зараз я стрельну в Браунів причал.
— Там бензин,— попередив Роджер.
— Скоро його не буде,— сказав Френк.
Важко було сказати, чи він навмисно не влучав, щоб подрочити Роджера й Томаса Хадсона, чи справді не вмів стріляти. Ні Роджер, ні Хадсон цього не знали, та обидва розуміли, що ніхто не може стріляти з ракетниці несхибно. А на причалі таки був бензин.
Френк випростався, притиснув ліву руку до тулуба, немов на дуелі, а тоді старанно прицілився й вистрілив. Ракета влучила в край причалу, протилежний до того, де стояли бочки з бензином, і рикошетом відлетіла в протоку.
— Гей, ви! — гукнув хтось на катерах, що стояли біля причалу Брауна.— Що ви, в біса, робите?
— Постріл що треба,— сказав Френк.— А тепер спробую знову по комісарові.
— Годі вже, хай вам чорт,— сказав йому Томас Хадсон.
— Руперте! — гукнув Френк, не зважаючи на Хадсона.— Ану хлюпни й мені трохи, чуєш?
— Слухаюсь, капітане Френку, сер,— озвався Руперт.— Кухля маєте?
— Принеси-но мені кухля,— мовив Френк до Фреда, що стояв поруч.
— Слухаюсь, містере Френку, сер.
Фред побіг і повернувся з кухлем. Його обличчя світилося від збудження і втіхи.
— Ви хочете підпалити комісара, містере Френку?
— Якщо його візьме вогонь,— відказав Френк.
Він дав кухоль Рупертові, той налив його на три чверті й простягнув назад.
— За королеву, хай благословить її господь! — І Френк спорожнив кухоль.
То була страхітлива доза, щоб вихилити отак, за одним разом.
— Хай благословить її господь! Хай благословить, капітане Френку! — урочисто промовив Руперт, і всі інші підхопили:
— Хай благословить її господь! Атож, хай благословить.
— А тепер стрельнемо в комісара,— сказав Френк і вистрілив з ракетниці вгору й трохи за вітром. Він заклав патрон з парашутною ракетою, і вітер поніс яскраву білу кулю над яхтою, що стояла в них за кормою.
— Ні, цього разу в комісара ви не влучили,— озвався Руперт.— У чім річ, капітане Френку?
— Я хотів освітити це прекрасне видовище,— відказав Френк.— Комісар од нас нікуди не втече.
— Комісар добре горітиме, капітане Френку,— повідомив Руперт.— Не мені вас учити, але на острові вже два місяці не було дощу, і комісарський дім сухий, як порохня.
— А де констебль? — запитав Френк.
— Констебль сюди не поткнеться,— сказав Руперт.— За констебля не турбуйтеся. Та й ніхто на цьому причалі не побачить і не почує жодного пострілу.
— Всі попадають долілиць і нічого ні про що не знатимуть— докинув хтось із юрби.— Ніхто не чув, ніхто не бачив.
— Я скомандую,— не вгавав Руперт,— і всі поховають обличчя.— І додав підбадьорливо: — Той старий дім сухий, як порохня.
— Ану покажіть, як це буде,— звелів Френк.
Він заклав ще один патрон з парашутною ракетою і пустив її вгору й за вітром. Сліпучо-біла ракета, повільно спадаючи додолу, освітила причал, і стало видно, що всі, хто там був, лежать долілиць або стоять навкарачки, позатулявши обличчя.
— Хай благословить вас господь, капітане Френку,— почувся з темряви низький урочистий голос Руперта, коли ракета згасла.— Хай явить свою безмежну ласку й поможе вам підпалити комісара.
— А де його дружина й діти? — запитав Френк.
— Ми їх винесемо, не турбуйтеся,— відказав Руперт.— Ніхто не потерпить безневинно.
— То що, підпалимо комісара? — обернувся Френк до тих, що були на палубі.
— Облиште,— озвався Томас Хадсон.— Ну що ви, їй-богу.
— Я вранці від'їжджаю,— промовив Френк.— Отож і кінці у воду.
— Підпалимо,— сказав Фред Вілсон.— Он і тубільці, видно, цього хочуть.
— Підпаліть його, капітане Френку,— під'юджував Руперт.— А ви що скажете? — обернувся він до юрби на причалі.
— Підпаліть його. Підпаліть. Хай господь бог поможе вам підпалити його,— загомоніли негри.
— Ніхто не заперечує? — запитав їх Френк.
— Підпаліть його, капітане Френку. Ніхто нічого не побачить. Ніхто нічого не почує. Ніхто й словом не прохопиться. Підпаліть його.
— Мені потрібно кілька пробних пострілів,— сказав Френк.
— Хочете підпалювати, то забирайтеся к бісу з мого катера,— мовив до нього Джонні.
Френк подивився на нього й ледь-ледь похитав головою, так що ні Роджер, ні негри на причалі того не помітили.
— Вважайте, що там уже попелище,— сказав він.— Ану хлюпни мені ще, Руперте, щоб зміцнити волю.— І дав йому свій кухоль.
— Капітане Френку, — нахилившись до нього промовив Руперт.— Це буде ваш найвидатніший подвиг.
Негри на причалі завели нову пісню:
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
Потім, по паузі, взяли вище:
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
Другий рядок вони проспівали так, наче били в барабан. Тоді повели далі:
Комісар назвав Руперта чорним собакою,
Капітан Френк ракету пустив —
І комісара дощенту спалив.
Потім знову повернулися до стародавнього африканського ритму, що його четверо на катері чули свого часу від негрів, які тягли кодоли поромів на річках — по дорозі між Момбасою, Малінді й Ламу,— тягли й співали тут-таки складені пісні, глузливо змальовуючи в них білих людей на поромі.
Капітан Френк приїхав до нас,
Буде сьогодні добра розвага.
Капітан Френк приїхав до нас...
У цьому мінорному співі звучав виклик, образливий, відчайдушний виклик. Потім знову — наче гуркіт барабана:
Буде сьогодні добра розвага!
— Ви чуєте, капітане Френку? — не вгавав Руперт, нахилившись над катером.— Ви ще не вчинили подвигу, а пісню про вас уже склали.
— Ну, дещо вчинити я таки встиг,— мовив Френк до Томаса Хадсона. Тоді до Руперта: — Ще один пробний постріл.
— Добра спроба — половина діла,— радісно відгукнувся Руперт.
— Капітан Френк хоче заподіяти смерть,— сказав хтось на причалі.
— Капітан Френк лютіший за лютого вепра,— озвався інший голос.
— Капітан Френк — боєць.
— Руперте,— мовив Френк.— Ще кухлик, будь ласка. Не для хоробрості. Просто щоб певніш поцілити.
— Помагай вам боже, капітане Френку.— Руперт подав йому кухоль.— Ану, хлопці, пісню про капітана Френка!
Френк спорожнив кухоль.
— Останній пробний постріл,— сказав він і пустив ракету понад самою яхтою просто в бочки з бензином на причалі Брауна, так що вона, одскочивши, впала у воду.
— Сучий ви син,— дуже тихо сказав йому Томас Хадсон.
— Помовчте, праведнику,— відрубав Френк.— Це був мій найкращий постріл.
В цю мить з каюти сусідньої яхти вийшов на палубу чоловік у самих піжамних штанях і заволав:
— Гей ви, свині! Зараз же припиніть, чуєте! Тут, у каюті, жінка заснути не може.
— Жінка? — перепитав Вілсон.
— Еге ж, хай вам чорт, жінка,— відказав той.— Моя дружина. А ви, мерзотники, зчинили тут стрілянину і не даєте їй спати. Та й нікому через вас не заснути.
— А чом ви не дасте їй снотворного? — запитав Френк.— Руперте, пошли-но когось по снотворні таблетки.
— Чи ви при своєму розумі, полковнику? — підхопив Вілсон.— Чого ви не повелись, як належить справжньому чоловікові? То вона б уже досі й заснула. А так, мабуть, тамує себе. Як видно, її мучить невдоволене бажання. Так завжди каже моїй дружині психоаналітик.
Обидва були неабиякі грубіяни, і хоч Френк справді завинив, але той чоловік, що цілий день пиячив у барі, з самого початку повівся по-дурному. Ні Джон, ні Роджер, ні Томас Хадсон не озвались ані словом. А ті двоє від першої ж хвилини, коли чоловік з яхти вийшов на корму й закричав «Свині!», дружно взяли його в роботу, наче два добре натреновані гравці бейсбольної команди.
— Ви брудні свині,— сказав чоловік. Як видно, словник він мав небагатий. Йому було років тридцять п'ять — сорок. Визначити його вік точніше було важко, хоч він і ввімкнув палубні ліхтарі. Вигляд він мав куди кращий, ніж сподівався побачити Томас Хадсон після цілоденних розповідей про нього, і Хадсон подумав, що він, певне, уже проспався. А тоді згадав, що чоловік з яхти спав ще у Боббі.
— Я спробував би нембутал,— доброзичливо порадив йому Френк.— Якщо тільки в неї не буває від нього алергії.
— Не розумію, чого вона така невдоволена,— сказав Фред Вілсон.— Ви ж справжній взірець фізичної досконалості. Он який молодець, хай вам абищо. Б'юсь об заклад, що ви гроза свого тенісного клубу. Цікаво б знати, скільки вам коштує ця чудова статура. Поглянь на нього, Френку. Чи ти бачив коли такий розкішний чоловічий бюст?
— А проте ви схибили, хазяїне,— підхопив Френк.— На вас не та половина піжами. Слово честі, я ще ніколи не бачив, щоб чоловік натягав на себе цю половину. Невже ви і в ліжко отак лягаєте?
— Чи ви дасте жінці заснути, свині ви чорнороті? — огризнувся чоловік з яхти.
— Раджу вам спуститися до своєї каюти,— сказав йому Френк.— А то ще, глядіть, ускочите в халепу з оцими своїми порівняннями. Тут вашого шофера немає, тож доглянути вас нікому. Адже до школи вас возить шофер, чи не так?
— Він не ходить до школи, Френку,— мовив Фред Вілсон, відсунувши від себе гітару.— Він уже дорослий хлопчина. Він ділок. Невже ти не бачиш, що перед тобою поважний ділок?
— То ти ділок, синку? — запитав Френк.— Тоді знаєш що? Найкраще діло для тебе — зараз же втекти до своєї каюти. Бо тут, нагорі, ніякого пристойного діла тобі не випаде.
— Він має рацію,— докинув Фред Вілсон.— У нас тут тобі нічого не світить. Тож катай собі до каюти. А до шуму якось звикнеш.
— Брудні свині,— сказав чоловік і обвів поглядом усіх на катері.
— Ану забирай своє чудове тіло до каюти, чуєш? — гримнув Вілсон.— Там і жінку свою приспиш, я певен.
— Свині,— повторив чоловік.— Смердючі свині.
— Невже ти не можеш придумати чогось іншого? — спитав Френк.— «Свині» вже добряче набридли. Тікай-но звідси, поки не застудився. На твоєму місці я не ризикнув би виставляти такі виплекані груди на нічний вітер.
Чоловік з яхти знову обвів їх усіх поглядом — так, наче хотів запам'ятати.
— Ти нас і так не забудеш,— сказав йому Френк.— А забудеш — я тобі нагадаю, коли десь зустріну.
— Паскуда,— мовив чоловік, повернувся і пішов назад.
— Хто він? — спитав Джонні Гуднер.— Я десь його бачив.
— Я його знаю, і він мене знає,— відказав Френк.— Нікчемний тип.
— А хто, не можете пригадати? — спитав Джонні.
— Погань він,— сказав Френк.— То яке має значення, хто він такий?
— Справді ніякого,— озвався Томас Хадсон.— Але ви вдвох добре його приперли.
— А що ж іще робити з поганню? Тільки так. Ми ще чемно з ним повелися.
— Ну, ви цілком ясно показали своє ставлення до нього,— зауважив Томас Хадсон.
— Я чув, там гавкав собака,— мовив Роджер.— Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?
— То його жіночка гавкала,— весело відказав Френк.— Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.
— Я йду звідси к бісу,— сказав Роджер.— Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, Теж не смішно.
— Ніхто вас не затримує,— сказав Френк.— Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.
— Он як?
— Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Такі вже свідомі стали, аж надто.
— Виходить, це аж надто, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?
— Авжеж. І це також. Тільки не вам це казати. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.
— Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце,— сказав Джонні Гуднер Френкові.— Так було добре нам без ваших вибриків.
— То й ви туди ж,— мовив Френк.
— Не розперізуйтесь,— застеріг його Роджер.
— Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг,— сказав Френк.— А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, благодійники, лицеміри...
— Капітане Френку...— Руперт нахилився над краєм причалу.
— Ось тільки Руперт мій друг.— Френк звів очі.— Чого тобі, Руперте?
— Капітане Френку, а про комісара ви забули?
— Ми підпалимо його, Руперте, друже мій.
— Поможи вам боже, капітане Френку,— промовив Руперт.— Налити вам ще рому?
— Мені добре й без рому, Руперте,— відказав йому Френк.— А тепер усі долілиць.
— Усі долілиць! — скомандував Руперт.— Лягай!
Френк вистрілив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі аж застогнали.
— От чорт,— сказав Руперт.— Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.
На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним — похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.
— Ти нікчема,— мовив він.— Брудний, смердючий нікчема.
Роджер здивовано звів на нього очі.
— Це ви про мене, чи не так? — гукнув Френк.— Але ж я свиня, а не нікчема.
Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:
— Гладкий нікчема! — Він мало не задихався.— Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.
— Кому й навіщо ви все це кажете? — Роджер підвівся.
— Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Тобі, боягузе. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.
— Ви збожеволіли,— спокійно мовив Роджер.
— Ти нікчема! — гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось дражнив би тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою.— Нікчема!
— Це він про мене,— втішено озвався Френк.— Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.
— Я про тебе.— Чоловік показав пальцем на Роджера.— Ти дурисвіт.
— Слухайте,— мовив до нього Роджер.— Ви ж зовсім не для мене це кажете. А тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.
Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.
— Ти нікчема! — вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істерику: задля цього він, власне, й прибрався.— Брудний, смердючий нікчема!
— Ви кажете це не для мене,— повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі.— Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною — виходьте на причал.
Роджер ступив до причалу, і дивна річ — чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Він так розходився, що стриматись уже не міг. І таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.
Томас Хадсон не розумів, на що сподівався той чоловік, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і чоловік з яхти сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр,— а тоді щосили вдарив його по обличчю тильним боком відкритої лівої.
Ніхто з негрів не озвавсь ні словом. Вони стояли мовчки, оточивши обох і залишивши їм якнайбільший простір для бійки. Хтось увімкнув на причалі світло,— певно, то Джонів бой Фред, подумав Хадсон,— і все було добре видно.
Роджер не відступав од супротивника і завдав йому три швидкі хуки в голову. Той обхопив його руками й далі роздер на ньому светра, коли Роджер відштовхнув його від себе й двічі влучив кулаком у зуби.
— Годі вже лівою! — гукнув Френк.— Вріжте йому, сучому синові, правою. Враз угамується.
— Маєте щось мені сказати? — спитав Роджер чоловіка з яхти і сильним хуком зацідив йому в зуби. З рота в того юшила кров, уся права половина обличчя набрякла, і правого ока майже не стало видно.
Він знову вчепився за Роджера, а Роджер підхопив його попід руки й не давав упасти. Супротивник тяжко дихав і досі не обізвавсь ані словом. Роджер тримав його за руки, запхавши великі пальці у згини ліктів, і Том бачив, як він натискає ними на сухожилки між біцепсами й передпліччям.
— Ану не бризкай на мене кров'ю, сучий сину,— сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув його обличчя тильним боком руки.— Тепер добувай собі нового носа,— додав він.
— Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! — під'юджував Френк.
— Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? — мовив до нього Фред Вілсон.— Він же вбиває його.
Чоловік з яхти знов навалився на Роджера, і Роджер відштовхнув його назад.
— Ти бий,— сказав він.— Ну. Бий.
Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.
— Як тебе звуть? — запитав він чоловіка.
Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми.
Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.
— Ти дужий сучий син,— промовив він.— Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?
Чоловік з яхти мляво замахнувся, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув і двічі садонув у вухо правим кулаком.
— Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? — запитав він.
— Погляньте на його вухо,— обізвався Руперт.— Просто-таки виноградне гроно.
Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натиснув великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху — тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер він перелякався не на жарт. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, коли супротивників ніхто не розбороняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер велів йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.
Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в одну велику пухлину, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх залишив його, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.
— Що скажеш? — запитав його Роджер.
— Нікчема,— мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.
— Дивіться всі! — гукнув Руперт.— Зараз таке буде!
Але нічого особливо цікавого чи повчального вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом у причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.
Матроси понесли господаря на яхту. Вони не втручалися в те, що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.
— Йому б треба лікаря,— мовив Томас Хадсон.
— Об причал він не дуже забився,— сказав Роджер.— Я не хотів пошкодити поміст.
— Останній удар у вухо навряд чи піде йому на користь,— зауважив Джонні Гуднер.
— Ви знівечили йому обличчя,— сказав Френк.— А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.
— Голі руки — то страшна річ,— мовив Роджер.— Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!
— Зате вже тепер як десь зустрінетеся, то враз його впізнаєте.
— Сподіваюсь, він оклигає,— сказав Роджер.
— Бійка була чудова, містере Роджер,— мовив до нього Фред.
— Хай їй чорт, тій бійці,— відказав Роджер.— І на біса вона була потрібна?
— Він же сам напросився,— сказав Фред.
— Та не беріть ви цього до серця,— мовив Френк до Роджера.— Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.
Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Коли того білого несли на яхту, він мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.
— Ну, то на добраніч, капітане Френку,— сказав Руперт,
— Ідеш, Руперте? — запитав його Френк.
— Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.
— На добраніч, Руперте,— сказав Роджер.— До завтра.
Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, хіба тільки роздертий светр, комір якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика ґуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер і не глянув на свої руки.
— Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться,— мовив Френк.
— Та не журіться, Родже,— сказав Фред Вілсон і піднявся на причал.— Журяться тільки шмаркачі.
Забравши гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».
— Усе-таки Фредді непоганий хлопчина,— сказав Джон Томасові Хадсону.
— І завжди був непоганий,— відказав Хадсон.— Та коли вони вдвох із Френком, добра від них не жди.
Роджер мовчав, і Томас Хадсон непокоївся за нього — за нього і за багато чого іншого.
— А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? — запитав він Роджера.
— Я все караюся через того типа,— відказав Роджер.
Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.
— Нема чого вам каратися,— дуже тихо промовив Джон.— Він уже на ногах.
— Справді?
— Онде виліз і рушницю з собою тягне.
— Ну, буде мені лихо,— сказав Роджер. Але вже веселішим голосом. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.
Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так і стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу — так запухли в нього очі. Він стояв, не озиваючись, і вони троє теж мовчали.
Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:
— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.
— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма,— дуже спокійно мовив Роджер через плече.— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.
— Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, що були з ним на катері.
Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.
— Ну, тепер мені куди легше,— сказав Роджер.— А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.
— Гаразд, та не дуже,— зауважив Джонні.
— Цілком досить,— сказав Роджер.— І вродиться ж отаке.
— Ходім, Роджере,— озвався Томас Хадсон.— Зайдемо ще до мене.
— Ходім.
Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.
— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.
— Е ні, к бісу,— відказав Роджер.
— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.
— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.
Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.
— Спиш? — запитав Томас Хадсон.
— Ні.
— Випити хочеш?
— Мабуть, не треба. Дякую.
— Як рука?
— Просто набрякла й болить. Пусте.
— Ти знову не в гуморі?
— Еге ж. Паскудно на душі.
— Завтра приїдуть хлопці.
— Оце добре.
— Ти так-таки не хочеш випити?
— Ні, друже. А ти пий собі.
— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.
Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.
— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу,— сказав Роджер.— Той тип — справжній мерзотник.
— Ти його дечого навчив.
— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.
— Він сам зачепив тебе.
— Авжеж. Та я не докінчив справи.
— Тобі лишалося хіба що вбити його.
— От про це я й кажу. Тепер він буде ще підліший.
— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.
— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.
— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.
— Була бійка, як оце сьогодні.
— З ким?
Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище у світі так званої кінопромисловості.
— Я зовсім не хотів заводитись,— сказав він.— Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він у «Ліванських кедрах»4 десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби, вліпили тільки за вбивство з необережності.
— А далі як було?
— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.
— Що саме?
— Все що завгодно. Одне за одним.
— Не хочеш мені казати?
— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?
— Та начебто.
— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. — Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць.— Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.
— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром,— сказав Томас Хадсон.
— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.
— Будь-яка бійка — мерзота.
— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?
— Коли вже почав битися — треба перемагати.
— Авжеж. Але мені приємно було битися, тільки-но я почав.
— Тобі було б ще приємніше, якби він умів битися по-справжньому.
— Мабуть, що так,— погодився Роджер.— А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли тобі приємно битися, ти й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.
— Він препаскудний тип,— сказав Томас Хадсон.
— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.
— Ти можеш пригадати кращі?
— Колись нам завжди було добре.
— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.
— Я про це не думав,—сказав Роджер.— Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали горіти. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.
— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.
— Серед моїх знайомих є й порядні люди.
— Не дуже багато.
— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.
— Завжди коло тебе крутиться якась потолоч.
— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?
— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.
— Еге ж,— сказав Роджер.— Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Хоч я не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.
— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.
— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло мені добре знайоме. Що-що, а зло я враз розпізнаю.
— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.
— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.
— Ти вже спатимеш? Мабуть, тут і лишайся.
— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?
— Генрі Лоусона?
— Так.
— Я знайду тобі...
Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще світилося.
Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка крутились на вітрі. Ранок був справді чудовий.
Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.
— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.
— Десь після полудня.
— То до обіду встигнуть?
— Еге ж.
— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було,— сказав Джозеф.— Він і не снідав.
— Може, скоро надійде.
— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.
Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.
Роджер подивився через його плече і сказав:
— Гарна буде картина.
— Можливо.
— А де ти бачив такі смерчі?
— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?
— Ще й досі набрякла.
Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.
— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.
— Ще й який поганий.
— Як ти гадаєш, той тип справді думав стріляти?
— Не знаю,— відказав Томас Хадсон.— Та й знати не хочу.
— Пробач,— мовив Роджер.— Може, мені піти?
— Ні. Побудь тут. Я зараз кінчаю. Ти мені не заважатимеш.
— Вони знялися на світанку,— сказав Роджер.— Я бачив, як відпливали.
— А ти там що робив так рано?
— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.
— Він казав, що ти вийшов у море човном.
— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер уже не болить.
— Ну, оце й усе на сьогодні,— сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя.— Хлопці вже мають вирушати.— Він поглянув на годинник.— Чи не хильнути нам по одній нашвидку?
— Добре діло. Я не від того.
— Але дванадцятої ще нема.
— Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати до дванадцятої, коли вже таке твоє правило.
— Гаразд.
— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.
— То порушмо його,— сказав Томас Хадсон.— Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.
— Я знаю... Джо! — гукнув Роджер.— Неси шейкер і все, що треба для мартіні.
— Несу, сер. Я уже все приготував.
— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?
— Та ні, містере Роджере, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.
— За нас і за хлопців,— сказав Роджер.
— Треба, щоб цього року їм було тут весело. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш утекти в свою хатину.
— Гаразд, я побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— З ними тут буде чудово.
Так воно й було. Ці славні хлопці ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.
Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.
Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі плавки й перевдягалися в сухе. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі валялися скрізь, де тільки можна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.
Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і менший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.
Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.
Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:
— Про що ти думаєш, синку?
— Про блешні,— відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.
Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.
Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги,— але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.
Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший,— з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю,— з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.
— Привіт, тату,— озвався найстарший хлопець.— Добре попрацював?
— Купатися будеш, тату? — запитав середній.
— Вода чудова, тату,— сказав найменший.
— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер.— Як ваше малювання, містере Хадсон?
— Малювання на сьогодні закінчене, панове.
— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів.— То, може, вирушимо на підводні лови?
— Після обіду.
— Чудово,— сказав найстарший.
— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.
— Хіба що для тебе,— відказав йому старший брат Том.
— Ні, Томмі. Для всіх.
— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння,— сказав Девід.— Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?
— Авжеж,— відказав Томас Хадсон.— Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.
— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.
— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший.— А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?
— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба,— сказав Томас Хадсон.— От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.
— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? — сказав Девід.— Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.
— Ні, не так само,— заперечив Том-молодший.
— Може, й не зовсім так,— погодився Девід.
— Але все-таки кидає,— сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.
— А тобі не хочеться?
— Дуже хочеться, але я боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться,— це Девід.
— Я й сам не раз боявся,— сказав йому Томас Хадсон.
— Ти? Справді?
— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.
— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.
— Гей ти, базікало.— Девід чув, що він каже.— А як мене скидали?
— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.
— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.
— А я ніколи не мав з ним такого клопоту,— хвалькувато мовив Ендрю.
— От чортяка,— сказав Девід.— Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.
— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах,— сказав Ендрю.
— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом,— докинув Томас Хадсон.— Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.
— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати,— мовив Ендрю.
— І добре робиш,— сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.
— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.
— Якщо море буде неспокійне, то ні.
— А хто скаже, чи воно спокійне?
— Я скажу.
— Гаразд,— мовив Енді.— Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.
— Мабуть, що там,— відказав Томас Хадсон.— Бачиш, я здав ранчо в оренду.
— Та невже?
— Атож. Наприкінці минулого року.
— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.
— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.
— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо,— сказав Енді.— Звичайно, не кажучи про цей острів.
— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер,— шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.
— І Рочестер подобається. Там чудово.
— А пригадуєш, Деве, як ми повернулися тієї осені, коли вполювали трьох ведмедів, і ти почав розповідати йому про це,— то що він тоді сказав? — запитав Томас Хадсон.
— Ні, тату, не пригадую. Це було надто давно.
— Ви троє сиділи за своєю дитячою вечерею в буфетній, де вас тоді годували, і ти почав розповідати йому про полювання, і Анна сказала: «О боже, Девіде, це ж так цікаво! Ну, а далі що було?»,— а цей малий стариган — йому було тоді років п'ять чи шість — раптом заявляє: «Знаєш, Девіде, тим, кого цікавлять такі речі, воно, може, й до душі. Але в нас у Рочестері ведмедів немає».
— Чуєш, вершнику? — сказав Девід.— Он який ти був!
— Гаразд, тату,— озвався Ендрю.— А ти нагадай йому, як він нічого не хотів читати, крім сторінки гумору в газеті, і навіть коли ми мандрували по Флоріді, весь час сидів, уткнувши носа в газету, й нічого навколо не бачив. Це напало на нього, коли він почав ходити до тієї школи в Нью-Йорку і став страшенним занудою.
— Я й сам це пам'ятаю,— сказав Девід.— Татові ні до чого мені нагадувати.
— Добре, що ти цього позбувся,— сказав Томас Хадсон.
— А як же інакше? Куди б то годилося таким і лишитись.
— Розкажи їм, який я був змалку,— мовив Том-молодший, перевернувшись на піску і вхопивши Девіда за ногу.— Ніколи в житті не стати мені таким хорошим, яким я, за переказами, був тоді.
— Я добре знав тебе малого,— сказав Томас Хадсон.— Ти був досить цікавий хлопчина.
— Був цікавий, бо жив у цікавих місцях,— зауважив найменший хлопець.— І я був би цікавий, коли б пожив у Парижі, в Іспанії, в Австрії.
— Він і тепер цікавий, вершнику,— мовив Девід.— Йому не треба екзотичного тла.
— Якого ще екзотичного тла?
— Такого, якого ти ніколи не мав.
— Коли так, то б'юсь об заклад, що я його здобуду.
— Помовчте ви, нехай тато розказує,— спинив їх Том-молодший.— Розкажи їм, як ми з тобою вдвох гуляли по Парижу.
— Тоді ти був ще не такий цікавий,— сказав Томас Хадсон.— Немовлям ти виказував напрочуд здоровий глузд. Коли ми мешкали в тій квартирі над тартаком, ми з твоєю матір'ю часто залишали тебе самого в колисці, і Ф. Киць, наш великий кіт, згортався клубком у ногах і нікого до тебе не підпускав. Ти казав на себе Дінь-Дінь, і ми теж називали тебе Дінь-Дінь Грізний.
— Звідки я взяв собі таке прізвисько?
— Мабуть, почув у трамваї чи в автобусі, як дзвонить кондуктор.
— Я вже говорив по-французькому?
— Тоді ще поганенько.
— То розкажи про той час, коли я вже навчився.
— На той час я катав тебе в колясці — така була дешевенька, дуже легка складана коляска — нашою вулицею до «Closerie des Lilas»5, де ми снідали і я читав газету, а ти роздивлявся на всіх і на все, що рухалося бульваром. Потім ми кінчали снідати...
— А що ми брали на сніданок?
— Булочку і café au lait6.
— І мені?
— Тобі — краплину кави до молока.
— Я пригадую. А потім куди ми йшли?
— Я віз тебе від «Closerie des Lilas» через вулицю, повз фонтан з бронзовими кіньми, рибами та русалками, а тоді довгими каштановими алеями, де гралися французькі діти, а їхні няньки сиділи на лавочках обабіч посипаних жорствою доріжок...
— А ліворуч була Ecole Alsacienne7.
— А праворуч — житлові будинки.
— А на вулиці, що повертає ліворуч і вниз,— теж житлові будинки, й нагорі майстерні художників із скляними дахами. І вся та вулиця якась наче сумна від темних мурів, бо вони на тіньовому боці,— провадив Том-молодший.
— О якій це порі: восени, весною, взимку?
— Пізньої осені.
— Тоді в тебе починало мерзнути обличчя, червоніли щоки й ніс, і ми заходили до Люксембурзького саду крізь залізну браму, що на горішньому краю, спускалися до озера, обходили його, а потім повертали праворуч до фонтана Медічі й статуй, виходили у браму навпроти Одеону і йшли бічними вулицями до бульвару Сен-Мішель...
— До Буль-Мішу.
— Тоді Буль-Мішем повз Клюні...
— Він праворуч...
— Дуже темний і похмурий... І через бульвар Сен-Жермен...
— То була найцікавіша вулиця, і рух там найбільший. Аж дивно, чого вона здавалася такою жвавою й небезпечною. А далі, коло вулиці Ренн, завжди було начебто цілком безпечно — це між «Deux Magots»8 і перехрестям проти бару Ліппа. Чому так, тату?
— Не знаю, синку.
— Ой, нехай би вже сталося що-небудь, а то самі тільки назви вулиць,— обізвався Ендрю.— Набридло мені слухати про вулиці міста, в якому я ніколи не був.
— Ну нехай уже щось станеться, тату,— сказав Том-молодший.— А про вулиці ми поговоримо, коли будемо самі.
— Та нічого особливого тоді не ставалося,— відказав Томас Хадсон.— Ми йшли далі до площі Сен-Мішель, а там сідали на терасі кафе і твій тато робив начерки. На столі перед ним стояла café crème9 а ти пив пиво.
— Я вже тоді любив пиво?
— До пива ти був охочий. Але за їдою найдужче любив воду, забарвлену червоним вином.
— Я пам'ятаю. L’eau rouge10.
— Exactement11,— сказав Томас Хадсон.— За тією l’eau rouge ти аж трусився, проте часом любив і пива сьорбнути.
— І ще пам'ятаю, як в Австрії ми каталися на санчатах, і нашого собаку пінчера, і сніг.
— А як там було на різдво, пам'ятаєш?
— Ні. Тільки тебе, і сніг, і нашого пінчера, і мою няньку. Вона була дуже гарна. А ще пам'ятаю маму на лижах і яка вона була гарна. Пригадую, як ви з мамою спускалися на лижах через садок. Де це було, не знаю. А от Jardin du Luxembourg12 пам'ятаю добре. Пригадую великі дерева в тому саду, а надвечір'ями — човни на озері біля фонтана. Доріжки між дерев були посипані жорствою, а коли ми йшли до палацу, ліворуч під деревами чоловіки грали в кеглі, а на палаці високо вгорі був годинник. Восени листя облітало, і я пам'ятаю голі дерева й доріжки, всіяні листям. Найдужче мені подобається згадувати осінь.
— Чому? — запитав Девід.
— Багато чому. Восени все якось особливо пахло, і починалися карнавали, і жорства була зверху суха, а глибше волога, і вітер віяв над озером, підганяючи човни, і віяв між дерев, і зривав листя. Пригадую, які теплі були голуби, коли ти стріляв їх перед самою темрявою й ховав під моє укривальце, і яке гладеньке було їхнє пір'я, і я гладив їх, і пригортав до себе, і грів об них руки по дорозі додому, аж поки й голуби так само хололи.
— А де ти стріляв голубів, тату? — запитав Девід.
— Здебільшого внизу, біля фонтана Медічі, уже перед тим, як мали зачиняти сад. Він обгороджений високими залізними ґратами, а коли сутеніє, брами зачиняють, і всі повинні виходити. Сторожі ходять по саду, попереджають людей і зачиняють брами. От коли вони відходили далі, я й стріляв з рогатки голубів, що сиділи на землі коло фонтана. У Франції роблять чудові рогатки.
— А ти сам їх не робив, коли був бідний? — запитав Ендрю.
— Авжеж, робив. Першу зробив з розсохи молодого деревця, яку вирізав у лісі Рамбуйє, коли ми з мамою Томмі були там на прогулянці. Я обстругав її ножем, і ми купили в канцелярській крамниці на площі Сен-Мішель гумові стрічки, а шкіряника зробили із старої рукавички Томової мами.
— Чим же ти стріляв?
— Камінцями.
— І на скільки треба було підійти?
— Якнайближче, щоб одразу підібрати голуба й сховати під укривальце.
— Пригадую, один був ще живий,— докинув Том-молодший.— І я тримав його, щоб він не бився, і до самого дому нічого не казав, бо хотів залишити його собі. То був дуже великий голуб, темно-сизий, з довгою шиєю, гарною голівкою та білими перами на крилах, і ти дозволив мені залишити його в кухні, доки дістанемо клітку для нього, і сам прив'язав за лапку. Але того ж вечора наш кіт задушив його і приніс мені в ліжко. Котяра був дуже вдоволений собою і тягнув голуба, неначе тигр тубільця, а потім скочив з ним на ліжко. Тоді у мене було вже справжнє ліжечко, а не кошик. Кошика я не пам'ятаю. Ти й мама саме пішли до кафе, і ми з котярою лишилися вдома удвох, і я пам'ятаю, що вікна були розчинені й над тартаком світив повний місяць; це було взимку, і я чув, як пахло тирсою. Добре пам'ятаю, як котяра ступав через кімнату, гордо задерши голову, й волік голуба по підлозі, а потім одним скоком опинився на ліжку. Мені було страшенно жаль голуба, але кіт так пишався й тішився, а він же був мій вірний друг, отож і я запишався разом з ним. Пригадую, як він грався мертвим голубом, тоді почав переступати передніми лапами в мене на грудях і воркотати, а потім знову взявся до голуба. Нарешті і я, і він зі своїм голубом так і поснули разом. Я поклав одну руку на голуба, а кіт поклав на нього одну лапу, а коли я вночі прокинувся, кіт жер голуба і голосно муркотав, наче справжній тигр.
— Оце куди краще, ніж назви вулиць,— озвався Ендрю.— А ти не злякався, Томмі, коли побачив, що кіт жере голуба?
— Ні. Той котяра був тоді мій найперший друг. Сказати б, найближчий. Гадаю, він зрадів би, якби і я почав їсти голуба разом з ним.
— Треба було спробувати,— сказав Ендрю.— Розкажи ще про рогатки.
— Ще одну рогатку мама подарувала тобі на різдво,— нагадав Том-молодший батькові.— Вона побачила її у мисливському магазині — хотіла купити тобі рушницю, але їй усе не вистачало грошей. Щодня спинялася перед вітриною, ідучи в épicerie13 і роздивлялась на рушниці, а одного дня побачила ту рогатку й одразу ж купила, бо побоялася, що її купить хтось інший, і сховала до різдва. Їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогатку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.
— Тату, а ми колись були бідні? — запитав Ендрю.
— Ні. На той час, коли народилися Девід і ти, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.
— Розкажи нам ще про своє життя в Парижі,— попрохав Девід.— Що іще ви з Томмі там робили?
— Що ми робили, синку?
— Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя...
— Ти й це пам'ятаєш?
— Ще й як. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв «крукодил», як ото кажуть «крук», називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний — круглий, червоний із золотом, і там завжди пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.
— Ти пам'ятаєш містера Кросбі?
— Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто — на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.
— Кого ще ти пам'ятаєш?
— Містера Джойса.
— А він який був?
— Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри,— наче з акваріума визирнув,— і сказав: «О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас»,— і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук... як вони звуться?
— Braziers14.
— А я гадав, brassiers15,— це оте, що носять жінки,— сказав Ендрю.
— Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам'яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них — і тобі тепло, або ж на іподромі — стій собі і грійся,— пояснив Том-молодший.— А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли на всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.
— Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях,— зауважив найменший хлопець.
— Та бувало,— відказав Том.— Правда ж, тату?
— І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку,— докинув Девід.— Ну й ненавидів же я оце «хильнути нашвидку». Насправді йому кінця немає.
— А про що говорив містер Джойс? — запитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам'ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж завжди його дратував. «Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений»,— сказав він якось татові. Це я добре запам'ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса — рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу,— і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: «Та й Форд уже скільки років казиться»,— і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.
— Годі вже про це,— сказав Ендрю.— А то мені вночі насниться.
— Ні, розказуй далі, будь ласка,— мовив Девід.— Це однаково що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.
— А той містер Паунд нікого не покусав? — запитав Ендрю.
— Ні, вершнику,— відказав йому Девід.— Це ж тільки так говориться. Сказився — означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?
— Не знаю,— відповів Том-молодший.— На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам'ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?
— Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.
— Тато був набагато молодший за містера Джойса.
— Твій тато був тоді молодший за будь-кого.
— Тільки не за мене,— гордо промовив Том-молодший.— Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.
— Б'юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе,— сказав Ендрю.
— А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою,— мовив Девід.— Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.
— Містер Джойс — велика людина,— сказав Том-молодший.— Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.
— Це по-твоєму так,— сказав Ендрю.— А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.
— Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?
— Таки дуже,— сказав Роджер.— Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.
— В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на poireaux,— сказав Томас Хадсон хлопцям.
— А що таке poireaux?
— Цибуля-порей.
— Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні,— пояснив Том-молодший.— Тільки не такі лискучі. Пір'я в них зелене, з білими кінчиками. Їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем. Їдять усе цілком — і цибулини, і пір'я. Це така смакота! Мабуть, я з'їв їх найбільше в світі.
— А що таке шостий... як там його? — запитав Ендрю.
— Без тебе, звісно, розмова не обійдеться,— дорікнув йому Девід.
— Коли я не знаю французької, треба ж спитати.
— Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.
— Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про щось інше,— попрохав Ендрю.
— Тебе ніщо не цікавить, спортсмене,— сказав Девід.
— Неправда, цікавить,— заперечив Ендрю.— Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: «Тобі ще рано про це знати». І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.
— А скільки вибив за своє життя Тай Кобб? — запитав його Девід.
— Триста шістдесят сім.
— Про це тобі не рано знати.
— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.
— Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.
— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті... хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!
— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих,— спинив його Томас Хадсон.
— Пробач, тату,— сказав хлопчина.— Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.
Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.
— То не біда — виростеш,— сказав йому Томас Хадсон.— Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.
— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.
— Я чув,— сказав Томас Хадсон.— Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.
— Не так уже й багато, тату,— озвався Девід.
— Твоя правда,— погодився Томас Хадсон.— Не дуже багато.
— При мамі Ендрю ніколи не лається,— сказав Девід.
— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?
— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому,— сказав Том-молодший,— почитайте книжки містера Джойса.
— З мене досить і того, що я вмію,— відказав Девід.— Принаймні поки що.
— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.
— Недарма ж він потім створив цілком нову мову,— зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.
— Не розумію я його нової мови,— сказав Том-молодший.— Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».
— То книжка не для малих хлопців,— заперечив Томас Хадсон.— Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.
— А я прочитав усю до кінця,— сказав Том-молодший.— І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.
— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.
— Містер Джойс завжди розпитував про нього.
— Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі,— сказав Том-молодший.— Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.
— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку,— сказав Томас Хадсон.— Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?
— Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.
— Монолог,— підказав Девід.
— Ти теж читав?
— Авжеж,— відповів Девід.— Томмі читав мені.
— І пояснював?
— Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.
— А де ти взяв ту книжку, Томмі?
— Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.
— Що-що?
— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.
— Ну і як, сподобалась хлопцям книжка?
— Найдоброчесніші визнали, що там трохи перебрано міри.
— А вчителі про все те не дізнались?
— Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс — великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-не-будь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не розбещеніший за інших.
— А книжку він додому відіслав?
— Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.
— Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? — запитав Ендрю.
— Ще не скоро.
— Але ж Томмі вже прочитав.
— Томмі — приятель містера Джойса.
— Отак-то, хлопче,— сказав Том-молодший.— Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?
— Ні. Він жив задовго до нас.
— І Готьє не знали? А то я знайшов удома ще дві гарні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.
— А що то за книжки, Томмі? — запитав Девід.
— Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.
— А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі,— сказав Роджер.— Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.
— Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то він знову скаже, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і не зможу підтримати свої пояснення особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.
— Хотів би я послухати ті твої пояснення,— сказав Роджер.
— Та ні, містере Девіс. Я пояснюю дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?
— Та начебто розумію.
— А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака й Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.
— І мені жаль,— сказав Томас Хадсон.
— Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?
— Поза всяким сумнівом,— відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха — чути поруч голоси хлопців.
— Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти,— сказав Роджер.— Починає припікати.
Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті вбік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.
Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом вода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом — вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.
П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.
— Ось чому я більше люблю плавати під водою,— озвався Девід.— Там не треба думати про дихання.
— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови,— сказав йому Ендрю.— А я залишуся тут з містером Девісом.
— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?
— Можу й залишитися.
— Тільки щоб це не було через мене,— мовив Ендрю.— Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.
— Мабуть, я таки залишуся,— сказав Роджер.— Полежу, почитаю.
— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.
— Мені самому хочеться залишитись,— відказав Роджер.
Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді. Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.
— Як попоїм, мене завжди хилить на сон,— сказав він.
— Нам бракуватиме вас,— мовив Том-молодший.— Тоді я теж залишився б.
— То й залишайся, Томе,— підхопив Ендрю.— А тато з Девідом нехай їдуть.
— Грати з тобою я однаково не стану,— сказав йому Том-молодший.
— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.
— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі.— Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.
— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.
— Знати їх не знаю,— сказав Том-молодший.
— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.
— Ерл Сенд.
— Ти будеш не більший за Ерла Сенда,— промовив Девід до Ендрю.
— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови,— сказав Ендрю.— Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?
— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.
— То пусте,— сказав Ендрю.— Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.
— Ти на них і глянути посоромишся,— мовив Девід.
— Може, й так. Але я привчу себе.
— Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса,— сказав Том-молодший.— Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.
— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.
— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.
— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена,— додав Томас Хадсон.— Ти знав їх усіх.
— І містера Уолдо Пірса,— сказав Том-молодший.— Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.
— Треба ж і мені колись починати,— сказав Ендрю. — От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.
— Ніякого біса я не вигадую,— заперечив Том-молодший.— Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.
— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі,— мовив Ендрю.— Ти б спершу думав, що кажеш.
— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс,— сказав Том-молодший.— Нехай починає без фори, як ми з вами.
— Ми з містером Девісом самі порозуміємось,— сказав Ендрю.— Ти в наші справи не лізь.
— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів,— попрохав Том-молодший.— Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.
— Ти пам'ятаєш містера Паскена?
— Ні. Майже ні. Який він був?
— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його,— втрутився Ендрю.— То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?
— Помовч ти,— відрубав Том-молодший.— Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.
— Містер Паскен робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.
— Справді? Оце було б на що подивитись!
— Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце щойно довідався про неї і цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його страшенно захоплює.
— Що ж то за таємниця?
— О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останньому розділі своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, а виявилося, що ні.
— Він був безпутний?
— Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і він ніколи не каявся.
— Ми з ним теж були добрі приятелі?
— Дуже. Він називав тебе Страховидлом.
— Ха,— потішено мовив Том-молодший.— Страховидлом!
— У нас є картини містера Паскена, тату? — запитав Девід.
— Є кілька.
— А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?
— Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим Пивним Страховидлом з Лівого берега.
— Запиши собі цей титул, Томе,— сказав Девід.
— А містер Паскен був розбещений? — запитав Том-молодший.
— Гадаю, що так.
— Хіба ти не знаєш?
— По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.
— А містер Джойс?
— Ні.
— І ти ні?
— Ні,— відказав Томас Хадсон.— Думаю, що ні.
— А ви розбещений, містере Девіс? — запитав Том-молодший.
— Не думаю.
— Це добре,— мовив Том-молодший.— Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе натискав на те, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскена?
— Жюль.
— Як це пишеться? — запитав Девід.
Томас Хадсон сказав йому.
— А як він жив далі, той містер Паскен? — запитав Том-молодший.
— Він повісився,— сказав Томас Хадсон.
— Ого! — вигукнув Ендрю.
— Бідолашний містер Паскен,— побожно мовив Том-молодший.— Сьогодні ввечері помолюся за нього.
— А я помолюся за містера Девіса,— сказав Ендрю.
— І молися частіше,— сказав Роджер.
Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.
Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.
— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.
— Не знаю,— відповів Томас Хадсон.— А ти в дитинстві не боявся?
— Та начебто ні.
— А я боявся,— сказав Томас Хадсон.— Чи є тут якийсь зв'язок?
— Не знаю,— відповів Роджер.— Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.
— Я не знав, що в тебе є брат. Де він?
— Помер,— сказав Роджер.
— Пробач.
— Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.
— Він був старший за тебе?
— На рік молодший.
— А від чого помер?
— Ми перекинулися в човні.
— Скільки тобі було років?
— Майже дванадцять.
— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.
— Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя,— сказав Роджер.— А ти справді не знав про це?
— Ніколи й не чув.
— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.
— Бідолашний Роджер.
— Не в тім річ,— сказав Роджер.— Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.
— Де це було?
— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?
— Як звали твого брата?
— Дев.
— Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?
— Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.
— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.
— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти,— сказав Роджер.— Було надто глибоко, і вода справді крижана.
— Девід Девіс,— промовив Томас Хадсон.
— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.
— Родже, але ж ти все це вже здолав.
— Ні,— сказав Роджер.— Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.
— Тобі нема чого соромитись.
— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.
— Гаразд.
— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.
— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.
— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.
— Оце найкраще, що я досі чув від тебе,— сказав Томас Хадсон.
— А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?
— Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?
— Бо не міг далі обдурювати себе. Так само, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.
— Що ж ти думаєш робити?
— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.
— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.
— А я тобі не заважатиму?
— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.
— Ні, говори. Мені це потрібне.
— Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.
— А тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?
— Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.
— Ні. Не скрізь,— заперечив Роджер.— Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.
— Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.
— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?
— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна...
— А закінчити як?
— Після човна вдайся до вигадки.
— Е, чорт,— сказав Роджер.— Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».
— Ні,— сказав Томас Хадсон.— Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата...
— Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.
— І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.
— Не люблю кінця,— сказав Роджер.
— А хто з нас його любить? — відказав Томас Хадсон.— Хоч усьому є кінець.
— Може, годі вже балачок,— мовив Роджер.— Я б спробував подумати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука — добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і моє малювання давало мені втіху.
— Не знаю,— відповів Томас Хадсон.— Може, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.
— До того ж, як я гадаю, художники — кращі люди,— сказав Роджер.— Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.
— Такого дурного спрощення я ще зроду не чув.
— А я завжди все спрощую,— погодився Роджер.— Почасти через це й немає з мене пуття.
— Ходімо вже спати.
— Я ще трохи почитаю,— сказав Роджер.
Томас Хадсон одразу заснув і навіть не прокинувся, коли пізно вночі Роджер вийшов на веранду, де вони спали. Вранці вітер ледь повівав, небо було безхмарне, і, поснідавши, вони вирішили поїхати на цілий день на підводні лови.
— Ви теж поїдете, містере Девіс? — спитав Ендрю.
— Неодмінно.
— Це добре,— сказав Ендрю.— Я радий.
— Ти як почуваєш себе, Енді? — спитав Томас Хадсон.
— Боюся,— відповів Ендрю.— Як завжди. Але з містером Девісом не так.
— Ніколи не бійся, Енді,— мовив Роджер.— Бо добра з того не буде. Так казав мені твій батько.
— Усі так кажуть,— озвався Ендрю.— Завжди кажуть. А я знаю лиш одного тямущого хлопця, який ніколи не боїться,— це Девід.
— Помовч,— сказав Девід.— Вигадуєш про себе казна-що.
— Містер Девіс і я завжди боїмося,— не вгавав Ендрю.— Мабуть, тому, що тямимо більше за інших.
— Будь обережний, Деві, гаразд? — сказав Томас Хадсон.
— Ну звісно.
Ендрю подивився на Роджера і знизав плечима.
Біля рифу, до якого вони вирушили того дня на підводне полювання, лежав на дні кістяк затонулого пароплава, і навіть за найвищого припливу його іржаві котли виднілися над водою. Вітер віяв з півдня, і Томас Хадсон став на якір з підвітряного боку, але трохи віддалік від рифу, і Роджер та хлопці наготували маски й гарпуни. Ті гарпуни були дуже примітивні й усі різні, змайстровані як кому до вподоби.
Джозеф приплив слідом за ними на маленькому човні. З ним був і Ендрю: вони гребли до рифу, а хлопці з Роджером зіскочили з борту катера й теж попливли туди.
— А ти хіба не з нами, тату? — гукнув Девід до батька, що залишився на містку свого рибальського катера. Округле скло над очима, носом та чолом і сама гумова маска, щільно притягнута до обличчя тугою стрічкою на потилиці, робили Девіда схожим на персонажа з так званих науково-фантастичних коміксів.
— Я трохи згодом.
— Не барися надто довго, бо ми всю рибу сполохаємо.
— Риф он який великий. Вам його не обнишпорити.
— Але я знаю дві чудові печери отам, за котлами. Знайшов того дня, коли ми були тут без тебе. Їх ще ніхто не чіпав, і там стільки риби, що я залишив їх на той час, коли ми приїдемо сюди всі разом.
— Я пам'ятаю. Десь за годину припливу.
— Я їх без тебе не займатиму,— сказав Девід і поплив слідом за іншими, тримаючи в правій руці шестифутовий гарпун із саморобним двозубим гостряком, прив'язаним міцною жилкою до держална. Він плив, зануривши обличчя у воду, і крізь скло маски роздивлявся дно. Цей хлопчина почував себе під водою, наче вдома, і тепер, коричневий від засмаги, пливучи так, що на поверхні була лише мокра потилиця, ще дужче, ніж будь-коли, нагадував Томасові Хадсону видреня.
Він спостерігав, як хлопець пливе, виносячи над водою ліву руку, неквапливо й ритмічно працюючи довгими ногами і час від часу, чимраз рідше,— так рідко, що аж не вірилось,— трохи підводячи обличчя, щоб набрати повітря. Роджер і найстарший хлопець попливли раніш, позсувавши маски на чоло, і далеко випередили його. Ендрю й Джозеф запливли човном за риф, але Ендрю ще не пішов у воду. Повівав легкий вітрець, і вода за рифом злегка пінилася, а сам риф був темно-рудий, і за ним синє-синє море.
Томас Хадсон спустився в камбуз, де Едді чистив картоплю над відром, тримаючи його між колінами. Він раз у раз поглядав крізь ілюмінатор у напрямку рифу.
— Хлопцям не слід би плавати поодинці,— сказав він.— Нехай би трималися коло човна.
— Гадаєш, щось може перескочити на цей бік через риф?
— Приплив високий, весняний.
— Зате вода он яка прозора,— сказав Томас Хадсон.
— В океані хижаків чимало,— провадив Едді.— Як зачують риб'ячий дух, добра від них не жди.
— Та й жодної рибини ще не впольовано.
— Скоро вполюють. То нехай одразу складають її у човен, щоб найменший дух риби чи крові по воді не пішов.
— Я попливу туди.
— Не треба. Просто гукніть, щоб трималися купи й складали рибу в човен.
Томас Хадсон піднявся на палубу й гукнув Роджерові те, що радив Едді. Той підніс над водою гарпун і помахав ним: мовляв, зрозуміло.
Едді вийшов із камбуза з каструлею начищеної картоплі в одній руці та ножем у другій.
— Узяли б ви оту свою добрячу малу рушницю, містере Томе, та стали б нагорі,— сказав він.— Неспокійно мені на душі. Неспокійно, що хлопці аж ген там за такого припливу. Занадто вже ми близько до відкритого океану.
— То повернемо їх на катер.
— Не треба. Може, це в мене просто від нервів. От і цю ніч погано спав. А я їх люблю, наче рідних, то й потерпаю за них хтозна-як.— Він поставив на палубу каструлю з картоплею.— Я скажу вам, що треба зробити. Запускайте мотор, а я підніму якір, тоді підійдемо ближче до рифу й станемо там. За такого припливу й зустрічного вітру повернути буде неважко. Треба підійти якнайближче.
Томас Хадсон запустив великий мотор і зійшов на місток до штурвала. Поки Едді піднімав якір, він спостерігав, як вони, тепер уже всі четверо, плавають у воді попереду, і в цей час Девід виринув на поверхню й підніс високо вгору гарпун, на якому билася риба. Томас Хадсон почув, як він підкликав човен.
— Підходьте до самого рифу! — гукнув Едді з носа катера, піднявши якір.
Томас Хадсон помалу підвів катер майже впритул до рифу й побачив великі руді коралові поліпи, чорних морських їжаків на піщаному дні та пурпурові морські віяла, що їх тягло назустріч катерові припливом. Коли Едді кинув якір, Томас Хадсон дав задній хід. Катер почав повертатись, і риф відсунувся вбік. Едді вибирав линву, аж поки вона туго натяглась, а тоді Томас Хадсон заглушив мотор, і катер загойдався на місці.
— Тепер ми можемо не спускати їх з ока,— сказав Едді, стоячи на носі.— Ні до чого мені отак нервуватися через цих хлопчаків. Шкідливо для шлунка. Він у мене й так ні к бісу.
— Я залишуся тут і пильнуватиму за ними.
— Зараз я дам вам рушницю і знов візьмуся до картоплі. Хлопці люблять картопляний салат, правда ж? Такий, як ми готуємо?
— Ну звісно. І Роджер любить. Накриши туди більше крутих яєць і цибулі.
— А картоплю зварю так, щоб була ціла й тугенька. Ось вам рушниця.
Томас Хадсон простяг руку і взяв рушницю, незграбну й важку, в проолієному чохлі із обстриженої овечої шкури: щоб метал не брався іржею на морському повітрі. Витягши рушницю за приклад, він засунув чохол під дошки містка. То був «манліхер-шенауер-256», із старомодним вісімнадцятидюймовим дулом,— таких рушниць давно вже не продавали. Ложе та цівка потемніли від мастила й тертя, мов зерня волоського горіха, а дуло, відшліфоване за довгі місяці переїздів у саквах, масно блищало, й на ньому не було ані цяточки іржі. Один бік приклада аж лиснів, витертий щокою власника рушниці, а коли Хадсон відтягнув замок, в обертовому магазині показалися важкі опуклі гільзи з довгими й тонкими, мов олівці, кулями в металевій оболонці, з якої ледь витикалися гострі свинцеві кінчики.
То була надто добра рушниця, щоб тримати її на катері, але Томас Хадсон так любив її, вона нагадувала йому стільки всяких речей і місць, стількох людей, що він волів завжди мати її при собі; до того ж виявилось, що в проолієному чохлі рушниці не шкодить солоне повітря. Зрештою на те й зброя, щоб з неї стріляти, а не зберігати в чохлі, міркував він. А рушниця й справді була добряча з усіх поглядів, та й на катері потрібна. З жодної іншої рушниці, яку Хадсон будь-коли мав, він не стріляв так упевнено, знаючи, що добре поцілить і на близькій, і на середній відстані, отож і тепер з приємністю вийняв її з чохла, відтягнув замок і загнав патрона у ствол.
На припливі під легким бризом катер стояв майже непорушно, і він почепив рушницю за ремінь на один з важелів біля штурвала, так щоб вона була напохваті, а сам ліг на надувний матрац, простелений на містку. Лежачи на животі спиною до сонця, він дивився туди, де Роджер і хлопці полювали з гарпунами. Всі вони раз по раз пірнали, зникаючи під водою на якийсь час, а тоді виринали, щоб набрати в легені повітря, і знову йшли під воду. Щоразу, як котрийсь із них з'являвся на поверхні з рибиною на вістрі гарпуна, Джозеф підгрібав туди, знімав здобич із гарпуна й кидав у човен. Томас Хадсон чув його вигуки й сміх, а коли Джозеф струшував з гарпуна чи знімав рукою рибину й шпурляв її у затінок на кормі, бачив яскраве риб'яче забарвлення — червоне або червоне з коричневими цятками, червоно-жовте або в жовту смужку.
— Едді, зроби ласку, дай чогось випити! — гукнув він з містка.
— А чого б ви хотіли? — Едді вистромив голову з камбуза. На ньому були старий фетровий капелюх та біла сорочка, і при яскравому світлі сонця Томас Хадсон побачив, що в нього червоні очі, а губи намащені меркурохромом.
— Що ти зробив із своїм ротом? — спитав він.
— Та вийшла вчора ввечері одна халепа. Я оце щойно помастив. А що, дуже кепсько?
— Ти схожий на дешеву повію.
— От чорт,— сказав Едді.— Я мастив у темряві, не дивлячись. Просто навпомацки. То що ж вам дати? Джину з кокосовою водою? Кокосову воду я маю.
— Дуже добре.
— А може, зробити «Зеленого Айзека» за особливим рецептом?
— Чудово. Зроби за особливим.
Томас Хадсон лежав на матраці так, що голова його була в затінку щитка під штурвалом, і коли Едді вийшов на корму з високою склянкою холодного напою — джин, лимонний сік і зелена кокосова вода з подрібненим льодом та домішкою гіркої ангостури, що надавала коктейлеві іржаво-червонуватого кольору,— Хадсон поставив її в той затінок, щоб не розтанув лід, поки він дивиться на море.
— Хлопцям начебто добре ловиться,— сказав Едді.— Риби на обід уже досить.
— А що ще буде?
— До риби — картопляне пюре. І салат з помідорів. А почнемо з картопляного салату.
— Звучить непогано. Картопляний салат уже готовий?
— Картопля ще не охолола, Томе.
— Едді, ти любиш куховарити, правда?
— Та певно, що люблю. І плавати на катері люблю, і куховарити. А от чого не люблю — то це бешкетів, бійок і всяких інших халеп.
— Одначе з усіх тих халеп ти виходив з честю.
— Я завжди намагався уникати їх, Томе. Часом не можна було, але я завжди намагався.
— А що було вчора ввечері?
— Та пусте.
Він не хотів говорити про це. І про ті численні халепи, що були в його минулому, ніколи не розводився.
— Ну гаразд. А що в нас іще на обід? Хлопців треба добре годувати. Вони ж ростуть.
— Удома я спік солодкого пирога і взяв із собою, а на лід поклав два свіжі ананаси. Наріжу їх скибочками.
— Добре. А як зготуєш рибу?
— Як захочете. Побачимо, що там буде найкращого з їхньої здобичі, а тоді зготуємо так, щоб усім смакувало — і хлопцям, і вам, і Роджерові. Он якого великого жовтохвоста витяг Девід. Він підчепив був одного й перед цим, але впустив. А цей справді здоровенний. От тільки надто далеко хлопець заплив. І рибина досі в нього на гарпуні, а Джо он куди к бісу погріб, аж до Енді.
Томас Хадсон поставив у затінок склянку з коктейлем і підвівся.
— Боже милий! — вигукнув Едді.— А що я казав!
Трохи оддалік, виткнувшись над синявою моря, мов коричневе вітрило рибальського човна, і розтинаючи воду потужними рухами хвоста, високий трикутний плавець швидко посувався до підводної печери в кінці рифу, де хлопець у масці тримав над водою впольовану рибину.
— Боже милий! — сказав Едді.— Акула-молот, та ще й яка величезна. О господи, Томе! Господи боже мій!
Томас Хадсон потім пригадував, що найдужче його вразило, який високий той плавець і як він шарпався то в один, то в другий бік — мов собака, що йде по сліду,— та все ж таки стрімко мчав уперед.
Він ухопив рушницю й вистрілив, цілячись трохи попереду. Вийшов переліт, куля збила сніп бризок, і він згадав, Що дуло рушниці густо змащене. А плавець і далі розтинав воду.
— Кинь їй ту кляту рибину! — гукнув Едді до Девіда і, зіскочивши з рубки, гайнув до кубрика.
Томас Хадсон вистрілив знову, і цього разу сніп бризок зметнувся позаду. Він відчув, як йому зсудомило шлунок, неначе щось схопило всередині й не відпускало, і тоді він вистрілив ще раз, цілячись так ретельно й спокійно, як тільки міг, добре усвідомлюючи, що зараз важить цей постріл, але бризки води зметнулися попереду. А плавець і далі посувався вперед із страхітливою неухильністю. Тепер у Хадсона залишався тільки один постріл і жодного патрона в магазині, а тим часом акула була вже ярдів за тридцять від хлопця, так само розтинаючи воду трикутним плавцем. Девід зняв з гарпуна рибину й тримав її в руці, маску він зсунув на чоло і невідривно дивився, як акула наближається, до нього.
Томас Хадсон силкувався перебороти напруження й цілити напевне, затамувавши віддих і не думаючи ні про що, крім пострілу; він міцно стискав рушницю і цілився трохи попереду й під самий низ плавця, що шарпався тепер дужче, ніж раніш; аж раптом він почув, як на кормі зацокотів автомат, і побачив навколо плавця бризки води. Потім автомат ударив знову, короткою чергою, і вода зметнулася вузьким снопом біля самої основи плавця. Він вистрелив і собі, й тієї ж миті пролунала ще одна автоматна черга, коротка й туга, і плавець зник під водою, а тоді вода в тому місці завирувала, і величезна акула-молот,— Хадсон такої ніколи й не бачив,— викинулася з моря білим черевом догори й шалено заметалася на спині, збурюючи воду, мов акваплан. Її біле черево безсоромно вилискувало проти сонця, паща завширшки в ярд ніби застигла в кривому осміху, на голові стриміли великі роги з очима на кінцях, і вона підстрибувала й ковзала по воді, а Едді розпорював її біле черево автоматними чергами, залишаючи на ньому темні цятки, що враз червоніли, аж поки вона тріпнулась і зникла під водою, і Томас Хадсон бачив, як вона раз по раз перевертається, ідучи на дно.
— Ану завертайте сюди тих бісових хлопчаків! — почув він крик Едді.— Несила мені більше це бачити.
Роджер уже швидко підпливав до Девіда, а Джозеф затяг Енді в човен і квапливо веслував до них.
— Хай йому чорт,— мовив Едді.— Чи ви бачили коли таку акулу? Хвалити бога, що видно з поверхні, коли вони женуться за здобиччю. Ні, ви бачили, як вона гнала?
— Дай-но мені коробку патронів,— сказав Томас Хадсон. Ноги в нього підтиналися, усередині млоїло.— Ану, гребіть сюди! — гукнув він.
Вони пливли поруч із човном, і Роджер підсаджував Девіда через борт.
— Могли б уже й далі ловити,— сказав Едді.— Тепер усі акули кинуться до неї. Вона принадить їх з усього океану. А ви бачили, Томе, як вона, стерво, викинулась на спину й почала крутитися? Боже милий, ото акулисько! А як наш хлопчина наготувався кинути їй рибину, бачили? Ну й Деві! Ну й молодець!
— Краще нехай пливуть сюди.
— Авжеж, нехай пливуть. То я просто так сказав. Он уже пливуть. Зараз усі будуть тут, не турбуйтеся.
— О боже, ото був жах. Звідки в тебе автомат?
— Та комісар почав був до мене чіплятися, що я держу його вдома, то я сховав його тут, у скриньці під койкою.
— А ти таки вмієш стріляти.
— Ой, та як же не зуміти, коли та бісова акула погнала просто на нашого Деві, а він так і завмер із своєю рибиною в руці, щоб шпурнути їй у пащу. Жде й очей з неї не спускає. Не приведи мені боже ще коли в житті таке побачити.
Човен підійшов до катера, і ловці перелізли через борт. Хлопці були мокрі й дуже збуджені, а Роджер ледве тримався на ногах. Він підійшов до Едді й потиснув йому руку, і Едді сказав:
— Даремно ми дозволили їм ловити аж там за такого припливу.
Роджер похитав головою і обійняв Едді за плечі.
— Це я винен,— провадив Едді.— Я ж тутешній, не те що ви. Отож ви ні в чому не винні. За все маю відповідати я.
— Ти вже відповів, і відповів добряче,— сказав Роджер.
— Е, к бісу,— мовив Едді.— Хто б не поцілив так близько.
— Ти бачив її, Деве? — дуже чемно запитав Ендрю.
— Тільки в самому кінці, а до того лише плавець. Потім побачив усю, і тоді вже Едді її поцілив, а вона пірнула й викинулась на спину.
Едді розтирав його рушником, і Томас Хадсон бачив, що ноги, плечі й спина хлопця досі вкриті сиротами.
— А як вона вистрибнула з води й заметалася на спині! — озвався Том-молодший.— Ніколи ще такого не бачив.
— І навряд чи скоро знову побачиш,— сказав йому батько.
— Ваги в ній, певно, фунтів з тисячу,— мовив Едді.— Навряд чи є в світі більша акула-молот. О боже!.. Роджере, ви бачили той її плавець?
— Бачив,— відказав Роджер.
— А витягти її не можна? — спитав Девід.
— Куди там к бісу,— відповів Едді.— Вона так і пішла перевертом чортзна в яку глибочінь. Десь вона вже сажнів за вісімдесят16, і зараз весь океан її жертиме. Оце, мабуть, саме спливаються.
— Шкода, що не можна її підняти,— сказав Девід.
— Нема за чим шкодувати, Деві. У тебе, хлопче, он ще сироти не зійшли.
— Ти дуже злякався, Деві? — спитав Ендрю.
— Так,— відповів Девід.
— А що ти думав робити? — дуже шанобливо спитав Том-молодший.
— Думав кинути їй рибину,— відказав Девід, і Томас Хадсон помітив, як по плечах у нього перебіг короткий дрож.— А тоді вгородити їй у пащу гарпун.
— Сто чортів! — сказав Едді й одвернувся з рушником у руці.— Чого вам дати випити, Роджере?
— Чи не можна якоїсь отрути? — спитав Роджер.
— Облиш, Роджере,— спинив його Томас Хадсон.— Ми всі відповідальні.
— Краще сказати — безвідповідальні.
— Все минулося.
— Ну гаразд.
— Я зроблю коктейль із джином,— сказав Едді.— Том саме пив такий, коли це сталося.
— Он він і досі стоїть.
— Він уже ні к бісу не годиться,— сказав Едді.— Я приготую вам свіжий.
— Ти молодець, Деві,— сказав братові Том-молодший з гордістю в голосі.— Ось повернемось, я розповім про все хлопцям у школі.
— Вони не повірять,— промовив Девід.— Якщо і я піду до тієї школи, нікому не розповідай.
— Чому? — спитав Том-молодший.
— Не знаю,— відказав, скривившись, Девід. І раптом заплакав, наче мале хлоп'я.— А чорт, я не знесу, якщо вони не повірять!
Томас Хадсон узяв його на руки й пригорнув до грудей, а обидва брати відвернулись, і Роджер також одвів погляд убік, а тоді на палубу вийшов Едді з трьома коктейлями, вмочивши великий палець в одну із склянок. Томас Хадсон здогадавсь, що він уже не раз прикладався до пляшки в камбузі.
— Що з тобою, Деві? — спитав він.
— Нічого.
— От і добре,— мовив Едді.— Отаке мені чути до вподоби, бісів хлопчиську. Ану годі рюмсати, злазь з рук, і нехай твій батько вип'є.
Девід став на ноги й виструнчився.
— А коли відплив, тут можна ловити? — спитав він Едді.
— Лови собі й нічого не бійся,— відказав той.— Хіба що мурен. А великих хижаків не буде. Коли відплив, тут надто мілко.
— То можна буде, тату?
— Ну, коли Едді так вважає. Його слово тут закон.
— Казна-що ви городите, Томе,— мовив Едді, аж сяючи з утіхи. Сяяли його змащені меркурохромом губи, сяяли набіглі кров'ю очі.— Та якби хто не влучив те поганюче акулисько із своєї тріскачки, то нехай би викинув її к бісу, поки не вскочив у халепу.
— Ну, ти влучив, ще й не раз,— запевнив його Томас Хадсон.— Влучив так, що краще й не треба. Мені бракує слів, щоб сказати тобі як.
— А не треба й казати,— мовив Едді.— Досить того, що мені довіку з-перед очей не йтиме, як те паскудне страховидло шугало на спині. Чи ви бачили коли щось бридкіше?
Вони сиділи на палубі, чекаючи обіду, і Томас Хадсон дивився на те місце на морі, де акула пішла на дно. Джозеф підплив туди човном і зазирнув через борт у глибинний окуляр.
— Щось бачиш? — гукнув йому Томас Хадсон.
— Надто глибоко, містере Томе. Вона під риф пішла. Лежить тепер десь там на дні.
— Добре було б вирізати її щелепи,— сказав Том-молодший.— Відбілити їх і почепити вдома, га, тату?
— Мені, мабуть, через них страхіття снилися б,— озвався Ендрю.— Добре, що нам тепер їх не дістати.
— А який був би трофей,— провадив Том-молодший.— Було б що показати в школі.
— Коли б ми їх і дістали, вони належали б Девові,— сказав Ендрю.
— Ні, вони належали б Едді,— заперечив Том-молодший.— А я б його попрохав, і, гадаю, він оддав би їх мені.
— Він оддав би їх Девові,— не поступався Ендрю.
— Навряд чи варто тобі, Деве, сьогодні знову плавати,— сказав Томас Хадсон.
— Та це ж іще коли буде, аж після обіду,— озвався Девід.— Нам доведеться почекати відпливу.
— Я маю на думці лови.
— Едді сказав, що можна.
— Я чув. Але в мене й досі душа не на місці.
— Але ж Едді знає.
— То ти не хочеш зробити мені цей подарунок?
— Ну, звісно, тату, коли ти просиш. Але я так люблю плавати під водою. Мабуть, найдужче за все інше. До того ж Едді каже...
— Гаразд,— мовив Томас Хадсон.— Адже подарунки випрошувати не заведено.
— Тату, ти не так мене зрозумів. Якщо ти не хочеш, я не піду. Та тільки Едді сказав...
— А мурени? Едді казав про мурен.
— Тату, але ж мурени є завжди. Ти сам навчав мене не боятися мурен, казав, як з ними поводитись, і як їх стерегтися, і в яких норах вони живуть.
— Знаю. Але я ж таки й пустив тебе туди, куди запливла акула.
— Тату, ми всі там були. Не бери на себе великої вини. Просто я заплив надто далеко, а перед тим упустив з гарпуна великого жовтохвоста, ото від нього й пішов дух крові та принадив акулу.
— А ти бачив, як вона примчала? Наче добрий гончак,— сказав Томас Хадсон. Він силкувався погамувати хвилювання.— Я й раніше помічав, як швидко вони женуть на здобич. Одна така жила коло Великої скелі, то щоразу так перла на дух наживки... Мені дуже соромно, що я не поцілив цю.
— Ти щоразу влучав зовсім близько,— сказав Том-молодший.
— Еге ж, влучав, тільки не влучив.
— Її принадив не я, тату,— сказав Девід.— Рибина її принадила.
— А проте вона б і на тебе напала,— озвався Едді. Він накривав на стіл.— Не обдурюй себе,— ще й як напала б, бо від тебе пахло рибою й у воді була риб'яча кров. Та вона б і на коняку напала, й на кого хочеш. Ой боже, та годі вже про це. А то мені доведеться ще раз хильнути.
— Едді,— сказав Девід.— А у відплив тут справді безпечно?
— Авжеж. Хіба я тобі не казав?
— Ти маєш якусь свою мету, еге ж? — запитав Девіда Томас Хадсон. Він перестав дивитися на море і тепер почував себе добре. Він розумів: те, що робить Девід, потрібно йому, хоч яка б там була причина; розумів і те, що сам він повівся щодо хлопця себелюбно.
— Тату, я ж тільки кажу, що найдужче люблю плавати під водою, а сьогодні такий гарний для цього день. Хто зна, чи потім не задме...
— Та й Едді каже...— перебив його Томас Хадсон.
— Та й Едді каже...— зраділо всміхнувся до нього Девід.
— Едді каже: хай вам усім сто чортів. Сідайте вже їсти, поки я не викинув усе це к бісу за борт.— Він стояв, тримаючи миску салату й таріль із смаженою рибою та картопляним пюре.— А де це Джо?
— Поїхав шукати акулу.
— Здурів він, чи що!
Коли Едді спустився вниз і Том-молодший почав передавати іншим тарілки, Ендрю пошепки спитав батька:
— Тату, а Едді п'яниця?
Томас Хадсон розкладав по тарілках холодний картопляний салат під маринадом, посипаний крупнисто змеленим чорним перцем. Він навчив Едді готувати його так, як це робили в барі Ліппа у Парижі, і то була одна з найсмачніших страв, що їх Едді подавав на катері.
— А ти бачив, як він застрілив акулу?
— Ну звісно.
— П'яниці так не стріляють.
Він наклав салату в тарілку Ендрю, а потім собі.
— Я тільки через те спитав, що мені звідси видно камбуз і, поки ми тут сидимо, я бачив, як він разів вісім прикладався до пляшки.
— То його власна пляшка,— пояснив Томас Хадсон і підклав Ендрю ще салату. Він ніколи не бачив, щоб хтось їв так швидко, як Ендрю. Хлопець казав, що навчився Цього в школі.— Старайся їсти повільніше, Енді. А пляшку на катер Едді сам собі приносить. Майже всі справжні кухарі трохи випивають. А деякі й добряче п'ють.
— Я вже вісім разів бачив. А ось тепер дев'ятий.
— Хай тобі чорт, Ендрю,— мовив Девід.
— Не лайтеся,— звелів Томас Хадсон обом.
Том-молодший і собі докинув слово:
— Добрий, чудовий чоловік рятує життя твоєму братові, та досить йому раз чи кілька разів ковтнути з пляшки, як ти обзиваєш його п'яницею. Не місце тобі серед людей.
— Я не обзиваю його. Просто запитав тата, щоб знати, чи він не п'яниця. І взагалі я не проти п'яниць. Тільки хочу знати, чи людина п'яниця, чи ні.
— Ось нехай лиш я розживуся десь на гроші, то першим ділом куплю Едді пляшку того, що він п'є, і вип'ю разом з ним,— урочисто промовив Том-молодший.
— Це що за розмова? — Над трапом з'явилася голова Едді у зсунутому на потилицю старому фетровому капелюсі, з-під якого визирала смужка незасмаглої шкіри на чолі, і з сигарою в кутку намащеного меркурохромом рота.— Нехай я тільки побачу, що ви п'єте щось міцніше за пиво, то душу з вас витрушу. З усіх трьох. Щоб я й слова од вас не чув про випивку. Дати ще пюре?
— Зробіть ласку, Едді,— відповів Том-молодший, і Едді повернувся вниз.
— Оце вже десятий,— сказав Ендрю, дивлячись понад трапом.
— Та припни ти язика, вершнику,— звелів йому Том-молодший.— Невже ти не маєш поваги до чудової людини?
— Поїж іще риби, Девіде,— сказав Томас Хадсон.
— А де тут той великий жовтохвіст?
— Мабуть, його ще не засмажено.
— Тоді я візьму цього жовтого окуня.
— Вони аж солодкі на смак.
— Певне, з гарпуна такі смачні, бо кров із них витікає, та ще як їсти одразу.
— Тату, можна мені запросити Едді випити з нами? — спитав Том-молодший.
— А чого ж,— відказав Томас Хадсон.
— Він уже випив раз. Хіба ти не пам'ятаєш? — втрутився Ендрю.— Коли ми тільки-но піднялися на катер, він випив з нами. Пригадай-но.
— Тату, можна мені запросити його випити з нами ще раз і попоїсти?
— Ну звісно,— сказав Томас Хадсон.
Том-молодший спустився в камбуз, і Томас Хадсон почув, як він говорить до Едді:
— Едді, тато запрошує вас налити собі чогось і піднятися випити й попоїсти разом з нами.
— Дурниці, Томмі,— мовив Едді.— Я ніколи не їм серед дня. Як уранці поснідаю, так аж до вечора.
— Ну, а випити з нами не хочете?
— Та я вже випив, Томмі.
— Тоді випийте ще раз зі мною, а мені дайте пляшку пива, гаразд?
— Авжеж, хай йому чорт,— сказав Едді, і Томас Хадсон почув, як відчинився й зачинився льодовник.— За тебе, Томмі.
Томас Хадсон почув, як цокнули одна об одну пляшки. Він глянув на Роджера, але Роджер дивився на океан.
— За вас, Едді,— почув він голос Тома-молодшого.— Для мене велика честь випити з вами.
— Дурниці, Томмі,— відказав Едді.— Це для мене честь випити з тобою. Я чудово почуваю себе, Томмі. Ти бачив, як я підстрелив те акулисько?
— Ну звісно, бачив, Едді. То ви не хочете попоїсти з нами?
— Ні, Томмі. Справді не хочу.
— А хочете, я посиджу з вами тут, щоб вам не пити самому?
— Дурниці, Томмі. Не треба нічого вигадувати, зрозумів? І пити мені зовсім не треба. І взагалі нічого не треба, оце тільки трохи покуховарити та заробити собі на прожиток. Я й так достобіса добре себе почуваю, Томмі. Ти бачив, як я її підстрелив? Справді бачив?
— Едді, то було найкраще, що я будь-коли бачив. Просто я спитав, чи не треба мені побути з вами, щоб ви не почували себе самотнім.
— Я ніколи в житті не почував себе самотнім,— відказав йому Едді.— Мені дуже добре, і я маю тут щось таке, від чого стає ще краще.
— І все-таки, Едді, я хотів би посидіти з вами.
— Ні, Томмі. Бери-но ти оцей таріль з рибою та неси нагору, туди, де твоє місце.
— А тоді я хочу вернутись і посидіти з вами.
— Я ж не хворий, Томмі. От якби я захворів, то тоді був би радий, щоб ти посидів зі мною. А я почуваю себе так, що кращого й бажати годі.
— Едді, а ви певні, що вам вистачить цієї пляшки?
— Авжеж, хай йому чорт. Ну, а як не вистачить, то позичу в Роджера чи в твого старого.
— Гаразд, тоді я понесу рибу туди,— сказав Том-молодший.— Я дуже радий, Едді, що вам так добре. Це просто чудово.
Він виніс нагору таріль із жовтохвостами та жовтими й білими окунями. Кожна рибина була глибоко надрізана по боках трикутниками, так що біліло м'ясо, і добре засмажена, з хрусткою коричневою шкоринкою. Том-молодший взявся розкладати рибу всім за столом.
— Едді дуже дякує тобі, але він уже випив,— сказав він.— А їсти вдень не звик. Як риба, смачна?
— Чудова,— відповів Томас Хадсон.
— Їжте, будь ласка,— сказав Том-молодший Роджерові.
— Гаразд,— озвався той.— Спробую.
— Ви ще нічого не їли, містере Девіс? — запитав Ендрю.
— Ні, Енді. Але зараз їстиму.
Прокидаючись серед ночі, Томас Хадсон чув, як хлопці тихо дихають уві сні, і в місячному світлі бачив їх, усіх трьох, і Роджера, що також спав. Тепер він спав міцно і майже не крутився на ліжку.
Томас Хадсон був задоволений, що вони тут, при ньому. І навіть думати не хотів, що настане день, коли вони поїдуть. Власне, він був задоволений і до їхнього приїзду, бо давно навчився жити й працювати в такий спосіб, щоб почуття самотності не переходило тієї межі, за якою його вже несила терпіти; і нехай приїзд хлопців порушив той рятівний лад життя, який він сам собі запровадив,— Хадсон звик уже до таких порушень. То був приємний розмірений лад, в якому сполучались і напружена робота, і всілякі інші справи; і суворий порядок у домі, де кожна річ мала своє місце й була дбайливо доглянута; і наперед очікувані години їди та випивки; і нові книжки, що їх належало прочитати, а ще більше — перечитати старих. У цьому ладі подією була навіть щоденна газета, проте надходила вона не так уже й регулярно, і коли її не приносили, це не дуже засмучувало. Було в ньому й чимало інших хитрощів, до яких вдаються самотні люди, щоб урятуватися від самотності, а то й зовсім позбутися її, і Томас Хадсон, установивши собі певні правила, свідомо й підсвідомо дотримувався їх. Та коли приїхали хлопці й ті правила перестали тяжіти над ним, він відчув неабияку полегкість.
Зате як важко буде, думав він, коли доведеться починати все те спочатку. Бо добре знав, як воно буде. В першу половину дня — навіть приємно, що в домі так чисто, і можна думати на самоті, й читати, не чуючи нічиїх голосів, і дивитись на те чи те, не говорячи про нього, й спокійно, без перешкод працювати, але потім — він знав — насунеться самотність. Ці троє хлопців знову зайняли надто велике місце в його душі, а коли вони звільнять це місце, там залишиться порожнеча, і тоді якийсь час буде дуже важко.
Його життя спиралося на міцні підвалини: роботу, Гольфстрім, цей острів,— тож він мав вистояти й цього разу. Всі його засади, правила та устої були спрямовані на те, щоб допомогти йому переборювати самотність, але він знав, що тепер відкрив для самотності новий обшир, який вона враз заполонить, тільки-но хлопці поїдуть. Проте зарадити однаково нічим. До того ж усе те ще попереду, а коли вже так доконче має бути, то й не варто перейматися цим наперед.
Поки що літо спливало весело й щасливо. Усе, що могло обернутися погано, оберталося добре. Він мав на думці не тільки такі помітні події, як сутичка Роджера з тим чоловіком на причалі, що могла скінчитися дуже погано, чи пригода Девіда з акулою, але й безліч усіляких дрібниць, що теж миналися добре. Багато хто вважає, ніби щастя — дуже нудна річ, думав він, лежачи без сну, але це лише тому, що дуже щасливими часто бувають саме нудні люди, а люди, наділені жвавим розумом, мають здатність робити нещасними й себе, й усіх навколо. Що ж до нього, то щастя ніколи не здавалось йому нудним. Він завжди вважав, що це найбільш хвилююче з усіх почуттів і що для того, хто здатен бути по-справжньому щасливим, воно може зрівнятися силою навіть із скорботою. Можливо, це було й не так, але він сам віддавна так вважав, та й цього літа вони ось уже місяць тішилися щастям, і, хоч воно ще не минулось, Томас Хадсон наперед тужив за ним безсонними ночами.
Тепер він знав майже все, що можна знати про самотнє життя, та ще давніше знав, що означає жити з тими, кого ти любиш і хто любить тебе. Він завжди любив своїх дітей, але ніколи раніш не розумів по-справжньому, як сильно їх любить і як це погано, що він живе не з ними. Він волів би, щоб хлопці весь час були при ньому, а сам він щоб і досі був одружений з Томовою матір'ю. А втім, розважив він, бажати цього так само безглуздо, як прагнути заволодіти всіма багатствами світу; або ж малювати, як Леонардо, чи створювати картини, гідні пензля Пітера Брейгеля; або ж мати необмежену владу над будь-яким злом, уміти безпомилково розпізнавати його в самому зародку й придушувати так само, як ото натискаєш кнопку дзвінка, та ще при всьому бути завжди здоровим і жити вічно, не занепадаючи ні тілом, ні душею. А непогано було б, подумав він цієї ночі, коли б усе воно й справді могло бути так. Одначе так бути не може, як не можеш ти залишити при собі хлопців чи оживити тих, кого любив, якщо вони померли або назавжди пішли з твого життя. З усього, що неможливе для тебе, є лише декілька речей можливих, і одна з них — відчувати, коли ти щасливий, і тішитися своїм щастям повною мірою, поки воно триває й поки все добре. Колись щастя складалося для нього з багатьох чинників. Але тепер, цього місяця, завдяки хлопцям та Роджерові він зазнав такого, що багато чим було не гірше, ніж те, чого він зазнавав колись з однією людиною, і поки що смутку в цьому не було. Ані тіні смутку.
Йому тепер не заважало навіть безсоння, і він пригадував, як було колись, коли він зовсім не міг спати і лежав ночами, думаючи про те, як втратив усіх трьох своїх синів і який же він дурень. Думав про все, що чинив, бо інакше чинити не міг, чи принаймні вважав, що не може, і про те, як ішов від одної згубної помилки до іншої, ще гіршої. Тепер він згадував про це як про минуле, і каяття вже не мучило його. Так, він був тоді дурнем, хоч сам ніколи не любив дурнів. Але все те давно вже позаду, і хлопці тут з ним, і вони його люблять, а він любить їх. Отож нехай усе буде так, як воно є.
Настане день, і вони поїдуть, і він знов залишиться зі своєю самотністю. Але це буде всього-на-всього якийсь проміжок часу, а потім вони знов приїдуть. І якщо Роджер залишиться тут працювати, їх буде двоє, і все обернеться куди легше. А втім, від Роджера ніколи не знаєш, чого сподіватися... Подумавши про Роджера, Томас Хадсон усміхнувся в темряві. Тоді відчув до нього жаль, та одразу ж подумав, як це нечесно щодо Роджера і як обурив би його цей жаль; отож він одігнав думки про Роджера і, прислухаючись до тихого дихання всіх чотирьох, зрештою й сам заснув.
Він прокинувся, коли місячне світло пересунулось на його обличчя, і почав думати про Роджера та про жінок, з якими той мав клопіт. Обидва вони, і він, і Роджер, поводилися з жінками недоладно й безглуздо. Та думати про власні дурниці йому не хотілось, і він визнав за краще думати про Роджерові.
Жаліти його я не буду, вирішив він, отже, нічого нечесного в цьому немає. Я й сам мав доволі клопоту, а тому думати про те, що було в Роджера, не буде нечесно. Зі мною інша річ, бо я по-справжньому любив лише одну жінку, а тоді втратив її. І добре знаю чому. Та про це я ніколи більше не думаю, отож, можливо, не слід думати й про Роджера. Але тієї ночі місячне світло, як завжди, не давало йому спати, і він таки думав про Роджера та про його клопоти з жінками — і поважні, й кумедні.
Він пригадав ту останню жінку, що в неї Роджер закохався у Парижі, де обидва вони тоді жили,— яка вона була гарна і якою фальшивою здалася йому, коли Роджер привів її до нього в студію. А от Роджер нічого фальшивого в ній не бачив. Вона була однією з його ілюзій, і він не шкодував на неї свого таланту вірності, аж поки обоє дістали змогу взяти шлюб. І тоді десь за місяць Роджер несподівано для себе побачив у ній все те, що бачив кожен, хто її знав. Певно, той день, коли йому вперше відкрилися очі, був для нього дуже тяжкий, та коли Роджер прийшов у студію Томаса Хадсона, він уже встиг чимало помітити. Він якийсь час роздивлявся картини, зробив кілька критичних зауважень, дуже слушних і розумних. А тоді промовив:
— Я сказав тій Ейєрс, що не одружуся з нею.
— От і добре,— озвався Томас Хадсон.— Це її здивувало?
— Не дуже. Ми вже й раніш про це говорили. Вона таки облудна.
— Та невже? — мовив Томас Хадсон.— В чому саме?
— Геть в усьому. Хоч як на неї глянь.
— Я гадав, що вона тобі подобається.
— Ні. Я дуже хотів, щоб вона мені сподобалась. Але нічого не виходило, хіба тільки напочатку. Я просто закохався в неї.
— Що означає закохався?
— Тобі слід би знати.
— Атож,— сказав Томас Хадсон.— Мені слід би знати.
— А тобі вона не подобалась?
— Ні. Я терпіти її не міг.
— Чому ж ти нічого не сказав?
— Вона була твоя дівчина. Та й не питав ти мене.
— Я сказав їй. Але тепер мені треба на тому й стояти.
— Поїхати б тобі звідси.
— Ні,— заперечив Роджер.— Нехай їде вона.
— Я подумав тільки, що так було б простіше.
— Це місто так само моє, як і її.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.
— Тобі минулого разу теж довелося відбиватись, правда? — спитав Роджер.
— Так. Узяти гору над жінкою неможливо. Але відбитися можна. Чи не переїхати тобі хоча б в інший quartier?
— Мені добре і в моєму,— відказав Роджер.
— Незмінна формула. Je me trouve très bien ici et je vous prie de me laisser tranquille17.
— А починається вона словами: «Je réfuse de recevoir ma femme»18,— докинув Роджер.— Їх має почути huissier19. Але ж це не розлучення. Це просто розрив.
— Чи не буде тобі важко бачитися з нею?
— Ні. Це для мене найкращі ліки. Бачити її, а особливо чути.
— А як буде з нею?
— Нехай розраховує сама. Останні чотири роки вона тільки те й робила, що розраховувала.
— П'ять,— поправив його Томас Хадсон.
— Здається, перший рік вона ще не мала розрахунку.
— Ну, тоді тобі краще забратися звідси,— сказав Томас Хадсон.— Якщо ти вважаєш, що перший рік вона не мала розрахунку, тобі треба податись якнайдалі.
— Вона надто добре пише листи. Якщо я виїду, буде тільки гірше. Ні. Я залишуся тут і добряче загуляю. Хочу вилікуватись безповоротно.
Порвавши з тією жінкою в Парижі, Роджер справді загуляв, і загуляв на всі заставки. Він жартував з цього приводу й сміявся з себе, але в душі злостився, що показав себе таким непроторенним дурнем, і тепер відчайдушно паплюжив і топтав під ноги свій талант вірності людям — чи не найкраще, що було в ньому поза художницьким і письменницьким хистом та багатьма добрими душевними й фізичними якостями. Розтулюючись, він нікому не подобався, а надто самому собі, і він знав про це, й ненавидів себе, й з похмурою втіхою руйнував підпори храму. То був прекрасний, міцно збудований храм, і коли такий храм споруджено в тобі самому, зруйнувати його нелегко. Але Роджер докладав до цього всіх зусиль.
Він завів трьох коханок підряд; жодна з них не спонукала б Томаса Хадсона до чогось більшого, ніж формальна чемність, і виправданням щодо двох останніх могло бути хіба лише те, що вони скидалися на першу. А та перша з'явилась одразу ж після розриву Роджера з Ейєрс і хоч була для нього чи не занадто низького ґатунку, проте згодом зробила неабияку кар'єру і в ліжку, й поза ним, урвавши чималий шмат одного з відомих в Америці маєтків, а тоді заволодівши ще одним після одруження. Звали її Таніс, і Томас Хадсон пригадував, як Роджер щоразу здригався, коли хтось вимовляв це ім'я, а щоб колись сам вимовив його, такого ніхто не чув. Він називав ту жінку першою сукою двору. То була брюнетка з чудовою шкірою, дуже схожа на зображення юних, дбайливо виплеканих і витончено-розпусних дочок роду Ченчі. Доброчесністю вона могла зрівнятися хіба що з пилососом, а душевністю — з тоталізатором, зате мала гарну статуру й оте чарівливо-розбещене личко, а з Роджером залишалася тільки доти, доки підготувала ґрунт до рішучого кроку нагору.
Вона була перша жінка, що сама покинула Роджера, і це так вразило його, що він завів собі, одну по одній, ще двох, схожих на неї, наче рідні сестри. Проте скоро покинув обох, покинув у буквальному розумінні слова, і, як здавалося Томасові Хадсону, після цього йому полегшало на душі — хоч і не дуже, а все-таки полегшало.
Може, є пристойніші й делікатніші способи порвати з жінкою, ніж отак просто, без прикрощів та сварок, вибачитися, вийти до чоловічої кімнати ресторану «21» і не повернутись. Проте, як запевняв Роджер, унизу він сплатив по рахунку, і йому приємно було згадувати, як він востаннє бачив ту жінку — за столиком у затишному кутку ресторану, серед усієї тієї пишноти, яка так їй пасувала і яку вона так любила.
Другу він збирався залишити в «Лелеці», її улюбленому місці, але побоявся, що це не сподобається містерові Біллінгслі, у якого він мав тоді намір позичити грошей.
— То де ж ти її залишив? — спитав його Томас Хадсон.
— У «Марокко». Щоб назавжди запам'ятати її на тлі отих смугастих зебр. До речі, «Марокко» вона теж полюбляла,— сказав Роджер.— Та найзаповітнішим місцем для неї, здається, був «Куб».
Після того він зійшовся з жінкою, такою облудною на вигляд, яких Хадсон доти й не бачив. Зовні вона цілковито різнилася від тих попередніх трьох Ченчі-Борджіа з Парк-авеню. Справляла враження дуже здорової людини, мала рудувато-каштанове волосся, стрункі довгі ноги, напрочуд гарну статуру й розумне жваве обличчя. І хоч красунею не була, проте вирізнялася з-поміж багатьох. А чи не найдужче вабили її прекрасні очі. При першому знайомстві вона здавалася розумною, дуже доброю та милою і водночас була п'яницею. Вона не впивалася, і пияцтво ще не наклало на неї свого відбитку, але жити без чарки не могла. У людей, що багато п'ють, це звичайно видно по очах,— от і на Роджері пиятика одразу позначалась. Але ця жінка, Кетлін, мала справді прекрасні карі очі, що так пасували до її волосся, до милих дрібних веснянок на носі та щоках, які звичайно свідчать про здоров'я та добру вдачу,— і по її очах не видно було нічого. Вона мала вигляд безтурботної людини, що день у день вправляється в парусному спорті чи веде якийсь інший здоровий спосіб життя серед природи, до того ж людини дуже щасливої. А насправді день у день пила і йшла своєю заплутаною дорогою не знати куди, на якийсь час прихопивши з собою й Роджера.
Та одного ранку він з'явився в студії, яку Томас Хадсон винайняв, приїхавши до Нью-Йорка, і показав ліву руку, вкриту опіками від сигарет. Скидалося на те, наче хтось гасив об неї недокурки, як часом гасять об стільницю.
— Отаке їй заманулося вчора ввечері,— сказав Роджер.— У тебе знайдеться йод? Мені не хотілось іти з цим до аптеки.
— Кому це «їй»?
— Кетлін. Здоровій дочці природи.
— Як видно, ти не заперечував.
— Це розважало її, а ми повинні дбати, щоб жінки не нудились.
— У тебе ж уся рука попечена.
— Та не вся. Але я, мабуть, таки поїду звідси на якийсь час.
— Від себе нікуди не втечеш.
— Так. Зате втечу від інших.
— Куди ж ти збираєшся податись?
— Спершу кудись на Захід.
— Зміна місць — не ліки від твоєї хвороби.
— Знаю. І все-таки пожити здоровим життям і добре попрацювати мені не завадить. Може, я й не вилікуюсь, якщо покину пити. Але моє теперішнє пияцтво однаково ні біса не допомагає.
— Ну, то й катай під три чорти. А чом тобі не поїхати на моє ранчо?
— Хіба воно ще належить тобі?
— Частково.
— А нічого, як я туди поїду?
— Та певне,— відказав Томас Хадсон.— Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.
— Мені й треба, щоб було важко,— сказав Роджер.— Я хочу почати все спочатку.
— Скільки-вже разів ти отак починав?
— Надто багато,— відповів Роджер.— Ти міг би про це й не нагадувати.
Ось і тепер він знов збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, марнуючи свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна навчитися добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник,— це його наука, підготовка до того, що він має створити у майбутньому. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман — за умови, що він чесна людина,— так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про métier20, подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність,— хоч би навіть та зневага була й удавана,— а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у дарохранильниці. Майстерність — у тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, у кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто знаряддя, яким ти навчився орудувати.
Художником бути краще, подумав він,— у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і métier у нас — річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond21 він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не скласти.
Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.
Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.
Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.
— Коли ж ти все це зробив?
— Та цілу ніч мотав,— відказав Едді.— А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.
— То й ти не можеш спати при повному місяці?
— Аніяк, хай йому чорт,— сказав Едді.
— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?
— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.
— Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?
— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?
— Хлопці хочуть поїхати туди.
— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні22. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?
— Гадаю, що ні.
— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?
— Ні.
— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.
— А чому в нас уже давненько не було кері23?
— З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини,— хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить,— а тоді приготуємо кері.
— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?
— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.
— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.
— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.
— Джо ще тут?
— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.
— Спершу я огляну катер.
— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.
На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.
— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють,— сказав Едді.— А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?
— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?
— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.
— І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.
— Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.
— Одначе працювати я б уже не міг.
— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.
— Ні. Більше мені не треба.
Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.
— Здається, тату, день буде чудовий,— сказав Том.— І течія сьогодні начебто добра.
— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.
— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?
— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.
— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?
— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.
— На глибокому вода завжди темніша.
— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.
— Чому?
— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.
— Тобі сподобалось Червоне море, тату?
— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.
— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.
— Знаю,— сказав Томас Хадсон.— Я з ним теж знайомий.
— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.
— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда,— сказав Томас Хадсон.— Зате чув про нього чимало інших історій.
— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.
— А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?
— Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.
— Певно, таких речей набереться чимала купа.
— Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх Щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. В мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.
— Тобі подобається в школі, Томе?
— Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?
— Не знаю. Сам я ненавидів школу.
— Навіть коли вчився малювати?
— Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.
— А мені нічого,— сказав Том.— Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскен, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.
— Але ж тобі не нудно з ними?
— Та ні, ні. В мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.
— Таке почуття завжди було і в мене,— сказав Томас Хадсон.— Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.
— Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.
Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини викидалися поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.
— Рибина! — почув Томас Хадсон вигук Тома-молодшого.— Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Добре пильнуй!
Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама рибина не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою дугою, а тоді натяглась і скісно побігла за катером, розтинаючи воду.
— Підсікай, Деве! Підсікай! — гукнув з трапа Едді.
— Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! — благально підхопив Ендрю,
— Тихо,— відказав Девід.— Сам знаю, що робити.
Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.
— Та підсікай же ти, бога ради! — благав Ендрю.— А ні, то дай я.
Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.
— Це риба-меч, тату,— мовив він, не підводячи очей.— Я бачив, коли вона вхопила наживку.
— Та невже? — перепитав Ендрю.— Оце штука.
— По-моєму, вже треба підсікати.— Роджер стояв тепер поруч Девіда.— Підсікай, Деве, підсікай як слід.
— Гадаєте, вона вже на гачку? — спитав Девід.— А може, просто держить його в роті й пливе собі?
— По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка.
Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Рибина наче й не відчула його посмиків.
— Спробуй ще раз, Деве,— сказав Роджер.— Треба взяти її на гачок по-справжньому.
Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його.
— О господи! — побожно мовив він.— Тепер, здається, взяв як слід.
— Трохи попусти котушку,— порадив Роджер.— А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.
— Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою,— сказав Томас Хадсон.— Як ти себе почуваєш, Деве?
— Чудово, тату,— відказав Девід.— О боже, якби мені тільки зловити цю рибину!
Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була рибина.
— Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку,— сказав Роджер.— Підтягуй її до себе, Деве.
Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.
— Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча,— мовив Ендрю.
— Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе,— озвався Девід.— Не згадуй вголос, а то наврочиш.
— Гаразд, не буду,— сказав Ендрю.— Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.
— Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? — пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз у раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.
— Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.
— Я ладен на все, аби тільки нам її витягти,— сказав Том-молодший.— На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.
— Ось у мене є,— озвався Едді.— А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.
— Ближче не треба! — гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.
— Я поверну до неї корму,— гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.
Тепер рибина йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибині, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.
— Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка,— сказав Девід.— А що вона робитиме далі, містере Девіс?
— Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш,— відказав Роджер.— Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.
Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.
— Що мені робити, тату?
— Нічого. Ти робиш усе, що можна.
— Вона не заляже на дно? — спитав Ендрю.
— Тут дна немає,— сказав йому Роджер.
— Держи її міцно, Деві,— порадив Едді.— Їй це набридне, і вона сама підніметься.
— Якби ще не оці кляті лямки,— сказав Девід.— Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.
— Хочеш, я візьму в тебе вудлище? — запитав Ендрю.
— Не будь дурнем,— відповів Девід.— Я просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.
— Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс! — гукнув Томас Хадсон униз до Едді.— Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.
Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.
— Так куди краще,— сказав Девід.— Дякую вам, Едді.
— Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною,— пояснив йому Едді.
— От тільки жилки лишається зовсім мало,— зауважив Девід.— Хай їй чорт, тій рибині, і чого б їй отак без упину тягти вниз.
— Томе! — гукнув Едді.— Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.
Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно скерував катер у відкрите море. Попереду виднів острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.
— Бачиш? — сказав Едді Девідові.— Жилка вже не розмотується.
Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більше не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибину, і катер ішов слідом за нею, Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх і не чути було.
— Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.
Смаглява спина хлопця була згорблена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.
— Спробуй трохи підтягти,— сказав Роджер хлопцеві.— Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.
— Ще трішечки вперед! — гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніше наддав ходу.
Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.
— Не журися,— сказав йому Роджер.— Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?
— Дуже добре,— відповів Девід.— З цим поясом навколо спини мені зовсім добре.
— Ти певен, що вдержиш її? — запитав Ендрю.
— Ой помовч ти,— відказав Девід.— Едді, чи не можна ковток води?
— Де ж це я її поставив? — похопився Едді.— Мабуть, розлив.
— Я принесу.— Ендрю подався вниз.
— А я тобі не потрібен, Деве? — спитав Том-молодший.— Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.
— Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?
— Це дуже велика рибина, Деве,— сказав йому Роджер.— Її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.
— Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, поки не помру,— мовив Девід.— Я звіряюся на вас.
— Не говори дурниць,— сказав Роджер.— Не годиться отак марнословити про смерть.
— А я не марнословлю,— заперечив Девід.— Я справді так думаю.
Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до рибини; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи і, прополоскавши рота, виплюнув.
— А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? — попросив він.
— Тату, ти віриш, що він зможе здолати цю рибину? — дуже тихо запитав батька Том.
— Рибина величезна, йому буде важко.
— Отож я й боюся,— сказав Том.— Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята рибина згубила його.
— Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.
— Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.
— Він ще не скоро видихається.
— Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибину.
— Не тривожся, Томе.
— Нічого не можу з собою вдіяти,— відказав Том-молодший.— Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.
— Поки що я не бачу причин для тривоги,— сказав Томас Хадсон.
— Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибину? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.
— Рибина виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.
— Це не рибина, а страхіття,— сказав Том.— І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто диво, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.
— Дев робить усе як слід.
Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:
— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.
— Вона й мене знесилює,— сказав Девід.
— Голова в тебе не болить? — запитав Едді.
— Ні.
— Принесіть йому шапочку,— сказав Роджер.
— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.
Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.
— Якщо заболить голова, скажеш,— мовив він.
— Я дуже добре себе почуваю,— озвався Девід.— Кажіть мені, що робити, містере Девіс.
— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки,— сказав Роджер.
Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.
— Облиш. Побережи силу,— порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.
Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.
— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.
— Зараз промию тобі очі прісною,— сказав Едді.— Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.
Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.
— Як заболить голова, одразу скажи,— повчав хлопця Едді.— Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече як чорт.
— Я почуваю себе добре,— відказав Девід.— Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.
— Ну, так і має бути,— сказав Едді.— Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.
— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.
— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.
— Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру,— сказав Роджерові Томас Хадсон.
— Головне те, що Дев спинив її,— відповів Роджер.— Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.
Девід спробував, але марно.
— Вона сама випливе,— сказав Едді.— Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?
Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.
— Воду виплюнь,— звелів Едді.— Ковтнути можеш тільки якусь краплю.— Він обернувся до Роджера й тихо сказав: — Минула рівно година... Як голова, Деві, гаразд?
Хлопець кивнув.
— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший.— Тільки чесно.
— Як на мене, він держиться дуже добре,— відказав батько.— Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.
— Еге ж, і я так думаю,— погодився Том,— Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.
— Принеси й мені, будь ласка.
— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.
— Навряд чи він захоче.
— А я його спитаю.
— Спробуй ще раз, Деві,— дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки.— Маєш один дюйм,— сказав Роджер.— Забирай його і пробуй ще.
Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.
— Не поспішай,— казав йому Роджер.— Не смикай. Тягни рівномірно.
Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.
— Гарно він це робить,— зауважив Том-молодший.— Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.
— Хай йому чорт, тому спортові,— озвався Томас Хадсон.— Що ти сказав, Роджере?
— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! — гукнув знизу Роджер.
— Подаю ще трохи вперед,— повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.
— Ти, тату, теж не любиш спорт? — запитав Том.
— Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.
— Я люблю теніс і фехтування,— сказав Том.— А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?
— Та ні, що ти, Томе.
Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.
— Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.
— Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.
— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.
— Це не спішно,— сказав йому батько.
А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами,— тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.
— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.
Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.
— Ще мокра,— сказав він.— Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.
— Тягти легше, ніж було стримувати,— озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.
— Авжеж,— підтвердив Едді.— Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.
— Не треба поспішати й надсаджуватись,— мовив Роджер.— Ти робиш усе чудово, Деве.
— А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? — запитав Ендрю.
— Ох, мовчи, бо наврочиш!— вигукнув Девід.
— Та я ж нічого такого не сказав.
— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.
Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.
— Ти не сказав нічого поганого,— мовив до нього Томас Хадсон.
Ендрю не повертав голови.
— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив,— скрушно промовив він.— А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.
— Не дивно, що Дев такий збуджений,— сказав батько.— І все ж він намагається стримуватись.
— Я розумію,— мовив Ендрю.— Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, Що він міг так подумати.
— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.
— Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.
— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.
— Невже це правда?
— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі,— то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.
— Я теж буду стриманий,— сказав Ендрю.— Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?
— Не будемо зараз про це говорити.
— Я знову сказав щось не так?
— Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.
— Постараюся не говорити зайвого.
— Ось тобі коктейль, тату,— сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко,— щоб не танув лід.— Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?
— Усе добре. Кокосової води влив?
— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?
— Ні, зараз спущуся.
Том поліз нагору, а Ендрю зійшов униз. Поглянувши назад за корму, Томас Хадсон помітив, що жилка у воді почала підніматися.
— Пильнуй, Роджере! — гукнув він.— Здається, вона випливає.
— Випливає, випливає! — закричав Едді. Він також побачив, що жилка трохи піднялася.— Не забувай про котушку, Деві.
Томас Хадсон подивився, чи досить на котушці жилки, щоб вільно маневрувати. Котушка ще не була повна й на чверть, і, поки він дивився, вона задзижчала, і жилка швидко побігла у воду; тоді Томас Хадсон дав задній хід, водночас круто повертаючи катер носом до рибини, а Едді тим часом кричав:
— Підходьте до неї кормою, Томе! Вона, бісова душа, зараз випливе! У нас замало жилки, щоб повернути!
— Вище тримай вудлище,— сказав Роджер Девідові.— Не давай їй нахиляти його.— Тоді обернувся до Томаса Хадсона.— Повний назад і прямо на неї, Томе. Так, так, добре. Витискай усе, що можеш.
І раптом океанська гладінь за кормою по правому борту розітнулась, і з неї виринула велетенська рибина, вилискуючи сріблясто-синіми боками,— здавалося, не буде цьому неймовірному громадиську кінця-краю,— і на якусь мить неначе зависла в повітрі, а тоді шубовснула назад у воду, збивши високі фонтани піни та бризок.
— О боже! — мовив Девід.— Ви бачили?
— Сам тільки меч завбільшки з мене,— вражено озвався Ендрю.
— А яка гарна! — докинув Том.— Куди краща за ту, що мені снилася.
— Так і керуй на неї,— сказав Роджер Томасові Хадсону. А потім Девідові: — Постарайся вибрати скільки зможеш жилки. Рибина піднялася з глибини, і жилки вивільнилось дуже багато, отож маєш нагоду добре підмотати.
Томас Хадсон так швидко вів катер до рибини, що жилка перестала розмотуватись, і тепер Девід тільки те й робив, що тягнув, вибирав і намотував, і жилка вільно набігала на котушку, так що він ледве встигав мотати.
— Сповільни хід! — гукнув Роджер Томасові Хадсону.— Не треба її накривати.
— Ото бісова душа, з добру тисячу фунтів буде,— сказав Едді.— Вибирай, Деві, вибирай, поки легко йде.
Там, де виринула рибина, море знов було тихе й пустельне, але на воді ще й досі розходились широкі кола.
— Ти бачив, тату, як піднялася вода, коли вона виринула? — спитав батька Том-молодший.— Неначе море вибухнуло.
— А ти помітив, як вона злітала все вище й вище, Томе? Чи бачив ти колись таке чудове сріблясто-синє забарвлення?
— І меч у неї синій,— сказав Том-молодший.— Весь як є синій зверху. А що, Едді, вона й справді заважить тисячу фунтів? — гукнув він униз.
— Як на мене, то заважить. А там хто її знає. Так чи так, а все одно величезна.
— Старайся вибрати якнайбільше жилки, Деві, поки є змога,— сказав Роджер.— У тебе чудово виходить.
Хлопець знову працював, як машина, змотуючи жилку з клубка, що плавав у воді, а катер ішов заднім ходом так повільно, що руху майже не відчувалось.
— А що вона робитиме тепер, тату? — запитав Том-молодший.
Томас Хадсон стежив за нахилом жилки у воді й думав, що було б надійніше дати трохи вперед, але він знав, як карався Роджер, утративши стільки жилки. Рибині досить було тільки раз добряче смикнути, щоб розмотати всю котушку й піти в глибочінь, і тепер Роджер прагнув скористатися з нагоди й вивільнити якнайбільше жилки. Стежачи за снастю, Томас Хадсон побачив, що котушка в Девіда уже наполовину повна й що він намотує далі.
— Ти щось сказав? — спитав Томас Хадсон Тома-молодшого.
— Як по-твоєму, що вона тепер робитиме?
— Постривай хвилинку, Томе,— сказав Томас Хадсон і гукнув униз до Роджера: — Боюся, друже, що ми таки накриємо її!
— Тоді дай ледь-ледь уперед,— озвався Роджер.
— Даю ледь-ледь уперед,— проказав за ним Томас Хадсон.
Тепер Девід не міг вибирати так багато жилки, зате рибину тримав надійніше. Раптом жилка знов побігла за борт, і Роджер гукнув нагору:
— Спиняй!
Томас Хадсон вимкнув зчеплення, і мотори замовкли.
— Спинив,— сказав він.
Роджер нахилився над Девідом, що чимдуж тягнув на себе вудлище, а тим часом жилка невпинно збігала й далі.
— Трохи прикрути котушку, Деві,— сказав Роджер.— Нехай тій рибині не так вільно пливеться.
— Боюся, щоб вона не порвала жилку,— озвався Девід. Але котушку все-таки прикрутив.
— Не порве,— заспокоїв його Роджер.— Не так уже туго закручено.
Жилка й далі збігала з котушки, але вудлище зігнулося ще дужче, і хлопець стримував цей натяг, відхилившись назад і впершись босими ногами в кормовий борт. Раптом жилка спинилась.
— Тепер можеш трохи вибрати,— сказав Роджер хлопцеві.— Вона пішла колами і саме повертає до нас. Вибирай скільки зможеш.
Хлопець нахилявся вперед і мотав, тоді тягнув, давав вудлищу розігнутись і знову мотав. Жилка йшла напрочуд легко.
— Я роблю все як треба? — запитав він.
— Ти робиш усе чудово, Деві,— сказав йому Едді.— Гачок сидить міцно. Я бачив, коли вона вистрибнула.
Трохи згодом, саме коли хлопець вибирав, жилка знов почала розмотуватись.
— От чорт,— мовив Девід.
— Усе гаразд,— заспокоїв його Роджер.— Так і має бути. Тепер вона повернула від нас. Коли йде на тебе, ти вибираєш. А тепер вона забирає.
Невпинно, повільно, незважаючи на всі Девідові зусилля стримати туго напнуту снасть, рибина забрала всю жилку, яку хлопець щойно вивільнив, і навіть з лишком. Нарешті хлопець спинив її.
— Добре. Тепер напосядь на неї,— спокійно мовив Роджер.— Вона виписує ширше коло, але знов повернула до нас.
Томас Хадсон тепер лише час від часу вмикав мотори, щоб тримати рибину за кормою. Він чим міг допомагав хлопцеві, довіривши його самого й змагання з рибиною Роджерові. Як він бачив, нічого іншого йому й не лишалося.
На наступному колі рибина знов забрала назад трохи жилки. І після того теж. Та котушка в хлопця все одно була майже наполовину повна. Він боровся з рибиною як належало й виконував усі настанови Роджера. Але він дуже стомився, і від поту й морської води на його засмаглій спині та плечах проступили соляні плями.
— Рівно дві години,— мовив Едді до Роджера.— Як голова, Деві?
— Добре.
— Не болить? Хлопець похитав головою.
— Можеш трохи попити,— сказав Едді.
Девід кивнув і трохи надпив із склянки, яку Ендрю підніс йому до рота.
— А все-таки, Деві, як ти себе почуваєш? — запитав Роджер, низько нахилившись над ним.
— Дуже добре. От тільки спина, ноги й руки болять.— Він на мить заплющив очі і міцніше стиснув вудлище, тим часом як жилка збігала, незважаючи на туго прикручену котушку.— Мені не хочеться розмовляти,— сказав він зрештою.
— Тепер можеш трохи вибрати,— порадив йому Роджер, і хлопець знову взявся до роботи.
— Девід у нас просто святий мученик,— сказав Том батькові.— На такого брата, як він, кожен позаздрить. Тобі не заважає, тату, що я знов розбалакався? Усе це страшенно мене тривожить.
— Говори собі, Томмі. Я також хвилююся.
— Ти знаєш, він завжди був не такий, як усі,— провадив Том.— Він ніякий там не геній і не видатний спортсмен, як от Енді. А просто не схожий на інших. Я знаю, ти любиш його найдужче, і це справедливо, бо він таки найкращий із нас, і я певен, що сьогоднішнє випробування йому тільки на користь, а то ти нізащо такого не дозволив би. І все-таки я дуже тривожуся за нього.
Томас Хадсон обняв його рукою за плечі, а другою й далі тримав штурвал, пильно видивляючись за корму.
— Гірше буде, Томмі, якщо ми змусимо його облишити боротьбу. Роджер і Едді добре знають, що роблять, і не допустять, щоб він занадто надсаджувався, бо теж люблять його.
— Але ж його нічим не вдержиш, тату. Слово честі. Як він уже до чогось візьметься, то ніколи не спиниться, хоч би це й було йому над силу.
— Ти звірся на мене, а я звіряюсь на Роджера й Едді.
— Гаразд. І все-таки я зараз помолюся за нього.
— Помолися,— сказав Томас Хадсон.— А чому ти вважаєш, що я люблю його найдужче?
— Так уже виходить.
— Найдовше я любив тебе.
— Не треба зараз думати ні про мене, ні про тебе. Краще помолімось обидва за Деві.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— І от що. Ми взяли цю рибину на гачок рівно опівдні. Тепер уже має бути хоч якийсь затінок. Здається, таки справді є. Зараз я дуже помалу поверну катер, щоб Деві опинився в затінку.— І гукнув униз Роджерові: — Якщо не заперечуєш, Родже, я тихенько поверну, щоб Деві був у затінку. Поки рибина ходить колами, це її навряд чи сполохає, а ми будемо готові рушити за нею.
— Дуже добре,— озвався Роджер.— Мені самому слід би про це подумати.
— Досі не було затінку,— сказав Томас Хадсон.
Він так тихо повернув катер навколо корми, що вони майже не втратили на цьому жилки. Тепер на голову й плечі Девіда падала тінь від рубки. Едді обтирав рушником шию і плечі хлопця й змочував йому спиртом спину та потилицю.
— Як тобі тепер, Деве? — гукнув до нього згори Том-молодший.
— Чудово,— відказав Девід.
— Тепер я трохи спокійніший за нього,— мовив Том-молодший.— А знаєш, одного разу хтось у школі сказав, що ми з Девідом зведені брати, тобто не рідні, то я йому відрубав, що в нашій сім'ї нерідних братів немає. І все-таки, тату, хотів би я менше тривожитись.
— З часом це в тебе минеться.
— Взагалі-то в такій сім'ї, як наша, комусь і належить тривожитись. Але за тебе я тепер ніколи не тривожуся. Тільки за Девіда. Піду я, мабуть, принесу вам ще випити. А поки готуватиму, заразом і помолюся. Ти ж вип'єш іще коктейль?
— З охотою.
— Та й у Едді, певно, в горлі зовсім пересохло,— сказав хлопець.— Зараз уже десь близько третьої. За три години Едді всього лише раз випив. Це я такий недбалий. Тату, а звідки ти знав, що містер Девіс не захоче випити?
— Просто догадувався, що він не питиме, поки Девідові так тяжко змагатися з рибиною.
— А може, тепер, коли Девід у затінку, він вип'є. Я його все-таки спитаю.— І він пішов з містка наниз.
— Та ні, Томмі, нема настрою,— почув Томас Хадсон відповідь Роджера.
— Містере Девіс, ви ж за цілий день ще й разу не випили,— не вгавав Том.
— Дякую, Томмі,— сказав Роджер.— Випий ти за мене пляшку пива.— Тоді гукнув угору на місток: — Подай-но помалу вперед, Томе! Нехай вона собі ходить як хоче.
— Даю помалу вперед,— озвався Томас Хадсон.
Рибина й досі кружляла на глибині, але щораз ближче підходила по носу, бо катер посувався тим самим курсом, що й вона. Та й за нахилом жилки стежити стало легше. Сонце було тепер за спиною в Томаса Хадсона, і він краще бачив жилку в темній товщі води, а отже, й певніше вів катер за рибиною. На їхнє щастя, і день випав тихий, подумав він, бо Девід нізащо не витримав би цього випробування, якби взяв на гачок таку рибину навіть за невеликої хвилі. А тепер, коли Девід був у затінку і море залишалося спокійне, уся ця пригода не так тривожила Томаса Хадсона.
— Дякую, Томмі,— почув він голос Едді, а в наступну мить хлопець був уже нагорі із склянкою, обгорнутою паперовим рушником, і Томас Хадсон надпив перший ковток, відчувши в холодній рідині і гострий смак лимона, і запашний дух ангостури, і міцність джину, розведеного крижаною кокосовою водою.
— Смачно, тату? — запитав хлопець. Він тримав у руці пляшку пива з льоду, що на сонці враз припала холодною росою.
— Чудово,— відказав батько.— А джину ти не пошкодував.
— Нічого не вдієш,— мовив Том.— Лід тане надто швидко. Треба б нам мати якісь теплонепроникні оправи на склянки, щоб довше не танув лід. Ось я придумаю що-небудь, коли повернуся до школи. Мабуть, їх можна буде зробити з корку. Тоді, може, подарую тобі на різдво.
— Ти глянь, як орудує Дев,— сказав батько.
Девід змагався з рибиною так завзято, наче тільки-но взяв її на гачок.
— А диви-но, який він плаский і спереду, і ззаду,— зауважив Том-молодший.— І груди, і спина однаково рівні. Немовби склеєний з двох дощок. Зате таких довгих м'язів на руках я ні в кого не бачив. Обидва — і задній, і передній — такі самі завдовжки. Справді, тату, незвичайна в нього будова. Та й весь він незвичайний, і кращого брата в цілому світі не знайдеш.
Тим часом Едді внизу на палубі вже спорожнив свою склянку і тепер знов обтирав Девідові спину рушником. Тоді заходився обтирати йому груди та довгі руки.
— Все гаразд, Деві? Девід кивнув головою.
— Слухай,— сказав йому Едді.— Я бачив, як один дорослий чоловік, кремезний, дуженний, мов бугай, перепудився й покинув снасть, не зробивши й половини того, що ти вже зробив з цією рибиною.
Девід і далі орудував вудлищем.
— Здоровенний чолов'яга. Твій тато і Роджер теж його знають. Мастак у цьому ділі. Тільки те й робить, що рибалить. Та взяв на гачок отакенну бісову рибину — і перепудився, і покинув її тільки тому, що було надто тяжко. Рибина ніяк не давалась йому, от він її й покинув. А ти отак і тримайся, Деві.
Девід нічого не сказав. Він ощадив дихання й тільки знай тягнув, нахилявся, вибирав і намотував.
— От і твоя триклята рибина така ж дужа, бо це самець,— пояснив йому Едді.— Якби була самиця, то вже давно б здалася. У неї як не тельбухи луснули б, то серце, чи там ікра полізла б. У цієї породи самці завжди дужчі. У багатьох інших риб дужчі самиці, але в риб-мечів — завжди самці. Це страшенно дужа рибина, Деві, але ти все одно її здолаєш.
Жилка знов побігла за борт, і Девід на якусь хвильку заплющив очі, вперся босими ногами в дерев'яний бортик і, обіруч тримаючись за вудлище, відхилився, щоб трохи перепочити.
— Правильно, Деві,— сказав Едді.— Коли треба — працюй, а ні — то й не треба. Вона собі кружляє, але котушка прикручена, отож вона витрачає на це силу й дедалі більше стомлюється.
Едді обернувся й позирнув униз, і з того, як він повів очима, Томас Хадсон зрозумів: він подивився на великий мідний годинник на стіні каюти.
— П'ять хвилин на четверту, Роджере,— сказав Едді.— Ну, друже Деві, ти вже три години й п'ять хвилин з нею змагаєшся.
Настав час Девідові вибирати жилку. Але замість того вона й далі невпинно збігала з котушки.
— Знов пішла на глибину,— сказав Роджер.— Пильнуй, Деві. Гей, Томе, ти добре бачиш жилку?
— Добре бачу,— відказав Томас Хадсон. Жилка заходила у воду не дуже круто, і з містка її було видно аж ген у глибині.
— Може, вона спускається на дно, щоб там сконати,— дуже тихо промовив Томас Хадсон до найстаршого сина.— Коли так, Дев цього не знесе.
Том-молодший похитав головою і закусив губу.
— Тримай її щосили, Деве,— почув Томас Хадсон слова Роджера.— Прикрути котушку тугіше, і нехай вона собі тягне скільки хоче.
Хлопець загальмував котушку так, що вудлище й жилка, здавалось, от-от луснуть, і напружив усі сили, щоб гідно зустріти це нове випробування, а тим часом жилка збігала й збігала за борт.
— Якщо ти спиниш її цього разу, то вважай, що вона твоя,— сказав йому Роджер.— Глуши, Томе!
— Заглушив,— озвався Томас Хадсон.— Але, по-моєму, можна трохи вигадати, якщо дати задній хід.
— Гаразд. Спробуй.
— Даю задній,— сказав Томас Хадсон.
У такий спосіб вони зберегли трохи жилки, але зовсім мало, і тепер вона, на їхній жах, натяглася донизу майже прямовисно. На котушці залишалося менше, ніж у найскрутніші хвилини перед тим.
— Доведеться тобі, Деве, перейти до самого борту,— сказав Роджер.— Та спочатку трохи попусти котушку, щоб вивільнити вудлище.
Девід послабив гальмо на котушці.
— А тепер устроми вудлище в гніздо на поясі. Едді, тримай його за боки.
— О боже, тату,— мовив Том-молодший.— Вона таки пішла прямісінько на дно.
Девід стояв навколішки біля самого краю корми, і вудлище в його руках так зігнулося, що кінчик був уже під водою, а низ упирався в шкіряне гніздо у хлопця на поясі. Ендрю тримав Девіда за ноги, а Роджер і собі уклякнув поруч і стежив очима, як жилка заходить у воду і як мало її лишається на котушці. Обернувшись до Томаса Хадсона, він скрушно похитав головою.
На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.
— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу,— сказав Роджер.— Звісно, як можеш. Він таки спинив її.
Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику рибини хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Рибина трохи піднялася.
— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати,— сказав йому Роджер.— А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.
— Тепер вона твоя, Деві,— промовив Едді.— Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.
Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб рибина лишалася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.
— Тату,— мовив Том до батька,— коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.
— То він обдер їх об бортик.
— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.
— Іди спитай Едді,— сказав Томас Хадсон.— Тільки не заважай Девові.
Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибину до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.
— Як твої ноги, Деві? — спитав Едді.
— Ноги не болять,— відповів Девід.— Болять руки, плечі і спина.
— Може, підкласти тобі під ноги подушку?
Девід похитав головою.
— Не треба, а то прилипнуть,— промовив він.— Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.
Том-молодший піднявся на місток і сказав:
— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой тату, просто не знаю...
— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії,— це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми...
— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.
— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.
— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату...
— А якби це ти взяв на гачок таку рибину, то захотів би, щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?
— Ні. Я змагався б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев,— зовсім інша річ.
— Треба зважати й на те, чого він сам хоче,— сказав батько.— І що для нього важливе.
— Я знаю,— безпорадно промовив Том-молодший.— Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!
— Та й я б не від того,— сказав Томас Хадсон.— Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.
В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.
— Рівно чотири години, Роджере,— мовив він.— Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре,— відповів Девід.
— Зроблю-но і я що-небудь, нехай хоч невелике,— сказав Том-молодший.— Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?
— Ні, цього разу пропущу,— відповів Томас Хадсон.
Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює— повільно, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня рибина. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.
Томаса Хадсона дивувало, чому рибина зупинилася, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки щоб послабити неприємне напруження, яке стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо рибина ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.
Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.
— Та й напохваті буде,— додав він.— Тільки б не довго вже дивитися на те, як Деві мучиться з цією рибиною, а то, гляди, стану справжнім бісовим п'янюгою.
— Я приноситиму вам пляшку, коли ви тільки захочете,— сказав Ендрю.
— Е ні, коли захочу, не принось,— відказав Едді.— Принось тільки тоді, коли я попрошу.
Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав кріселко й стежив за снастю.
— Послухай мене, Деві,— сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя.— Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки — міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?
— Дуже добре,— відповів Девід.
— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.
— Деві,— заговорив до хлопця Роджер,— а хочеш, я її в тебе візьму?
Девід крутнув головою.
— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився,— провадив Роджер.— Просто так буде розумніше. Її можу взяти я чи твій батько.
— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.
— Ні. Ти робиш усе як треба.
— То чого ж би я мав відступитись від неї?
— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві,— сказав Роджер.— Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.
— Але ж гачок у її-таки клятій пащі.— Голос хлопця тремтів.— Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибині.
— Кажи що хочеш, Деві,— мовив до нього Роджер.
— Клята падлюка. Кляте одоробло.
— Він мало не плаче,— сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим.— І говорить таке, тільки щоб не заплакати.
— Придерж язика, вершнику,— звелів Том-молодший.
— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже,— не вгавав Девід.— Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.
— Ну, годі вже,— спинив його Едді.— Побережи дух.
Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.
— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе,— мовив Едді.
— Я завжди хвилююсь,— озвався Девід.— Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.
— А тепер помовч і заспокойся,— сказав Едді.— Як не будеш хвилюватись, то й тягни собі її на здоров'я.
— Нікому її не віддам,— мовив Девід.— І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.
— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом,— попросив Едді.— Розітру йому руки, плечі й ноги,— пояснив він Роджерові.— Не треба більше холодної води, а то ще судомити почне.— Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере.— Він обернувся до Девіда.— Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?
Хлопець похитав головою.
— Найдужче я боявся полудневого сонця, коли воно пече просто в голову,— мовив Едді.— А тепер тобі, Деві, вже нічого не станеться. Отож заспокойся й піднімай нагору це кляте одоробло. Треба витягти його ще завидна.
Девід мовчки ковтнув.
— Тату, чи ти бачив колись, щоб рибина, отак опиралася? — спитав Том-молодший.
— Бачив,— відповів Томас Хадсон.
— Багато разів?
— Важко сказати, Томмі. У Гольфстрімі трапляються справжні страховиська. Але є й такі велетні, яких витягти зовсім легко.
— А чому легко?
— Мабуть, тому, що вони старі, обважнілі. Деяким, певне, вже й самим конати час. Та здебільшого такі величезні рибини кидаються на гачку відчайдушно, на смерть.
Вони вже давно не бачили довкола жодного судна. Наближався вечір, а вони були далеко у відкритому морі, десь між своїм островом і маяком на Великому Айзеку.
— Ану, Деві, спробуй ще раз її зрушити,— сказав Роджер.
Хлопець вигнув спину і, щосили впершись ногами, потягнув вудлище на себе. Перед тим воно ніяк не подавалось, але тепер поволі пішло вгору.
— Зрушив-таки,— мовив Роджер.— Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.
Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.
— Піднімається,— сказав йому Роджер.— Не давай їй перепочинку, підтягуй.
Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.
— Ну, тепер саме час її брати,— сказав Роджер.— Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.
— Даю ледь-ледь уперед,— озвався Томас Хадсон.
— Кермуй на власний розсуд,— провадив Роджер.— Нам треба обережно підвести рибину туди, де Едді зможе взяти її на гак, а тоді накинути на неї зашморг. Я беру на себе поводок. Томмі, йди сюди, триматимеш кріселко й стежитимеш, щоб жилка не заплуталась на вудлищі, коли я підтягатиму рибину за поводок. Жилка має бути весь час вільна — на той випадок, якщо мені доведеться попустити рибину. Енді, ти допомагатимеш Едді чим буде потрібно, а коли він скаже, подаси йому зашморг і кийок.
Рибина без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.
— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукнув Роджер нагору.
— Вже й сам іду,— озвався Томас Хадсон.
— Тоді вибачай,— сказав Роджер.— А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.
— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно,— додав Едді.— Не дай боже, щоб її тепер заїло.
Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, просто перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої огорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.
Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтягши снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької відстані, море здавалось йому зовсім іншим, і він дивився на нього із затінку рубки й з-поза Девідового зігнутого вудлища, від якого скісно тяглася біла жилка і зникала в темній воді, а саме вудлище невпинно згиналося й випростувалось. Едді стояв навколішки на кормі, тримаючи в коричневих від сонця руках гак, і вдивлявся у майже фіолетову воду, намагаючись побачити в ній рибину. Томас Хадсон помітив на держалні прив'язану кількома вузлами линву, другий кінець якої був міцно обкручений навколо пілерса на кормі, потім знов подивився на Девідову спину, на його випростані вперед ноги й на довгі руки, що стискали вудлище.
— Не бачиш її, Едді? — спитав Роджер із-за кріселка, тримаючи його обома руками.
— Ще ні. Не давай їй перепочинку, Деві, піднімай без упину.
Девід усе так само тягнув, приспускав і намотував; котушка обважніла від вибраної жилки, і за кожним разом він підмотував ще й ще.
Раптом рибина на мить спинилась, і вудлище зігнулося до води, а жилка знов побігла з котушки.
— Ні... Вона не може...— мовив Девід.
— Може,— сказав Едді.— Вона все може.
Та коли Девід поволі потяг вудлище на себе, болісним зусиллям переборюючи опір рибини, і врешті підняв його, жилка знов побігла на котушку легко й невпинно, як і перед тим.
— То вона на хвилинку затрималась,— сказав Едді. Зсунувши на потилицю свій старий фетровий капелюх, він вдивлявся у прозору темно-фіолетову воду.— Онде вона! — гукнув він.
Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла рибина, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.
Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув крик Ендрю: «Ой, подивіться!» — і знову побачив рибину, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.
— Так тримати,— мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:
— Так тримаю.
— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший.
Тепер рибина й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.
— Так і веди її, Деві,— сказав Роджер.— Вона йде саме так, як нам треба.— Тоді скомандував, не спускаючи з очей рибини: — Наддай трохи вперед.
— Наддаю трохи вперед,— повторив Томас Хадсон.
— А ти намотуй, намотуй,— сказав Едді Девідові.
Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.
— Наддай ще трохи,— сказав Роджер.
— Наддаю ще трохи,— озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибиною, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову,— і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавець на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.
— Ще трошечки вперед,— сказав Роджер.
— Даю ще трошечки вперед.
Девід уже підтяг поводок до самої корми.
— Готовий, Едді? — спитав Роджер.
— Та вже ж,— відповів Едді.
— Пильнуй, Томе,— сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок.— Попусти котушку,— мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибину до борту, де її можна було взяти на гак.
Рибина піднімалася до поверхні, довженна й товстенна, мов велика затонула колода. Девід стежив за нею і раз у раз позирав на кінець вудлища — чи не перечепилася за нього жилка. Уперше за шість годин він сидів, не напружуючи спини, рук і ніг, і Томас Хадсон бачив, як на ногах у нього сіпаються і тремтять м'язи. Едді з гаком у руках нахилився над бортом, а Роджер і далі повільно, невпинно вибирав поводок.
— За тисячу фунтів буде,— мовив Едді. А тоді дуже тихо проказав: — Роджере, гачок держиться на одній дротинці.
— Ти можеш до неї дістати? — спитав Роджер.
— Ще ні,— відказав Едді.— Підтягніть ближче. Помалу, помалу.
Роджер і далі вибирав тросик, і величезна рибина неухильно наближалася до катера.
— Зараз урветься,— мовив Едді.— Вже майже не держиться.
— А тепер дістанеш? — спитав Роджер, не підвищуючи голосу.
— Ні, ще б трохи ближче,— так само тихо відповів Едді.
Роджер підтягав рибину так плавно і обережно, як тільки міг. І раптом рвучко випростався, увесь розслаблений, тримаючи обома руками провислий поводок.
— Ні, ні, ні. О боже, ні! — вигукнув Том-молодший.
Едді вдарив гаком, а тоді й сам кинувся за борт, сподіваючись дістати до рибини й зачепити її на гак.
Та все було марно. Величезна рибина на якусь мить завмерла під водою, немов гігантський фіолетовий птах, а тоді поволі пішла в глибочінь. Усі стояли й дивились, як вона віддаляється, все меншає і меншає, аж поки рибина зовсім зникла з очей.
Капелюх Едді плавав на тихій воді, а сам він тримався за держално гака. Линва, прив'язана до держална, тяглася до пілерса, і Томас Хадсон побачив, що синові плечі здригаються. Та він полишив його на Роджера.
— Спусти трап, щоб Едді заліз на борт,— звелів він Томові-молодшому.— А ти, Енді, візьми в Дева вудлище. Вийми його з пояса.
Роджер підняв хлопця з кріселка і, перенісши його до правого борту, поклав на койку. Девід лежав долілиць, і Роджер обіймав його за плечі.
Едді заліз на борт мокрий як хлющ і почав роздягатися. Ендрю виловив гаком його капелюх, а Томас Хадсон пішов наниз по сорочку й штани для Едді та сорочку й шорти для Девіда. Його дивувало те, що він не відчуває нічого, крім жалю й любові до сина. Всі інші почуття вичерпалися в ньому під час боротьби з рибиною.
Коли він повернувся на палубу, Девід лежав долілиць на койці, зовсім голий, і Роджер розтирав його спиртом.
— Дуже пече плечі й сідниці,— сказав Девід.— Там, містере Девіс, будь ласка, не так тріть.
— Це там, де намуляно,— пояснив йому Едді.— Зараз батько помастить тобі руки й ноги меркурохромом. Це не боляче.
— Надягни цю сорочку, Деві,— сказав Томас Хадсон.— А то ще застудишся. Принеси йому щось легеньке укритися, Томе.
Він помастив меркурохромом там, де лямки натерли хлопцеві спину, й допоміг йому надягти сорочку.
— Мені вже добре,— промовив Девід безбарвним голосом.— Я хочу кока-коли, тату. Можна?
— Авжеж,— сказав Томас Хадсон.— А трохи згодом Едді дасть тобі супу.
— Я не хочу їсти,— відказав Девід.— Та й не зможу ще.
— Тоді почекаємо, доки зможеш.
— Я знаю, як тобі прикро, Деве,— мовив Ендрю, що ходив униз по кока-колу.
— Ніхто не знає, як мені прикро,— озвався Девід.
Томас Хадсон приставив старшого сина до штурвала й показав, яким курсом вести катер назад до острова.
— Постав обидва мотори синхронно на триста обертів, Томмі,— сказав він.— Доки стемніє, ввійдемо в зону маяка, а тоді я підкоригую курс.
— Ти все-таки час від часу перевіряй мене, будь ласка. Тату, а тобі теж так тяжко на душі, як мені?
— Нічого не вдієш.
— А все-таки Едді спробував,— сказав Том-молодший.— Не кожен стрибне в океан за якоюсь там рибиною.
— Едді мало не досяг свого,— сказав йому батько.— Ото мали б ми халепу, якби він узяв цю рибину на гак, коли сам уже був у воді.
— Ну, Едді дав би собі раду,— мовив Том-молодший.— Як мотори, синхронно працюють?
— А ти послухай,— відказав батько.— Треба не тільки на тахометри дивитися.
Томас Хадсон пішов до койки, де лежав Девід, і сів поруч нього. Хлопець був обгорнутий легкою ковдрою. Едді мастив йому руки, а Роджер — ноги.
— Що, тату? — мовив він і, подивившись на батька, відвів очі.
— Дуже жаль, що так вийшло, Деві,— сказав Томас Хадсон.— Ти змагався з нею так, як ніхто. Краще за Роджера, краще за будь-кого іншого.
— Дуже дякую, тату. Будь ласка, не треба про це говорити.
— Може, ти чогось хочеш, Деві?
— Я б випив ще кока-коли, якщо можна,— відповів Девід.
Томас Хадсон знайшов у ящику з наживкою пляшку холодної кока-коли й відкоркував її. Тоді знову сів поруч Девіда, а той пив, тримаючи пляшку в руці, яку Едді вже помастив меркурохромом.
— Зараз буде суп. Він уже гарячий,— сказав Едді.— Може, підігріти чілі, Томе? А ще в нас є черепашковий салат.
— Підігрій чілі,— сказав Томас Хадсон.— Ми ж не їли від самого сніданку. А Роджер і не випив ні краплі за цілий день.
— Щойно випив пляшку пива,— озвався Роджер.
— Едді,— мовив Девід,— а як по правді, скільки б вона заважила?
— За тисячу фунтів,— відповів йому Едді.
— Дякую вам за те, що ви стрибнули за борт,— сказав Девід.— Я дуже вдячний вам, Едді.
— Е, якого біса,— мовив Едді.— А що ж іще було робити?
— Вона справді заважила б тисячу фунтів, тату? — спитав Девід.
— Я певен, що не менше,— відказав Томас Хадсон.— Мені ще ніколи не траплялося бачити такої величезної рибини — ні риби-меча, ні марліна, ніякої.
Сонце вже зайшло, а катер біг по тихому морю, мотори рухали його вперед, і він швидко розтинав ту саму воду, якою вони так повільно посувалися всі минулі години.
Тепер і Ендрю сидів на краєчку широкої койки.
— Що скажеш, вершнику? — мовив до нього Девід.
— Коли б ти витяг цю рибину,— сказав Ендрю,— то, мабуть, уславився б на весь світ.
— Не треба мені слави,— відказав Девід.— Можеш сам уславитись.
— А ми б уславились як твої брати,— провадив Ендрю.— Я серйозно кажу.
— А я б уславився як твій друг,— сказав Роджер.
— А я — як стерновий,— докинув Томас Хадсон.— А Едді — тим, що взяв її на гак.
— Едді й так уславився,— сказав Ендрю.— І Томмі уславився — тим, що носив усім випити. Стільки годин точилася страхітлива битва, а Томмі без упину постачав спиртне.
— Ну, а рибина як? Вона не уславилася б? — спитав Девід. Він уже начебто одійшов. Принаймні говорив так, ніби нічого й не сталося.
— Вона б уславилась найбільше за всіх,— сказав Ендрю.— Їй судилося б безсмертя.
— Сподіваюсь, їй усе це не зашкодило,— промовив Девід.— Добре, якби вона лишилася жива й здорова.
— Я певен, що вона жива-здорова,— відповів йому Роджер.— З того, як вона була на гачку і як опиралася, я можу напевне сказати, що їй нічого не сталося.
— Колись я розкажу вам, як усе було,— пообіцяв Девід.
— Розкажи зараз,— зажадав Енді.
— Зараз я стомився, та й усе воно вийде наче маячня.
— Розкажи зараз. Ну хоч трохи,— наполягав Ендрю.
— Не знаю навіть, чи варто. Як, тату?
— Розказуй,— мовив Томас Хадсон.
— Так от,— почав Девід, міцно заплющивши очі.— У найтяжчі хвилини, коли я вже себе не чув з утоми, мені здавалося, що вона і я — це одна істота.
— Розумію,— сказав Роджер.
— І тоді я полюбив її над усе на світі.
— Як це полюбив? Насправді? — запитав Ендрю.
— Еге ж. Так-таки насправді й полюбив.
— Ну-у,— протяг Ендрю.— Оцього вже я ніяк не розумію.
— А коли побачив, як вона випливає, то полюбив її ще дужче, так, що вже несила було й витримати,— провадив Девід, не розплющуючи очей.— Єдине, чого я хотів,— це роздивитись її ближче.
— Я знаю,— мовив Роджер.
— Тепер мені начхати, що я її впустив,— сказав Девід.— І рекордів ніяких я не хочу. То мені тільки здавалося, що хочу. І я радий, що з нею нічого не сталось і зі мною нічого не сталось. Ми з нею не вороги.
— Добре, що ти нам розказав,— мовив Томас Хадсон.
— І я дуже вдячний вам, містере Девіс, за ті слова, що ви сказали мені, коли я мало не упустив її вперше,— закінчив Девід, і досі не розплющивши очей.
Томас Хадсон так і не дізнався, що то були за слова, які сказав йому Роджер.
Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди, поки не знявся вітер, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його проймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились від нього, чи, може, то він сам віддалився від них.
Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна,— адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.
Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.
Як це негарно й нечесно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.
Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.
Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.
— Зачинити двері? — спитав Джозеф.
— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.
— Містер Роджер десь подався берегом,— сказав Джозеф.— Схоже, на той кінець острова.
Томас Хадсон і далі читав листи.
— Ось тут газета,— знову озвався Джозеф.— Я її випрасував.
— Дякую, Джозефе.
— Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?
— А що він казав?
— Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.
— Правда.
— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.
— Едді пірнув,— сказав Томас Хадсон.
— Про це він мені не казав,— промовив Джозеф уже не так завзято.
— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї,— сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту.— А бекону вчора не привезли?
— Здається, у нас ще трохи є,— відповів Джозеф.— Добре ви сьогодні їсте.
— І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.
— Едді пішов додому лікувати око.
— А що таке з його оком?
— Та хтось присвітив йому вчора кулаком.
Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.
— Йому тільки око підбили?
— Геть усього помолотили,— відказав Джозеф.— А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить йому, що він розказував. А таки жаль.
— Де він бився?
— Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.
— То нехай з ним піде містер Роджер,— сказав Томас Хадсон.
— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло. —Тоді сьогодні буде на що подивитися.
Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.
— Апетит у вас сьогодні непоганий,— зауважив Джозеф.— Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.
— Я завжди багато їм.
— Не завжди,— заперечив Джозеф.
Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.
— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом,— звелів він Джозефові.— Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?
— Він уже попив,— сказав Джозеф.
Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.
— Не було з мене вчора пуття,— сказав він.— Здається, Томе, я все тут записав.
— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?
— Вдома мені гірше,— відказав Едді.— Зате сьогодні рано ляжу спати.
— І не лізь ти більше битися через ту історію,— сказав Томас Хадсон.— Це однаково нічого не дасть.
— Я й сам знаю,— проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи.— Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.
— Джозеф казав, що ти з багатьма бився.
— Аж поки хтось забрав мене додому,— відповів Едді.— Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.
— Хіба тебе не побили?
— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.
— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?
— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.
— Он як?
— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило — і край.
— І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?
— А чом би й ні? — відказав Едді.— Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке — самий м'якуш. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина — то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.
— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?
— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.
— Яка вона була під водою?
— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.
— А вона тебе бачила?
— Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.
— Як гадаєш, вона була стомлена?
— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.
— Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.
— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.
— Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.
— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.
— Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.
— От коли ви так малюєте, мені подобається.
— Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.
— Ця картина буде схожа на оту зі смерчами, що висить у Боббі?
— Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.
— Мені подобається й та зі смерчами,— сказав Едді.— А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибиною у воді, буде достобіса важко намалювати.
— Гадаю, що намалюю,— мовив Томас Хадсон.
— А показати, як вона викинулася з води, ви не змогли б?
— Гадаю, що зможу.
— Намалювали б ви йому, Томе, не одну, а дві картини. Спочатку — як рибина викидається з води, а потім — як Роджер підтягає її на повідку, а Деві сидить у кріселку, і я тут-таки на кормі з гаком. А тоді ми їх сфотографуємо.
— Сьогодні ж почну робити ескізи.
— Якщо вам схочеться про щось мене спитати, я буду в кухні,— сказав Едді.— Хлопці ще сплять?
— Сплять усі троє.
— Ет чорт,— мовив Едді.— Після цієї рибини мені на все начхати. Але обід треба зготувати на славу.
— Добре було б прикласти тобі під око п'явку.
— К бісу те око. Начхати мені на нього. Я ним і так добре бачу.
— Мабуть, нехай сьогодні хлопці сплять скільки захочуть.
— Джо скаже мені, коли вони прокинуться, і я швиденько подам їм снідати. Якщо прокинуться дуже пізно, багато їсти не дам, щоб не перебили апетит перед обідом. Ви ще не бачили того м'яса, що нам привезли?
— Ні.
— Воно, кляте, хоч і коштує казна-скільки, зате ж і м'ясо, Томе, скажу вам. Такого м'яса ніхто на цьому острові зроду не їв. І що ж то має бути за худоба, з якої виходить таке м'ясо? .
— Приземкувата, коротконога,— сказав Томас Хадсон.— І майже така сама завширшки, як і заввишки.
— Ото, мабуть, гладенна,— не вгавав Едді.— Хоч би раз побачити її живцем. А тут ніхто зроду не заріже корови, доки вона не почне здихати з голоду. Тим-то й м'ясо гірке. Та якби комусь із них показати отой м'якуш, що нам привезли, вони б очі вирячили. Не знали б навіть, що воно таке. А то ще, гляди, й занедужали б через те м'ясо.
— Мені треба дописати листи,— нагадав йому Томас Хадсон.
— Даруйте, Томе.
Закінчивши ті два й написавши відповіді ще на два ділові листи, що їх спочатку збирався відкласти до наступного рейсу, переглянувши список замовлень і виписавши чек на потрібну суму плюс десять відсотків, накладених урядом на все, що довозили з материка, Томас Хадсон пішов до рейсового судна, що вантажилось у зворотну путь біля урядового причалу. Капітан приймав від остров'ян замовлення на провізію, мануфактуру й галантерею, ліки, металеві вироби, запасні частини та всілякі інші товари, що їх привозили на острів з материка. У трюм судна вантажили живих лангустів та морських молюсків, на палубу — купи черепашок, порожні бочки від бензину та дизельного палива, а до капітанської каюти тяглася низка остров'ян, що дожидали на сильному вітрі своєї черги.
— Претензій не маєте, Томе? — гукнув з вікна каюти капітан Ролф до Томаса Хадсона.— Ану, хлопче, забирайся звідси й стань у чергу! — гримнув він на здоровенного негра в брилі, що поткнувся до каюти.— Дечого не було, то довелося замінити. Як м'ясо?
— Едді каже, чудове.
— От і добре. Давайте свої листи й замовлення. Ну й дме ж сьогодні. Я хочу перейти мілину з припливом. Вибачайте, ще так багато треба встигнути.
— До наступного тижня, Ролфе. Не буду вас затримувати.
— Може, вам потрібні гроші?
— Ні. Ще маю.
— Бо як потрібні, то в мене їх тут он скільки. Ну, гаразд... Заходь, Люшіусе, кажи, що там у тебе. На що хочеш потратити цього разу свої грошики?
Томас Хадсон пішов назад через пристань, де негри розважалися, дивлячись на те, що виробляє вітер з бавовняними спідничками дівчат і жінок, а тоді повернув на коралове шосе до «Понсе де Леона».
— А, це ви, Томе,— сказав містер Боббі.— Заходьте, сідайте. Чого це вас не видно? Ми щойно закінчили прибирати, і в нас уже відчинено. Сідайте, призволяйтеся, адже перша чарка найкраща.
— Та ще начебто зарано.
— Дурниці. Ось добряче імпортне пиво. Є й «Собача голова».— Він дістав з льоду пляшку пільзенського, відкоркував і подав Томасові Хадсону.— Склянки вам не треба, правда ж? Промочіть горлянку цим, а тоді вже міркуйте, хочете ви чогось випити чи ні.
— Як вип'ю, то сьогодні вже не працюватиму.
— Ну то й що? Ви й так забагато працюєте. Треба ж і про себе дбати, Томе. Життя у вас одне. То не можна тільки те й робити, що малювати.
— Вчора ми виходили в море, і я теж не працював.
Томас Хадсон дивився на велике полотно із смерчами, що висіло на стіні в глибині бару. Непогана картина, подумав він, саме на тому рівні, якого я досяг на сьогодні.
— Довелось почепити її вище,— сказав Боббі.— Вчора ввечері один тут так набрався, що спробував залізти в човен. А я сказав йому: якщо прорве ногою полотно, то викладе десять тисяч доларів. І констебль сказав те саме. Констебль теж придумав одну картину, щоб ви намалювали, а він почепить її у себе вдома.
— Що ж то має бути?
— Він не захотів казати. Сказав тільки, що має дуже цікавий задум і збирається обговорити його з вами.
Томас Хадсон придивився до полотна пильніше. На ньому видніли якісь подряпини.
— Це ж таки картина, хай їй чорт,— гордо промовив Боббі.— Ось недавно ще один раптом як закричить та як пожбурить повний кухоль пива в один із смерчів... Та ви на ній і сліду не знайдете. Навіть прим'ятинки не лишилося. Пиво стекло, як вода, та й по всьому. Побий мене грім, Томе, ви таки міцно її намалювали!
— А проте так вона не довго житиме.
— Ну, поки що її ніякий чорт не бере,— сказав Боббі.— Але я все-таки почеплю її ще вище. Бо вчора той мене справді налякав.
Він подав Томасові Хадсону ще пляшку пільзенського.
— Томе, я хочу вам сказати, як мені прикро за оту рибину. Я знаю Едді змалку й ніколи не чув від нього неправди. Звичайно, в поважних справах. Ну й, звісно, якщо попросиш його, щоб він сказав правду.
— Препогана вийшла історія. Навіть і розповідати про неї нікому не буду.
— І добре зробите,— сказав Боббі.— Я тільки хотів, щоб ви знали, як прикро вона мене вразила. Ну, докінчуйте вже своє пиво та беріться до справжнього питва. Не годиться отак зранку журитись. Що може піднести вам настрій?
— Він у мене й так непоганий. Після обіду я збираюся працювати й не хочу, щоб мене хилило на сон.
— Ну що ж, бачу, мені вас не зрушити. Може, надійде хтось інший, кому це все-таки вдасться. Погляньте на оту бісову яхту. Мабуть, добряче її кидало на течії при такій малій осадці.
Томас Хадсон подивився у розчинені двері й побачив гарне біле судно, що заходило між причали. То був такий собі плавучий будиночок, що їх наймають у південних материкових портах для подорожей на Флорідські острови, і тихого, безвітряного дня, як от учора, він міг би безпечно переплисти й Гольфстрім. Та сьогодні його, з такою малою осадкою та громіздкими надбудовами, напевне, добре кидало. Дивно навіть, подумав Томас Хадсон, як вони примудрилися за такої хвилі проплисти через обмілину до гавані.
Яхта пройшла далі між причалами й стала на якір. Томас Хадсон і Боббі спостерігали її з порога: вся біла, яхта виблискувала начищеною міддю, і люди на ній були всі в білому.
— Клієнти,— мовив містер Боббі.— Сподіваюся, пристойні люди. Давно ми вже не бачили тут таких яхт — відколи закінчився сезон тунця.
— Що це за яхта?
— Вона сюди ніколи не заходила. А гарна, що правда то правда. Тільки не для Гольфстріму.
— Певно, вони вийшли опівночі, коли ще було тихо, і вітер застав їх у дорозі.
— Схоже на те,— сказав Боббі.— Ото їх, мабуть, на-жбурляло та нахитало. Вітер дай боже. Ну що ж, скоро побачимо, що воно за люди. Томе, друже, а може, я все-таки наллю вам чогось. Просто нерви не витримують, що ви нічого не п'єте.
— Ну гаразд. Вип'ю джину з тоніком.
— Немає тоніку. Джо забрав останній ящик до вас додому.
— Тоді віскі з лимоном.
— Ірландського віскі, без цукру,— сказав Боббі.— На трьох. Онде Роджер іде.
Томас Хадсон побачив його крізь відчинені двері.
Роджер зайшов до бару. Він був босий, у вицвілих бавовняних штанях і смугастому рибальському тільнику, що збігся від прання. Коли він сперся ліктями на прилавок, у нього на спині під тільником випнулися міцні м'язи. У тьмяному освітленні бару шкіра його здавалася зовсім темною, а волосся на голові взялося смугами від солі та сонця.
— Хлопці ще сплять,— сказав він Томасові Хадсону.— Хтось побив Едді. Ти бачив?
— Та він учора цілий вечір бився,— озвавсь Боббі.— А загалом нічого особливого не було.
— Не люблю, коли Едді встряє в історії,— сказав Роджер.
— Але ж нічого з ним не сталося, Роджере,— запевнив його Боббі.— Тільки й того, що пив та бився з людьми, які йому не вірили. Ніхто не заподіяв йому нічого лихого.
— Я тривожусь за Девіда,— сказав Роджер Томасові Хадсону.— Даремно ми йому це дозволили.
— Здається, він уже одійшов,— відказав Томас Хадсон.— Ніч спав добре. А відповідаю за все я. Я, а не хто інший, мав це припинити.
— Ні. Ти звірився на мене.
— Відповідати повинен батько,— сказав Томас Хадсон.— А я переклав відповідальність на тебе, хоч не мав на те права. В такому ділі покладати свої обов'язки на інших не годиться.
— Але ж я взяв на себе цю відповідальність,— заперечив Роджер.— Я не думав, що це може йому зашкодити. І Едді не думав.
— Я знаю,— сказав Томас Хадсон.— Я й сам не думав. Мені здавалося, що йдеться зовсім про інше.
— І мені так само. Але тепер я почуваю себе егоїстом і страшенним негідником.
— Я батько. Я й винен.
— От клята чортівня вийшла з цією рибиною,— сказав Боббі, подаючи їм склянки з віскі й беручи одну собі.— То випиймо за те, щоб зловити ще більшу.
— Ну ні,— мовив Роджер.— Очі б мої не бачили тієї більшої.
— Що це з вами, Роджере? — спитав Боббі.
— Нічого,— відказав Роджер.
— Я збираюсь намалювати ту рибину для Девіда,— сказав Томас Хадсон.
— Чудова думка. А зможете?
— Як пощастить. Спробую. Я вже бачу її, цю картину, і, здається, знаю, як треба малювати.
— Ви зможете, я певен. Ви все можете. А цікаво все-таки, хто ж то приїхав на яхті?
— Слухай, Роджере, ти що — виводив своє сумління на прогулянку по острову?
— Босоніж,— сказав Роджер.
— А я своє привів сюди по дорозі від капітана Ролфа.
— Я не зміг розважити своє прогулянкою, то, напевно, не розважу й спиртним,— сказав Роджер.— Але питво ваше, Боббі, просто-таки чудове.
— Дякую, сер,— мовив Боббі.— Зараз я вам повторю. Дуже добре вгамовує всякі бісові гризоти.
— Я не мав права ризикувати дитиною,— сказав Роджер.— Та ще й чужою.
— Все залежить від того, задля чого ти ризикував.
— Ні, не залежить. Дітьми взагалі ризикувати не можна.
— Знаю. І знаю, задля чого ризикував я. Не задля рибини, певна річ.
— Ще б пак,— сказав Роджер.— Але саме з ним не можна було цього робити. З ним взагалі не можна дозволяти собі нічого такого.
— Прокинеться, і все буде гаразд. Ось побачиш. У нього здорова психіка.
— Він мій герой, цей малий чортяка,— сказав Роджер.
— Оце вже достобіса краще, ніж коли ти сам був для себе героєм.
— А скажеш ні? — спитав Роджер.— Він і твій герой.
— Згоден,— відповів Томас Хадсон.— Хай він буде героєм для нас обох.
— Роджере,— обізвався містер Боббі,— а ви з Томом часом не родичі?
— З чого ви взяли?
— Мені так здалося. Ви начебто трохи схожі один на одного.
— Дякую,— сказав Томас Хадсон.— А за себе дякуй сам, Роджере.
— Я дуже вдячний вам, Боббі,— мовив Роджер.— То ви справді вважаєте, що я схожий на цей гібрид людини з маляром?
— Ви схожі, як брати в третіх, а хлопці схожі на вас обох.
— Ні, ми не родичі,— сказав Томас Хадсон.— Просто ми довго жили в тому самому місті й часом робили ті самі помилки.
— Ну, то й під три чорти,— сказав містер Боббі.— Пийте і облиште оті свої гризотні балачки. Ні до чого вони в барі, та ще зранку. Скільки я чую тих жалів — і від негрів, і від матросів та кухарів з найманих яхт, і від мільйонерів, і від їхніх дружин, і від контрабандистів, і від бакалійників, і від однооких ловців черепах, і від усіляких сучих синів,— від кого тільки хочете. Тож не треба нам ще вранішніх жалів. За великого вітру годиться пити. Годі з нас жалів. Та й застаріла вже ця матерія. Відколи з'явилося радіо, всі воліють слухати Бі-Бі-Сі. Для жалів не лишилося ні часу, ні місця.
— І ви слухаєте, Боббі?
— Тільки бій годинника на Великому Бені. Все інше виводить мене з рівноваги.
— Боббі,— промовив Роджер,— ви видатна людина, добра людина.
— Ні те, ні те. Але мені приємно, що ви трохи повеселішали.
— Ваша правда,— сказав Роджер.— Як ви гадаєте, що за люди приїхали на тій яхті?
— Клієнти,— відказав Боббі.— А тим часом випиймо ще по одній, щоб у мене з'явився настрій їх обслуговувати, хто б вони не були.
Поки Боббі вичавлював лимони й наливав віскі, Роджер сказав Томасові Хадсону:
— Я не хотів казати дурниць відносно Деві.
— А ти й не казав.
— Я тільки хотів... А чорт, як би це простіше висловити... Ти мав рацію, коли шпигнув мене тим, що я сам був для себе героєм.
— Я не маю права тебе шпигати.
— Мене якраз і маєш. Біда в тому, що у мене в житті вже чортзна-відколи нічого не виходить просто, а я все стараюся, щоб вийшло.
— Тепер ти писатимеш правдиво, просто і добре. Це буде початок.
— А що, як я сам не правдивий, не простий і не добрий? То чи зможу я так писати?
— Пиши як тобі пишеться, але неодмінно правдиво.
— Мені треба спробувати краще все зрозуміти, Томе.
— А ти й пробуєш. Якщо пригадуєш, востаннє ми бачилися з тобою в Нью-Йорку, коли ота сучка гасила об тебе сигарети.
— Вона наклала на себе руки,— сказав Роджер.
— Коли?
— Коли я був у горах. До того, як приїхав на узбережжя й намалював ту картину.
— Пробач,— мовив Томас Хадсон.
— Вона вже давно до цього вела,— сказав Роджер.— Добре, що я вчасно вийшов з гри.
— Ти ніколи б цього не вчинив.
— Не знаю,— сказав Роджер.— Мені такий вихід здавався цілком логічним.
— Не вчинив би хоча б з тієї причини, що це був би жахливий приклад для хлопців. Як це вплинуло б на Деві?
— Він, мабуть, зрозумів би. Та й коли вже заходиш так далеко, то де вже там розмірковувати про те, який це буде приклад.
— От тепер ти таки верзеш дурниці.
Боббі посунув до них склянки.
— Роджере, ви таке говорите, що навіть мені тоскно стає. Мені тут чимало всякого слухати доводиться, за те мені й гроші платять. Але від своїх друзів такого я чути не хочу. Кінчайте, Роджере.
— Уже скінчив.
— Ну й добре,— сказав Боббі.— Пийте. Був тут у нас колись один приїжджий з Нью-Йорка, жив у готелі, але день у день приходив сюди і майже з ранку до вечора пив. То він усе було базікав, що хоче накласти на себе руки. Десь півзими всім нерви шарпав. Констебль попереджав його, що самогубство — річ протизаконна. А я умовляв констебля сказати йому, що й балачки про самогубство протизаконні. Та констебль пояснював, що на це йому потрібен дозвіл начальства з Нассау. А тим часом люди помалу звикли до базікання того навіженого, і деякі п'яниці навіть почали йому підтакувати. Одного дня він розбалакався із Здоровилом Гаррі та й каже йому: оце, мовляв, думаю вкоротити собі віку й хотів би знайти напарника.
«Та ось же він перед вами,— відказує Здоровило Гаррі.— Я саме той, кого ви шукаєте». І починає його накручувати: треба їм, мовляв, поїхати разом до Нью-Йорка, набратися там до риз, щоб усе стало геть осоружне, а тоді стрибнути з найвищого хмарочоса прямісінько на той світ. Певно, Здоровило Гаррі міркував собі, що той світ — це щось ніби передмістя. Скажімо, такий собі ірландський квартал.
Ну от, той самогубець схвалив його задум, і відтоді вони щодня його обговорювали. Знайшлися й інші, що намагались пристати до них і пропонували влаштувати колективний виїзд шукачів смерті до Нассау — для початку, так би мовити. Але Здоровило Гаррі погоджувався тільки на Нью-Йорк і врешті заявив тому самогубцеві, що жити далі йому вже несила й що він готовий їхати.
Але саме тоді Здоровилу Гаррі довелося на кілька днів вийти в море ловити лангустів для капітана Ролфа, і поки його не було, той самогубець заливався через вінця. Він привіз із собою з півночі щось таке наче нашатир, і воно трохи протвережувало його, а тоді він знову брався жлуктити. Але ж усе те в ньому накопичувалось.
На той час усі ми його вже інакше й не звали, як Самогубець, отож я й кажу йому: «Слухайте, Самогубцю, ви б хоч трохи перепочили, бо так і на той світ не втрапите». А він мені: «Я вже готовий. Уже en route24. Вирушаю. Ось вам гроші за питво. Я зробив свій фатальний вибір».
«Візьміть здачу»,— кажу я.
«Не треба мені здачі. Залиште її для Здоровила Гаррі, щоб мав на що випити перед тим, як рушить за мною».
І — за двері, на причал Джонні Блейка, а там — у воду. Саме був відплив, і ніч темна, без місяця, то тільки його й бачили. Десь через два дні винесло до мису. Шукали його, звісно, тієї ночі, всі як є. Я гадаю, він гепнувся головою об якусь стару бетонну підпору, і його потягло геть за відпливом. Потім повернувся Здоровило Гаррі й оплакував його, аж поки пропив усю здачу. А здача була з двадцяти доларів. Тоді Здоровило Гаррі каже мені: «Ти знаєш, Боббі, я так собі думаю, що наш Самогубець був ненормальний». І таки вгадав, бо коли якийсь його родич приїхав забрати тіло, то пояснив комісарові, що Самогубець хворів на якусь там машинальну, чи що, депресію. Ви ніколи на неї не хворіли, Роджере?
— Ні,— відказав Роджер.— І думаю, що тепер уже не захворію.
— Оце-то розмова,— сказав містер Боббі.— І ніколи не жартуйте дурними балачками про той світ.
— К такій матері той світ,— мовив Роджер.
Обід вийшов чудовий. Біфштекси були підсмажені на рашпері, і на них відбилися всі рубчики. Ніж легко заходив усередину, в м'яке і соковите м'ясо. Усі позбирали ложками підливу з тарілок на пюре, і на його жовтаво-білій поверхні з'явилися лискучі озерця. Боби ліма, тушковані в маслі, були всі цілі, латук свіжий і хрусткий, а грейпфрути — холодні-холодні.
Вітер додав усім апетиту, і Едді піднявся нагору й дивився, як вони їдять. Обличчя його мало страхітливий вигляд.
— Ну, що скажете про м'ясо? — запитав він.
— Смачнюще,— озвався Том-молодший.
— Жуйте добре,— сказав Едді.— Не поспішайте, не переводьте харч.
— Його не можна довго жувати, бо й так у роті тане,— відказав Том-молодший.
— І десерт буде, Едді? — спитав Девід.
— Авжеж. Пиріг і морозиво.
— Ого,— мовив Ендрю.— По дві порції?
— А тебе на дно не потягне? Морозиво тверде як камінь.
— З чим пиріг?
— З малиною.
— А морозиво яке?
— Кокосове.
— Звідки воно взялося?
— Привезли вчора рейсовим судном.
Їжу запивали холодним чаєм, а після десерту Роджер і Томас Хадсон узялися до кави.
— Едді чудовий кухар,— сказав Роджер.
— Не забувай і про наш апетит.
— Апетит такого біфштекса не дасть. Ані такого салату. Ані пирога.
— Він справді добрий кухар,— погодився Томас Хадсон.— Як кава?
— Дуже смачна.
— Тату,— спитав Том-молодший,— якщо ті люди, що приїхали на яхті, прийдуть до містера Боббі, можна нам теж піти туди й розіграти їх, ніби Енді п'яниця?
— Не знаю, чи сподобається це містерові Боббі. Та й констебль може йому вичитати.
— Я піду спитаю містера Боббі й сам поговорю з констеблем. Він наш приятель.
— Ну гаразд. Спитай містера Боббі і простеж, коли з'являться ті люди з яхти. А що ж робити з Девом?
— Чи не можна однести його на руках? Це справить ще більше враження.
— Я взую Томові капці й піду сам,— сказав Девід.— Ти вже обміркував, Томмі, що кому робити?
— Умовимось дорогою,— відказав Том-молодший.— А ти ще можеш вивертати повіки?
— Аякже,— відповів Девід.
— Тільки, будь ласка, не зараз,— сказав Ендрю.— Я не хочу, щоб мене занудило після обіду.
— Якби хто дав десять центів, тебе таки занудило б, вершнику.
— Ой ні, не треба. Нехай краще потім.
— Хочеш, я піду з тобою? — спитав Роджер Тома-молодшого.
— Ну звісно,— відповів той.— І ми разом усе обміркуємо.
— Тоді ходім,— сказав Роджер.— А ти б, може, трохи поспав, Деві?
— Та можна,— відказав Деві.— Почитаю трохи, а там і засну. А ти що робитимеш, тату?
— Піду на веранду попрацюю.
— Тоді я ляжу там на розкладачці й дивитимусь, як ти працюєш. Ти не проти?
— Ні. Мені краще працюватиметься.
— Ми скоро повернемось,— сказав Роджер.— Ти з нами, Енді?
— Добре було б піти роздивитись. Але, мабуть, не варто, бо там можуть бути ті люди.
— Слушно,— зауважив Том-молодший.— Ти в нас кмітливий, вершнику.
Вони пішли, і Томас Хадсон узявся до роботи. Енді деякий час спостерігав, як він працює, а тоді кудись подався. Девід і спостерігав, і читав, але не озивався ні словом.
Томас Хадсон вирішив спочатку намалювати рибину в ту мить, коли вона викинулася з води, бо знав, що малювати її у воді буде куди складніше. Він зробив два етюди, але жоден з них йому не сподобався, і тоді він зробив третій, який його нарешті задовольнив.
— Ну як, Деві? Схоже?
— Ой тату, чудово. Але ж коли рибина виходить на поверхню, вона піднімає за собою і воду, правда? Я кажу не про те, коли вона падає назад.
— Мабуть, що так,— погодився батько.— Адже їй треба розітнути верхній шар води.
— Здавалося, вона викидається довго-довго. То й води з нею має піднятись багато. Якщо вловити оком цю мить, то вода з неї, певно, ллє дощем або навіть і цілими струменями. А тут вона злітає чи вже падає?
— Це ж тільки ескіз. Я хотів намалювати її в найвищій точці злету.
— Я розумію, тату, що це тільки ескіз. І ти пробач, що я втручаюся. Я зовсім не хочу показати, ніби все знаю.
— Та ні, я залюбки тебе слухаю.
— А знаєш, кого треба спитати? Едді. У нього око меткіше, ніж фотоапарат, і він усе пам'ятає. І взагалі Едді неабияка людина, як ти вважаєш?
— Ну звісно.
— Власне, його ніхто як слід не знає. Хіба що Томмі. А мені Едді подобається більше за всіх, крім тебе й містера Девіса, звичайно. І куховарить він з душею, і знає так багато всякого, і все вміє. Згадай-но, як він уколошкав ту акулу, як кинувся вчора у воду за рибиною.
— А ввечері його побили через те, що ніхто не хотів йому вірити.
— Але Едді не схожий на мученика, тату.
— Ні. Він веселий і життєрадісний.
— Навіть сьогодні веселий, хоч учора його побили. І я певен, він був радий, що кинувся за тією рибиною.
— Безперечно.
— От якби й містер Девіс був такий життєрадісний, як Едді.
— У містера Девіса складніша вдача.
— Я знаю. Але я пам'ятаю ті часи, коли він теж був веселий і безтурботний. Я дуже добре знаю містера Девіса, тату.
— Він і тепер досить веселий. А от безтурботності справді позбувся.
— Я мав на думці безтурботність у доброму розумінні цього слова.
— Я також. Але він якоюсь мірою втратив і впевненість у собі.
— Знаю,— сказав Девід.
— Хотілося б, щоб вона повернулась до нього. Може, й повернеться, коли він знов почне писати. Бачиш, Едді життєрадісний, бо добре робить своє діло, до того ж робить його день у день.
— А містер Девіс, як я розумію, не може робити його день у день, як от ти й Едді.
— Не може. Але є й інші причини.
— Я знаю. Як на малого хлопця, я дуже багато знаю, тату. Томмі знає в двадцять разів більше, такі речі знає, що просто жах, але вони його не вражають. А мене вражає все, що я знаю. Просто не розумію, чому воно так.
— Ти хочеш сказати, що береш усе близько до серця?
— Беру близько до серця, і це на мене якось впливає. Наче на мені лежать чужі гріхи. Якщо таке можливе.
— Я розумію.
— Ти пробач, тату, що я втягнув тебе в серйозні розмови. Я знаю, це нечемно. Але мені часом хочеться отак поговорити, бо є багато такого, чого ми не знаємо, а потім, коли дізнаємося, воно падає на нас, мов велика хвиля. Така, як оті, що сьогодні на морі.
— Ти завжди можеш питати мене про все, що хочеш, Деві.
— Я знаю. І дуже тобі вдячний. Про деякі речі я, мабуть, поки що не питатиму. Бо ж є таке, чого можна навчитися тільки самому.
— Як по-твоєму, чи не краще розіграти ту комедію в містера Боббі без тебе? Тільки з Томом і Енді. Пам'ятаєш, який я мав клопіт з отим чоловіком, що твердив, ніби ти завжди п'яний?
— Пам'ятаю: за три роки він двічі бачив, як я пив вино. Та не варто про те й згадувати. А сьогоднішня вистава у містера Боббі буде доказом на мою користь, якщо я колись і справді нап'юся п'яний. Коли вже двічі пив при тому чоловікові, то чом би не випити й утретє? Ні, тату, я вважаю, що нічого поганого в цьому нема.
— Ви останнім часом розігрували якісь комедії?
— О, ми з Томом такі вистави влаштовували! Але з Енді ще краще виходить. Енді великий мастак на всякі витівки. Він таке виробляє, що аж глянути страх. А в мене свої штуки.
— Що ж ти там показував? — Томас Хадсон і далі малював.
— Ти ніколи не бачив, як я вдаю кретина-монголоїда?
— Не бачив... Ну, а як тепер, Деві? — Томас Хадсон показав йому ескіз.
— Дуже добре,— сказав Девід.— Тепер я бачу, чого ти хочеш. Це та мить, коли вона зависає в повітрі, перш ніж упасти. А ти справді подаруєш мені цю картину, тату?
— Авжеж.
— Я її берегтиму.
— Буде дві картини.
— До школи з собою я візьму тільки одну, а друга буде вдома у мами. Чи, може, ти хочеш, щоб вона лишилася тут?
— Ні. Можливо, вона сподобається мамі. Ну, розкажи мені, що ви ще виробляли,— мовив Томас Хадсон.
— Ще ми розігрували всякі страхіття в поїздах. Поїзди — найкраще місце для таких речей, бо там особливі люди. їх ніде немає стільки, як у поїздах. А крім того, з вагона нікуди не втечеш.
Томас Хадсон почув у прилеглій до веранди кімнаті голос Роджера і взявся чистити й складати своє приладдя. На веранду прийшов Том-молодший.
— Ну як, тату? Добре попрацював? Можна подивитися? — спитав він.
Томас Хадсон показав йому два ескізи, і він промовив:
— Мені подобаються обидва.
— Але котрийсь більше, а котрийсь менше? — спитав Девід.
— Ні. Обидва гарні,— відказав він. Томас Хадсон помітив, що він поспішає і на думці в нього щось інше.
— Як там справи? — запитав Девід.
— Пречудово,— відказав Том-молодший.— Усе буде якнайкраще, аби тільки ми не схибили. Вони вже там, і ми весь цей час напускали їм туману. А перед тим домовилися з містером Боббі й з констеблем. Сцена така: містер Девіс геть п'яний, а я його переконую не пити.
— Ти не перегравав?
— Ой, та ні,— сказав Том-молодший.— А подивилися б ви на містера Девіса. За кожним разом він п'янів усе дужче. Але ці зміни були ледь помітні.
— Що ж він пив?
— Чай. Містер Боббі налив його в пляшку від рому. А для Едді приготував пляшку від джину, а в ній вода.
— Як же ти переконував містера Девіса?
— Благав, щоб він більше не пив. Але тихенько, так, щоб вони не чули. Містер Боббі теж у грі, але він п'є по-справжньому.
— То треба нам вирушати,— сказав Девід.— Поки містер Боббі не перебрав. А як почуває себе містер Девіс?
— Чудово. Ну й актор же він, Деве!
— Де Енді?
— Нанизу, вправляється перед дзеркалом.
— А Едді має якусь роль?
— І Едді, і Джозеф, обидва мають.
— Вони нічого не запам'ятають.
— У них усього по кілька слів.
— Едді кілька слів ще запам'ятає, а от Джозеф навряд.
— Він має повторити те саме, що й Едді.
— І констебль буде?
— Авжеж.
— А скільки їх, тих людей?
— Семеро, я них двоє дівчат. Одна просто гарненька, а друга — справжня красуня. Їй уже стало жаль містера Девіса.
— Дуже добре,— сказав Девід.— Ну, ходімо вже.
— Як же ти підеш? — запитав його Том-молодший.
— Я понесу його на руках,— сказав Том Хадсон.
— Ой тату, дозволь мені піти самому,— попросив Девід.— Я взую Томові капці й ставитиму ступні боком. Так буде не боляче, зате ще дужче їх вразить.
— Ну гаразд. Тоді можна вирушати. Де Роджер?
— Вони з Едді п'ють нашвидку за його акторський хист,— відказав Том-молодший.— Він же там весь час пив тільки чай.
Коли вони прийшли до «Понсе де Леона», надворі все ще бурхав вітер. Люди з яхти сиділи біля стойки й пили коктейлі з ромом. Вони були приємні на вигляд, засмаглі, всі в білому, і чемно посунулись, звільняючи місце біля стойки. Двоє чоловіків і дівчина сиділи з одного боку, де був гральний автомат, а решта троє і ще одна дівчина — з другого, ближче до дверей. Та дівчина, що сиділа з боку автомата, була й справді дуже гарна. Але друга теж мила. Роджер, Томас Хадсон і хлопці рушили просто до стойки. Девід навіть намагався не кульгати.
Містер Боббі подивився на Роджера й промовив:
— Це знову ви?
Роджер скрушно кивнув головою, і Боббі поставив перед ним пляшку та склянку. Роджер мовчки присунув їх до себе.
— І ви все п'єте, Хадсоне? — обернувся Боббі до Томаса Хадсона. Обличчя його було суворе, осудливе.
Томас Хадсон кивнув.
— Час би вам уже взятися за розум,— провадив Боббі.— Треба ж знати якусь міру, хай вам чорт.
— Мені б тільки скляночку рому, Боббі.
— Отого, що в нього?
— Ні. «Бакарді».
Містер Боббі налив склянку й подав Томасові Хадсону.
— Ось вам,— мовив він.— Хоч ви добре знаєте, що не слід би вам нічого давати.
Томас Хадсон за одним духом вихилив ром і відчув приємне тепло й натхнення.
— Ще одну,— попросив він.
— Не раніше, як за двадцять хвилин, Хадсоне,— сказав містер Боббі й подивився на годинник за стойкою.
Приїжджі уже звернули на них увагу, але не давали цього взнаки.
— А ти що питимеш, спортсмене? — звернувся містер Боббі до Девіда.
— Ви ж добре знаєте, що я кинув пити,— похмуро відказав той.
— Відколи це?
— Від учорашнього вечора, якщо вам пам'ять не одібрало.
— Ну вибачай,— сказав містер Боббі й швиденько випив сам.— Де мені в біса встежити за кожним п'янюгою. Єдине, чого я прошу: заберіть звідси цього Хадсона, поки в мене тут пристойна публіка.
— Я собі тихо п'ю, нікого не чіпаю,— обізвався Томас Хадсон.
— І вам уже годі.— Містер Боббі закоркував пляшку, що була перед Роджером, і поставив її назад на полицю.
Том-молодший схвально кивнув йому і щось зашепотів до Роджера. Той похилив голову на руки. Потім знову підвів голову й показав на пляшку. Том-молодший покрутив головою. Боббі взяв з полиці пляшку, відкоркував її й поставив перед Роджером.
— Упивайтеся хоч до смерті,— мовив він.— І не думайте, що мене совість гризтиме.
Приїжджі з обох боків стойки вже придивлялися до них пильніше, але так само спокійно. Вони прийшли сюди задля розваги, але поводилися стримано і взагалі справляли приємне враження.
Тоді вперше обізвався Роджер.
— Налийте і цьому щуреняті,— мовив він до Боббі.
— Ти що питимеш, синку? — запитав Енді містер Боббі.
— Джин,— відказав Енді.
Томас Хадсон намагався не дивитись на приїжджих. Але й так відчував, що ті за ними стежать.
Боббі поставив перед Енді пляшку й присунув до неї склянку. Енді наповнив її по вінця і підняв до Боббі.
— За ваше здоров'я, містере Боббі,— сказав він.— Це сьогодні перша за цілий день.
— Пий на здоров'я,— відповів Боббі.— Ти сьогодні припізнився.
— Тато забрав у нього гроші,— пояснив Девід.— Ті, що мати подарувала йому на день народження.
Том-молодший подивився на батька й заплакав. Він вдавав, ніби стримує сльози, не перегравав, але все одно то було сумне видовище.
Усі мовчали. Нарешті обізвався Енді:
— Містере Боббі, мені б ще скляночку, коли ваша ласка.
— Наливай собі сам,— відказав Боббі.— Нещасна ти дитина.— Тоді обернувся до Хадсона.— Годі, Хадсоне. Ще одну випийте — і забирайтесь.
— Поки я сиджу тихо, не маєте права мене виганяти,— заперечив Томас Хадсон.
— Знаю я вас, ви не довго всидите тихо,— суворо промовив Боббі.
Роджер знов показав на пляшку, і Том-молодший вчепився йому в рукав. Він стримував сльози й поводився, як і належало мужньому, хорошому хлопчині.
— Містере Девіс,— мовив він,— не треба вам більше.
Роджер нічого не сказав, і містер Боббі знов поставив перед ним пляшку.
— Містере Девіс, вам же ввечері писати,— не вгавав Том-молодший.— Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?
— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.
— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.
— Ой замовк би ти вже,— сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.
— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?
— Ти славне хлоп'я, Томе,— відповів Роджер.— Але ми залишимось тут.
— Надовго, містере Девіс?
— До самого кінця, хай йому чорт.
— Краще не треба, містере Девіс,— провадив Том-молодший.— Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.
— Я диктуватиму,— сказав Роджер.— Як Мілтон.
— Я знаю, диктуєте ви чудово,— не вгавав Том.— Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.
— Я пишу оперу,— сказав Роджер.
— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.
— Закінчиш його сам,— сказав Роджер.— Ти ж маєш знати, який там сюжет.
— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.
— Дюма й не те собі дозволяв.
— Дай ти йому спокій,— мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого.— Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?
— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.
— Ні. Це занадто дорого вийде.
— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.
— Хочу. Ти намалюєш мені роман.
— Це чудово,— зрадів Том-молодший.— Ти справді малюватимеш його, тату?
— Намалюю за один день,— відповів Томас Хадсон.
— Малюй догори ногами, як Мікеланджело,— сказав Роджер.— І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.
— Намалюєш, тату? — спитав Девід.
— Еге ж.
— От і добре,— мовив Девід.— Це перша розумна річ, яку я тут почув.
— А не важко буде, тату?
— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?
— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.
— Намалюю її за півдня,— сказав Томас Хадсон.
— І догори ногами,— докинув Роджер.
— Ану без цих штук,— спинив його Томас Хадсон.
— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.
— А скільки ти вже вихилив, синку?
— Всього дві.
— Тоді пий,— відказав Боббі й дав йому пляшку.— Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?
— А що, ніхто не купує?
— Ні,— сказав Боббі.— Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.
— Пробачте,— звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті.— Ця картина продається?
— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.
— Ніхто,— сказав чоловік.— Ви Роджер Девіс, чи не так?
— Ну я, до біса.
— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну,— сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона.— Ви ж Томас Хадсон, правда?
— Так, моє прізвище Хадсон.
— Ця картина продається?
— Ні,— відповів Томас Хадсон.— Даруйте.
— Але ж бармен казав...
— Він хворий на голову,— сказав Томас Хадсон.— Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.
— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже чемно спитав Ендрю.
— Ну звісно, малий,— відказав Боббі й налив йому.— А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсоне, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?
— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт,— сказав Роджер.— Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».
— Іду в пай,— сказав Боббі.— Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.
— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв,— мовив Роджер.— Як у Вільяма Морріса.
— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.
— З риб'ячих кісток,— відказав Боббі.— І з черепашок.
Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.
— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.
— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.
— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.
— Де? — спитав Боббі.
— Онде на стіні,— показав той.
— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.
— Я кажу про картину.
— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.
— Я кажу про оцю ось картину.
— Яку картину? Де?
— Та ось же.
— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу,— сказав Боббі.
— Рикшу?
— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.
— Містере Боббі,— дуже чемно спитав Енді,— як, по-вашому, з мене теж досить?
— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.
— Дякую вам, містере Боббі,— мовив Енді.— Це четверта.
— А нехай би й сота,— сказав Боббі.— Ти моя гордість і втіха.
— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.
— Я все ж хотів би придбати цю картину,— відказав той.— Якщо ціна буде помірна.
— А я хотів би піти звідси,— наполягав перший.— Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.
— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.
— Авжеж, мем.
— По-моєму, це ганьба,— сказала дівчина.— Це гидота, ганьба, злочин.
Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.
— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.
— Нічого. Йому не треба нічого пити.
— Навряд чи це справедливо,— сказав Боббі.
— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?
— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший.— Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.
— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув.— Боббі намагався переконати її.— Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?
— Справедливо!— вигукнула дівчина.— Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько,— звернулась вона до Роджера.— І ви теж страховисько,— до Томаса Хадсона.— Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу.— В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?
— Мені здається, все це жарти,— відповів їй один з них.— Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.
— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.
— Містере Боббі,— озвався Енді.— А більш як п'ять мені не можна?
— Сьогодні не можна,— відповів Боббі.— Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.
— Ой, заберіть мене звідси,— сказала дівчина.— Не хочу я цього бачити.
Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.
До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.
— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.
— Ні. Звичайно, не джин.
— Піду скажу їй,— мовила дівчина.— А то вона справді дуже засмутилась.
Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.
— От і все, тату,— мовив Енді.— Можна нам тепер кока-коли?
— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму,— сказав Том-молодший.
— Гадаю, що пиво її не засмутить,— відказав Томас Хадсон.— Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину.— І пробачте нам наші дурні жарти.
— Та ні, ні,— сказав той.— Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?
— Так,— відповів Томас Хадсон.
— Ну, а щодо цієї картини...
— Вона належить містерові Сондерсу,— пояснив Томас Хадсон.— Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.
— Хочу залишити її в себе,— сказав Боббі.— І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.
— Я справді хотів її придбати.
— Я теж, чорт мене бери,— сказав Боббі.— І придбав.
— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.
Боббі почав дратуватися.
— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові.— Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.
— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.
— То все базікання,— сказав Боббі.— Ми собі просто жартували.
— Отже, картина не продається?
— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.
— Гаразд,— сказав чоловік з яхти.— Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.
— Дуже добре,— мовив Боббі.— А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?
— Мабуть, ні,— відповів Томас Хадсон.
— Я хотів би побачити ваші картини,— сказав чоловік з яхти.
— Я тепер нічого не виставляю,— відказав Томас Хадсон.— Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.
— Дякую. Можна записати?
Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.
— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?
— Ні,— відповів Томас Хадсон.— Про це вам скаже мій агент.
— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.
— Дякую,— сказав Томас Хадсон.
— То вона так-таки не продається?
— О боже,— озвався Боббі.— Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.
Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.
— Я не люблю бути настирливим.
— А самі — як бісова муха,— сказав Боббі.— Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.
Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.
— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося,— сказав Том-молодший.— Я не дуже перегравав?
— Ні, все було чудово,— відповів Роджер.— Але Дев не встиг показати себе.
— Я вже був наготувався вступити в гру,— мовив Девід.
— Ну, ти б ту даму зовсім добив,— сказав Том-молодший.— Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?
— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий,— відповів Девід.— Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.
— Не пощастило нам, що вона така добра,— озвався Енді.— Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.
— А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший.— Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!
— Еге ж, шкода, що довелося припинити,— мовив Боббі.— І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.
У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.
— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. їй полегшало на душі.
— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.
— Охоче.
Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.
— Можна мені прийти подивитись на ваші картини?
— Авжеж,— відповів Томас Хадсон.
— І я хотів би з міс Брюс,— озвався настирливий чоловік.
— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.
— Ні. Але я її давній друг.
— Тоді не можна,— сказав Роджер.— Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.
— Прошу вас, не говоріть йому грубощів,— мовила дівчина.
— На жаль, я вже сказав.
— То більш не кажіть.
— Гаразд.
— Будьмо добрими.
— Згода.
— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.
— Сподобалось? — перепитав Том-молодший.— Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.
— А по-моєму, таки так.
— Приходьте до нас,— сказав їй Роджер.
— І своїх друзів привести?
— Ні.
— Нікого?
— Вони вам дуже потрібні?
— Ні.
— От і добре.
— В який час можна прийти?
— В будь-який,— сказав Томас Хадсон.
— І пообідати з вами можна?
— Певна річ,— відповів Роджер.
— Це таки справді прекрасний острів,— мовила вона.— Я дуже рада, що всі ви такі добрі.
— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг,— пообіцяв їй Енді.
— Чудово! — сказала вона.— Виходить, буде все, що завгодно.
— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.
— Не знаю.
— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.
— Не знаю.
— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер.
— Та не дуже багато. А ви?
— Здається мені, ви дуже мила.
— О,— мовила вона.— Дякую.
— Ви ще посидите з нами?
— Не знаю. Взагалі можна.
— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.
— Вип'ємо тут,— відказала вона.— Мені тут дуже подобається.
Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.
— Дай я віднесу тебе, Деві,— почув він голос Роджера,— щоб на ноги не налипло піску.
— Гаразд,— відказав Девід.— Ось тільки обмию їх у морі.
Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:
— Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?
— Не знаю,— відказав Роджер.— Сподіваюся, що прийде.
— А як, по-вашому, вона красуня?
— Гарна дівчина.
— Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?
— Не знаю. Я її не питав.
— Томмі закохався в неї. І Енді теж.
— А ти?
— Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?
— Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?
— Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.
— Та ні, начебто не схожа,— мовив Роджер.
— Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?
— Правда.
— А хто б вони могли бути?
— Ми спитаємо її, коли вона прийде.
— Ви думаєте, вона прийде?
— Так,— відповів Роджер.— І тобі нема чого турбуватися.
— Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте в кого. Я вам казав.
— Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї,— сказав Роджер.
— А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує,— мовив Девід.
Томас Хадсон працював далі.
Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані — напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.
— Привіт,— мовила вона.— Я не дуже спізнилася?
— Ні,— відказав Роджер.— Ми вже скупались, але я піду ще раз.
Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.
— Що це в тебе з ногами? — спитала вона.— От бідолаха.
— Я обдер їх, коли тягнув з води рибину,— відповів Девід.
— Вона була дуже велика? Яка завбільшки?
— Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок.
— Як жаль!
— Та нічого,— сказав Девід.— Ніхто вже про те й не думає.
— А купатися тобі не шкодить?
Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.
— Едді каже, що це навіть корисно.
— Хто такий Едді?
— Наш кухар.
— То він у вас і кухар, і лікар?
— Він розуміється на таких речах, пояснив Девід.— Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.
— А що ще каже містер Девіс? — запитала вона Роджера.
— Він радий бачити вас.
— Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?
— Не дуже,— відказав Роджер.— Пограли в покер, потім я трохи почитав і ліг спати.
— Хто ж виграв?
— Енді й Едді,— сказав Девід.— А ви що робили?
— Грали в триктрак.
— Спалося вам добре? — запитав Роджер.
— Так. А вам?
— Чудово,— відповів він.
— У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі,— сказав Девід дівчині.— Його навчив один пропащий чоловік, що потім виявився гомиком.
— Справді? Яка сумна історія.
— Як послухати Томмі, то не така вже й сумна,— сказав Девід.— Нічого лихого не сталося.
— Мені здається, всі ті люди дуже сумні,— мовила дівчина.— Бідолашні вони.
— Та ні, навіть трохи смішно було,— провадив Девід.— Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб — що таке ікра й молочко, чи там про бджіл — як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда... Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.
— «Si le grain ne meurt»25,— сказав Роджер.
— То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.
— Я читала,— сказала дівчина.
— О, то й добре,— зрадів Девід.— Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку, той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш»,— чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс,— каже,— до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери,— пояснив Девід дівчині.— Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.
— І ти теж жив у Франції?
— Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. В нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції?
— Жила, і дуже довго.
— І до школи там ходили?
— Так. У передмісті Парижа.
— Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі,— сказав Девід.— Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.
Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.
— Розкажи мені про рифи та обмілини,— попросила вона.
— Краще я їх вам покажу,— відповів Девід.— Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.
— Я залюбки поїду.
— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.
— Люди. Вам би вони не сподобались.
— Враження вони справляють приємне.
— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?
— Ні,— відказав Роджер.
— З дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.
Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й побачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.
— Міг би й почекати,— мовив він до Тома-молодшого.
— Пробач, Енді,— відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.
— Даруйте, що спізнилася.
— Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.
— Я побуду тут,— сказав Девід.— А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.
— Підводної течії не бійтеся,— сказав дівчині Том-молодший.— Дно тут положисте, до глибокого далеко.
— А акул чи баракуд тут не буває?
— Акули підпливають до берега тільки вночі,— відповів Роджер.— А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.
— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання,— пояснив Девід.— А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.
— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти,— мовив Том-молодший.— Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.
— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах,— сказав Девід,— вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.
— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин,— докинув Том-молодший.— Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.
— Ви пливіть між Томом і мною,— сказав Енді,— і тоді вам нічого боятися.
Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.
— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?
— Ой та що ви,— сказав Девід.— Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.
— Ми з містером Девісом доглянемо за вами,— запевнив дівчину Том-молодший.
— І я доглядатиму,— мовив Енді.
— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано,— сказав Девід.— З припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.
— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі,— мовила вона.
— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою,— сказав їй Девід.— А Том покаже, як уникати мурен.
— Не залякуй її, Деве,— мовив Том-молодший.— Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс...
— Одрі.
— Одрі...— повторив Том і замовк.
— Ти хотів щось сказати, Томмі?
— Не знаю,— відповів Том-молодший.— Ходімо купатися.
Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.
— Ну як? — спитав він її.
— Чудово,— усміхнулася вона до нього.— Але я не побачила жодної рибини,— сказала Девідові.
— Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі,— відказав Девід.— Хіба що зіткнулися б з нею.
Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.
Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.
— Ви чимось засмучені? — спитала вона.
— Ні.
— Замислились?
— Може. Не знаю.
— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.
— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?
— На хвилі дивитися можна.
— Хочете скупатися ще раз?
— Потім.
— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.
— Ви.
Роджер підвів голову й подивився на неї.
— Пригадуєте пляж на Cap d'Antibes?26 Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.
— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?
— Я приїхала побачитися з вами,— відказала вона.— А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.
— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший.
Роджер навіть не відповів йому.
— Як вас звуть насправді?
— Колись я була Одрі Рейберн.
— А чого це ви надумали побачитись зі мною?
— Так мені захотілося. А що, не треба було?
— Та ні, чому ж,— відповів Роджер.— Хто вам сказав, що я тут?
— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.
— Ну, злидарюється мені не так уже й погано,— мовив Роджер, дивлячись на море.
— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.
— З ким ви були в Антібі?
— З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте?
Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.
— А чорт,— сказав він.
— То недаремно я приїхала? — спитала вона.
— Дівчисько! — мовив Роджер.— Невже це справді ви?
— Потрібні докази?
— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.
— Подобаюсь я вам тепер?
— Я ладен закохатися у вас.
— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?
— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».
— А я плакала.
— Містере Девіс,— обізвався Енді.— Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?
— Мені ні. А вам, дівчисько?
— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.
— Ходім, Деве.
— Ні. Я хочу послухати.
— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат,— мовив Том-молодший.
— Принесіть і мені кока-коли,— попросив Девід.— А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.
— Мені ти не заважаєш, Деві,— сказала дівчина.
— А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?
— Це довга історія.
— Так я й думав.
— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.
— Я знав його.
— Мені він подобався.
— Я мовчу,— сказав Роджер.— Але чому Одрі?
— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.
— Мені не подобалась сама мати.
— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?
— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.
— Хотіла б я, щоб це було так.
— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.
— Справді схожі,— мовив Девід.— Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.
— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.
— Ні, кажу ж вам, що була. Звідки вам знати.
— Де ваша мати тепер?
— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таун-сенд, і живе в Лондоні.
— Вона й тепер не може без наркотиків?
— Звичайно. Хоч досі ще гарна.
— Справді?
— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.
— Колись ви були дуже хорошою дочкою.
— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!
— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли,— зауважив Роджер.
— На жаль,— сказала вона.
— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть,— обізвався Девід.— Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.
— Дякую, Деве,— мовив Роджер.— Ну, а що сталося з Брюсом?
— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?
— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.
— Ще б цього ви не пам'ятали.
— Це пам'ятаю.
Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.
— Дякую,— сказала вона.— Та ще й холодна, просто диво.
— Одрі,— сказав Том-молодший,— тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.
— Була, була,— мовив Роджер.— Спитай свого батька.
— Мені дуже жаль містера Рейберна,— провадив Том-молодший.— Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.
— Він був хороша людина,— сказала Одрі.— Але ти не засмутив мене, Томмі. Відтоді минуло багато років.
— А нас із Девідом ви не знали? — спитав Енді.
— Як би то, вершнику? Нас же тоді ще й на світі не було,— сказав Девід.
— Звідки я знаю? — мовив Енді.— Про Францію я не пам'ятаю нічого, та й ти навряд чи багато запам'ятав.
— Я й не кажу, що запам'ятав. Томмі пам'ятає Францію за нас усіх. Зате я колись пам'ятатиму цей острів. А ще пам'ятаю всі татові картини, які тільки бачив.
— І ті, де кінні перегони? — спитала Одрі.
— Ті, що бачив, усі пам'ятаю.
— Там на деяких є і я,— сказала Одрі.— В Лоншані, і в Отейлі, і в Сен-Клу. Але на всіх видно тільки мою потилицю.
— Тоді я вашу потилицю пам'ятаю,— згадав Том-молодший.— У вас було довге-довге волосся, а я сидів позаду, на два ряди вище, щоб краще бачити. День був не те щоб туманний, а такий, як ото восени, коли все неначе в голубуватому серпанку, і ми сиділи на верхній трибуні, проти рову з водою, а ліворуч був живопліт і кам'яна стіна. Фініш був ближче до нас, а рів з водою по той бік доріжки. І коли ми не стояли внизу біля доріжки, я завжди сидів позаду вас і трохи вище, щоб краще все бачити.
— Ти мені тоді здавався дуже кумедним хлоп'ям.
— Мабуть, такий я й був. А ви ніколи не озивались до мене. Певно, тому, що я був зовсім малий. Але іподром в Отейлі дуже гарний, правда ж?
— Чудовий. Я торік там була.
— Може, й ми цього року туди поїдемо, Томмі,— сказав Девід.— А ви теж ходили з нею на перегони, містере Девіс?
— Ні,— відповів Роджер.— Я був тільки її вчителем плавання.
— Ви були моїм героєм.
— А тато не був вашим героєм? — спитав Ендрю.
— Звичайно, був. Але дуже захоплюватись ним я не могла собі дозволити, бо він був одружений. Коли він розлучився з матір'ю Томмі, я написала йому листа. Дуже палкого листа, де говорилося, що я готова зайняти місце матері Томмі. Але так і не відіслала, бо він одружився з матір'ю Деві й Енді.
— Як складно влаштоване життя,— мовив Том-молодший.
— Розкажіть нам ще про Париж,— попросив Деві.— Коли вже ми туди їдемо, нам треба дізнатися про нього все, що можна.
— А пам'ятаєте, Одрі, як ми стояли внизу біля бар'єра, і як коні, подолавши останню перешкоду, мчали просто на нас і все більшали, більшали, і як вони тупотіли копитами, пробігаючи далі?
— І як холодно там бувало, і як ми тулилися до тих великих жаровень, щоб зігрітись, і їли бутерброди з бару.
— Найдужче мені подобалось восени,— сказав Том-молодший.— Додому ми звичайно їхали у відкритому екіпажі, пам'ятаєте? Через Bois27 і далі понад річкою, а вже смеркалось, і пахло паленим листям, і буксири тягли по воді баржі.
— Ти справді все так добре пам'ятаєш? Ти ж був тоді зовсім малий.
— Я пам'ятаю кожний міст на Сені від Сюрена до Шарантона,— сказав Том.
— Не може бути.
— Назвати їх усі я не можу. Але уявляю собі так, наче тільки вчора бачив.
— Я не вірю, що ти всі їх так пам'ятаєш. Та й річка місцями дуже негарна, і багато мостів також.
— Знаю. Але я жив там ще довго після того, як ми зустрічались, і разом з татом виходив пішки всі береги. І там, де річка гарна, і там, де негарна; та й часто рибалив з товаришами в різних місцях.
— Ти справді рибалив у Сені?
— Авжеж.
— І твій батько рибалив?
— Не так часто. Здебільшого в Шарантоні. Та звичайно після роботи йому хотілося прогулятись, от ми й ходили, аж поки я зовсім стомлювався, і тоді повертались додому автобусом. А коли в нас завелися гроші, почали брати таксі чи екіпаж.
— Коли ми їздили разом на перегони, у вас напевне були гроші.
— Мабуть, того року й були,— відказав Томмі.— Цього я не пам'ятаю. Часом у нас були гроші, а часом ні.
— А от у нас завжди були,— сказала Одрі.— Мати виходила заміж тільки за людей з великими грішми.
— То ви багата, Одрі? — запитав Томмі.
— Ні,— відказала дівчина.— Мій батько після одруження з матір'ю частину своїх грошей прожив, частину втратив, а жоден з вітчимів і не подумав про те, щоб якось мене забезпечити.
— Ну й не треба вам грошей,— сказав Ендрю.
— Чом би вам не лишитися жити у нас? — спитав її Том-молодший.— Вам у нас буде добре.
— Звучить привабливо. Але я маю жити власним коштом.
— Ми їдемо до Парижа,— сказав Ендрю.— І ви їдьте з нами. От буде чудово. Ми з вами вдвох оглянемо там усі ті арондисмани.
— Треба подумати,— мовила дівчина.
— Хочете, я приготую вам коктейль, щоб легше було зважитись? — запитав Девід.— У книжках містера Девіса завжди так роблять.
— Не треба мене підпоювати.
— Це давній спосіб торговців живим товаром,— сказав Том-молодший.— Підпоять тебе, а поки прочумаєшся — ти вже в Буенос-Айресі.
— Мабуть, вони дають пити щось страшенно міцне,— мовив Девід.— Це ж дуже далека дорога.
— Навряд чи є щось міцніше за мартіні містера Девіса,— обізвався Ендрю.— Містере Девіс, зробили б ви їй мартіні за власним рецептом.
— Хочете, Одрі? — спитав Роджер.
— Хочу, якщо вже недовго до обіду.
Роджер устав і пішов готувати коктейль, а Том-молодший пересів ближче до дівчини. Ендрю сидів біля її ніг.
— По-моєму, краще б вам не пити його, Одрі,— сказав Том-молодший.— Це перший крок. Пам'ятайте: ce n'est que le premier pas qui compte.28
Тим часом Томас Хадсон і далі малював на верхній веранді. Він мимоволі чув їхні розмови, але відтоді, як вони повернулися з купання, вниз не поглядав. Йому нелегко було залишатися в тому панцирі роботи, що його він спорудив собі для самозахисту, і він думав: якщо ти тепер не працюватимеш, то можеш втратити його. Потім подумав, що в нього буде більш ніж досить часу для роботи й тоді, коли вони всі поїдуть. Але він знав, що повинен працювати саме тепер, щоб не зруйнувати тієї захисної оболонки, якою оточив себе завдяки роботі. Ти зробиш точно стільки, скільки зробив би, коли б їх тут не було, звелів він сам собі. Потім прибереш і спустишся вниз, а всі оті думки про Рейберна, про минулі дні й таке інше — к бісу. Але, й працюючи, він відчував, як в душу йому вже закрадається самотність. За тиждень вони поїдуть... Працюй, сказав він собі. Не піддавайся і не зраджуй своїх звичаїв, бо вони тобі скоро знадобляться.
Коли Томас Хадсон припинив роботу й спустився вниз, з думки в нього не йшла розпочата картина. Він усміхнувся до дівчини й відвів очі. Потім знову подивився на неї.
— Я мимоволі все чув,— мовив він.— Чи то пак підслухав. Радий, що ми з вами давні друзі.
— Я теж рада. А ви знали?
— Може, й знав,— відповів він.— Ну, будемо обідати. Ви вже обсохли, Одрі?
— Мені треба піти в душ перевдягтися. Я взяла з собою блузку й спідницю.
— Скажи Джозефові й Едді, що ми готові,— мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого.— Ходім, Одрі, я проведу вас до душу.
Роджер пішов у дім.
— Я подумала: недобре, що я напросилася до вас неправдою,— сказала Одрі.
— Нічого подібного.
— Як по-вашому, чи можу я хоч чим-небудь бути йому корисною?
— Можливо. Робота — ось головний засіб урятувати його душу. Я не знавець людських душ. Але свою він розміняв на дрібниці, ще коли вперше приїхав на узбережжя.
— Але ж тепер він збирається писати новий роман. І це має бути неабиякий роман.
— Хто вам сказав?
— Я читала в газеті. Здається, в огляді Чоллі Ніккербоккера.
— Он як,— мовив Томас Хадсон.— То, мабуть, це таки правда.
— Ви серйозно вважаєте, що я можу бути йому корисною?
— Можливо.
— Але є деякі ускладнення.
— Без ускладнень нічого не буває.
— Розповісти вам?
— Ні,— сказав Томас Хадсон.— Краще одягайтесь, зачісуйтесь і йдіть нагору. Бо поки він там чекає, йому може трапитись інша жінка.
— Колись ви таким не були. Я вважала вас за найдобрішого з усіх, кого знала.
— Мені дуже прикро, що я розчарував вас, Одрі. Але я радий, що ви тут.
— Ми ж з вами давні друзі, правда?
— Авжеж,— відказав він.— Ну, перевдягайтесь і приходьте нагору.
Він одвів очі, і дівчина зачинила за собою двері душу. Він сам не знав, що з ним сталося. Але радість цих літніх днів пішла в ньому на спад, наче вода на прибережних обмілинах, коли починається відплив. Він дивився на море, на піщаний берег і помітив, що вода вже відпливає, а на мокрому піску заклопотано порпається берегове птаство. Бурунці на гребенях хвиль, віддаляючись, дедалі меншали. Томас Хадсон ще раз окинув довгим поглядом узбережжя й пішов у дім.
Останні кілька днів минули чудово. Усе було добре, як і раніш, і не відчувалося смутку перед близькою розлукою. Яхта вирушила назад, і Одрі найняла собі кімнату над «Понсе де Леоном». Але жила вона в них, спала на закритій веранді в кінці будинку й користувалася кімнатою для гостей. Вона більш нічого не говорила про своє кохання до Роджера. А Роджер сказав про неї Томасові Хадсону лиш одне:
— Вона одружена з якимось сучим сином.
— Не сподівався ж ти, що вона все життя чекатиме на тебе?
— Усе одно він сучий син.
— А чи не так воно завжди й буває? Та ти ще знайдеш у ньому щось привабливе.
— Він багатий.
— Оце, мабуть, і є найпривабливіше,— сказав Томас Хадсон.— Вони завжди виходять заміж за якогось сучого сина, а в ньому завжди є щось дуже привабливе.
— Гаразд,— мовив Роджер.— Не будемо про це говорити.
— То ти писатимеш книжку?
— Авжеж. Це те, чого вона од мене хоче.
— Через те й писатимеш?
— Годі, Томе,— сказав Роджер.
— Хочеш поїхати в мій будинок на Кубі? Власне, то не будинок, а дача. Але там тобі ніхто не заважатиме.
— Ні. Я хочу податися на Захід.
— Знов на узбережжя?
— Ні, не на узбережжя. Чи не можна пожити в тебе на ранчо?
— Там у мене тільки невеличка хатина. Решту я віддав в оренду.
— Цього цілком досить.
Дівчина й Роджер вирушали в довгі прогулянки по березі, ходили купатися — самі й разом з хлопцями. Хлопці їздили рибалити й брали з собою Одрі на звичайну риболовлю та на підводні лови біля рифу. Томас Хадсон напружено працював, і в ті години, коли він малював, а хлопці були десь поза домом, його не залишала приємна думка, що скоро вони повернуться і всі разом сядуть до столу вечеряти. Коли вони були на підводних ловах, його брав неспокій, але він знав, що Роджер і Едді не дозволять хлопцям якоїсь необачності. Одного разу вони всім гуртом поїхали на цілий день ловити на блешню аж до найдальшого маяка на відмілині й чудово згаяли час, зловивши кілька макрелей, білобока та три великі пеламіди. Він намалював пеламіду, з її чудною сплощеною головою та поперечними смугами на довгому обтічному тілі, і подарував картину Енді, що зловив найбільшу рибину. На задньому плані картини був високий маяк з павучими лапами, білі хмарки в літньому небі та зелені береги.
Та от настав день, коли старомодний гідроплан «Сікорскі» виписав коло над будинком і сів у бухті, і вони повезли хлопців човном до нього. У другому човні Едді віз речі.
— До побачення, тату,— сказав Том-молодший.— Ми гарно провели літо.
— До побачення, тату,— сказав Девід.— Усе було справді чудово. Не турбуйся за нас. Ми будемо обережні.
— До побачення, тату,— сказав Ендрю.— Спасибі тобі за таке гарне-прегарне літо й за подорож до Парижа.
Вони піднялися до дверцят літака і звідти помахали Одрі, що стояла на причалі, й загукали разом:
— До побачення! До побачення, Одрі!
Роджер допоміг їм зайти в літак, і вони сказали:
— До побачення, містере Девіс. До побачення, тату.— А тоді на весь голос у бік причалу: — До побачення, Одрі!
Потім дверцята зачинили, замкнули, і вже видно було тільки їхні обличчя за невеличкими віконцями, а тоді все заснувало бризками води від старих кавових млинків, що заторохтіли на гідроплані. Томас Хадсон відгріб далі від тієї зливи бризок, і незграбний літак вирулив на зліт, знявся за легким вітерцем, а потім виписав коло й повільно, але рівно пішов своїм курсом через Гольфстрім.
Томас Хадсон знав, що й Роджер з Одрі збираються їхати, а оскільки наступного дня мало прибути рейсове судно, він спитав Роджера, коли вони думають вирушати.
— Завтра, друже,— відказав Роджер.
— З Вілсоном?
— Так. Я попросив, щоб він прилетів по нас.
— Я тільки тому спитав, аби знати, що мені замовляти на той тиждень.
І ось наступного дня вони так само полетіли з острова. Прощаючись, Томас Хадсон поцілував дівчину, а вона поцілувала його. Вона плакала напередодні, коли від'їжджали хлопці, заплакала й тепер і міцно обняла його.
— Бережіть його і себе бережіть.
— Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.
— Ет, дурниці.
— Я писатиму,— мовив Роджер.— Може, там треба щось зробити? То скажи.
— Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.
— Напишу. І вона теж.
Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.
— Страшенно самотньо вам тепер буде,— сказав Боббі.
— Еге ж,— сказав Томас Хадсон.— Мені буде страшенно самотньо.
Одразу ж після від'їзду хлопців Томаса Хадсона пойняла туга. Але він вважав це природним наслідком розлуки з синами й наполегливо працював далі. Кінець власного світу людини настає зовсім не так, як на тій величній картині, що її свого часу змалював словами містер Боббі. Він настає, коли з місцевої пошти приходить хлопчина-посильний, приносить радіограму й каже:
— Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.
Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.
— Не треба чайових, містере Томе,— сказав він і пішов.
Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму й прочитав ще раз. «Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір'ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо». Підписано паризьким відділенням його нью-йоркського банку.
На веранду вийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той — від одного хлопця з радіообслуги.
Едді сів поруч і сказав:
— От паскудство, Томе. Як же це могло статися?
— Не знаю,— відказав Томас Хадсон.— Мабуть, наскочили на щось чи хтось на них наскочив.
— Я певен, що не Девід був за кермом,— сказав Едді.
— І я певен. Але тепер це не має значення.
Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синяву Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.
— Ви думаєте, за кермом була їхня мати?
— Може, й так. А може, їх віз шофер. Яка різниця...
— А Енді не міг бути?
— Міг. Можливо, мати йому дозволила.
— Він досить самовпевнений хлопчина,— сказав Едді.
— Був,— сказав Томас Хадсон.— Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.
Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.
— Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Вілсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.
— Що мені робити, поки вас не буде?
— Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.
— Усе зроблю,— сказав Едді.— Але тепер усе воно для мене й г.... не варте.
— Для мене теж,— сказав Томас Хадсон.
— У нас ще є менший Том.
— Поки що,— сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.
— Ви не зігнетеся,— сказав Едді.
— Нізащо. Хіба було колись таке?
— Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.
— Авжеж,— мовив Томас Хадсон.
— Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.
— Авжеж.
— Паскудство,— сказав Едді.— Та якої ж бісової матері вони вбили малого Деві?
— Годі вже про це, Едді,— спинив його Томас Хадсон.— То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.
— К бісовій матері все,— мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.
— Ми зіграємо так, як зможемо,— сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.
Пливучи через океан на «Іль-де-Франс», Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла,— воно може бути й зручним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись — тепер він знав це достеменно — сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли його виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.
Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше,— робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років ґрунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та, розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, робити гімнастику, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.
І ось нарешті він лишився сам в окремій каюті, куди носії вже занесли його речі та велику паку журналів і газет, що їх він купив у місті. Йому здавалося, що найлегше буде почати саме з цього. Він оддав стюардові свій квиток і попросив принести пляшку води «Перр'є» та льоду. А коли воду й лід подали, дістав з валізи пляшку добірного шотландського віскі, відкоркував і приготував собі випити. Потім перерізав шнурок, яким була обв'язана пака журналів та газет, і розклав їх на столі. Журнали були чисті, незаймані, коли порівняти з тими, які він одержував на острові. Він узяв «Нью-Йоркер». На острові він завжди залишав цей журнал на вечір, але давно вже не бачив такого свіжого номера, за цей же таки тиждень, і такого незім'ятого. Він сидів у зручному глибокому кріслі, пив віскі і невдовзі зрозумів, що неможливо читати «Нью-Йоркер», коли тільки цими днями померли люди, яких ти любив. Тоді він узяв «Тайм», і цей журнал читався гаразд, навіть розділ «Сумні віхи», де серед мертвих були обидва його хлопці й наведено їхній вік; вік їхньої матері було подано неточно, а далі згадувалося про її сімейне становище й про те, що вона розлучилася з ним у 1933 році. «Ньюсуїк» давав ті самі відомості. Та коли Томас Хадсон читав це коротке повідомлення, його не полишало дивне відчуття, що той, хто писав його, щиро жалів за хлопцями.
Він знову наповнив склянку й подумав, що до віскі найкраще доливати «Перр'є». Тоді прочитав від першої до останньої сторінки і «Тайм», і «Ньюсуїк». За яким бісом її понесло в Біарріц? — подумав він. Могла б поїхати і в Сен-Жан-де-Люс.
З цього він зрозумів, що віскі вже трохи допомогло йому.
Облиш думати про них, звелів він собі. Тільки пам'ятай, які вони були, а все інше відкинь. Рано чи пізно тобі доведеться відкинути. То краще вже тепер.
Почитай ще, сказав він. І в ту ж мить пароплав рушив, спершу дуже повільно. Томас Хадсон навіть не подивився у вікно. Він сидів у зручному кріслі, читав журнали й газети з великої купи, що була на столі, і пив шотландське віскі з «Перр'є».
Ніякої проблеми перед тобою немає, сказав він собі. Ти облишив думати про них, і вони пішли в небуття. А передусім не слід було так безоглядно їх любити. Не слід було так любити їх, і не слід було любити їхню матір. О, це вже віскі заговорило, мовив він сам до себе. Як воно чудово розв'язує наші проблеми! Алхімік-віскі, справді-бо, воно все наше золото обертає на г.... Ні, не звучить... Все наше зло́то обертає на г....— отак ніби краще.
Цікаво, де тепер Роджер з тією дівчиною, подумав він. Де Томмі — має знати банк. А де я — я й сам знаю. Я — осьде, і при мені пляшка «Старого лосося». Завтра вижену все це із себе з потом у спортивному залі. Проїдусь як слід на велосипеді, що нікуди не везе, й на механічному коні. Ось що мені потрібне. Добряче протруситися на механічному коні. А потім — добрячий масаж. А коли зустріну когось у барі, розмовлятиму про зовсім інші речі. Це ж усього шість днів. Шість днів відбути не так важко.
Цієї ночі він заснув, а коли прокинувся, відчув, як пароплав посувається по воді, але в першу мить, коли до нього тільки-но дійшов запах моря, йому здалося, що він удома, в своєму будинку на острові, і що все те було моторошним сном. Тоді зрозумів, що то не сон, і відчув густий дух мастила на рамі відчиненого ілюмінатора. Він засвітив світло й попив води «Перр'є». Його мучила спрага.
На столі стояв піднос з бутербродами й фруктами, що його залишив увечері стюард, а у відерці, де стояла пляшка «Перр'є», ще було трохи льоду.
Він знав, що треба щось з'їсти, і поглянув на годинник на стіні. Було двадцять хвилин на четверту. Морське повітря дихало прохолодою. Він з'їв бутерброд та два яблука, а тоді видобув з відерця льоду й приготував собі випити. «Старого лосося» залишилось на денці, але він мав ще одну пляшку, і тепер, цієї прохолодної досвітньої години, сидів собі в зручному кріслі, пив віскі й читав «Нью-Йоркер». Виявилося, що тепер він уже може його читати й що йому дуже приємно пити віскі серед ночі.
Багато років він додержувався твердого правила не пити вночі, а вдень — поки не закінчить свою роботу, за винятком неробочих днів. Але тепер, прокинувшись пізньої ночі, відчув просту втіху від того, що може дати собі волю. Уперше після тієї радіограми до нього повернулося хоч якесь, нехай і суто тваринне, вдоволення, здатність тішитись життям.
І «Нью-Йоркер» дуже цікавий, подумав він. Як видно, це такий журнал, що його можна читати лише четвертого дня після того, як щось скоїлося. Не першого, і не другого, і не третього. А саме четвертого. Це не завадить знати. Після «Нью-Йоркера» він прочитав «Ринг», а потім узявся до «Атлантік манслі» й почав читати все, що годилося в ньому для читання, а також і дещо з того, що не годилося. Потім утретє налив собі випити й розгорнув «Харперз». Ось бачиш, сказав він сам собі, нічого страшного не сталося.
Коли всі пішли, він ліг на плетену мату, що вкривала підлогу, і йому стало чутно, як гуде вітер. З північного заходу накотила справжня буря, і він простелив на підлозі ковдри, наклав купу подушок, підпер їх м'якою спинкою крісла, приставивши її до ніжки стола, а тоді надів шапочку з довгим козирком, щоб затінити очі, й узявся читати листи при яскравому світлі великої настільної лампи. На грудях у нього вмостився кіт, і, натягши на себе й на кота легке укривало, він розпечатував і читав листи та посьорбував віскі з водою, за кожним разом відставляючи склянку на підлогу. А коли було потрібно, рука сама знаходила її. Кіт муркотів, але його не було чути, бо муркотів він безгучно, і господар, тримаючи в одній руці листа, другою торкнувся котового горла.
— У тебе в горлі наче мікрофон,— сказав він.— Ти мене любиш, Бойзе?
Кіт легенько місив лапами його груди, ледь чіпляючись кігтями за вовну грубого синього светра, і господар відчував вагу його довгого тіла та безгучне муркотіння в себе під пальцями.
— Сука вона, Бойзе,— мовив він до кота й розпечатав другий лист.
Кіт засунув голову під його підборіддя й потерся об нього.
— Гляди не подряпайся об мою бісову щетину, Бойзе,— сказав господар і погладив кота по голові своїм шорстким підборіддям.— Жінкам вона дуже не до вподоби. Шкода, що ти не п'єш, Бою. Майже все інше ти вмієш.
Кота було названо на честь крейсера «Бойз», але господар давно вже звав його просто Боєм.
Другого листа він прочитав мовчки, тоді простяг руку по склянку й знову сьорбнув віскі.
— Ні,— мовив він,— діла не буде. А знаєш що, Бою? Читай-но ти замість мене ці листи, а я ляжу в тебе на грудях і муркотітиму. Що ти на це скажеш?
Кіт знову потерся головою об його підборіддя, а він потерся об кота, провівши своїм давно не голеним підборіддям у нього між вухами й далі між лопатками, і тим часом розпечатав третій лист.
— Ти тривожився за нас, Бою, коли знялася ця буря? — спитав він.— Побачив би ти, як ми заходили в гавань, коли хвилі вже перекочувались через Морро. Ото б ти перепудився! Занесло нас на тих бісових валах, наче тріску.
Кіт лежав розніжений, дихаючи в такт з господарем. Він великий котяра, довгий і гарний, подумав господар, а худий тому, що завзято полює ночами.
— Як тобі тут велося без мене, Бою? — Він відклав листа й погладив кота під укривалом.— Багато наловив?
Кіт перекотився на бік і підставив живіт, щоб його попестили, як робив за тих безхмарних днів, коли був ще кошеням. Господар обійняв його руками й міцно притис до грудей. Великий кіт як лежав, так і лишився на боці, сховавши голову під його підборіддям. Та раптом він перевернувся під руками господаря й розпластався, учепившись кігтями в светр і міцно притулившись до господаревих грудей. Тепер він уже не муркотів.
— Пробач, Бою,— сказав господар.— Ти вже пробач. Дай-но я прочитаю все-таки цього бісового листа. А нам з тобою нічого не вдіяти. Ти ж не знаєш, чим тут зарадити, правда?
Кіт лежав у нього на грудях, важкий, принишклий, засмучений. Господар погладив його і взявся до листа.
— Не журись, Бою,— мовив він.— Тут справді немає ради. Якщо я колись знайду яку-небудь раду, я тобі скажу.
На той час, як він дочитав третього, найдовшого листа, той великий чорний з білим кіт уже спав. Він спав у позі сфінкса, тільки голову поклав на груди господареві.
Ну що ж, усе дуже добре, подумав господар. Треба б роздягтися, прийняти ванну й лягти як годиться, але ж гарячої води тепер немає, та й не хочеться мені сьогодні спати в ліжку. Надто ще все хитається. Гляди, і з ліжка скине. Але й тут мені, мабуть, не заснути з цим старим чортякою на грудях.
— Бою,— сказав він,— я зніму тебе, а сам ляжу на бік.
Він підняв важке обм'якле тіло кота, що раптом напружилось у нього в руках і знову розслаблено обважніло, і поклав поруч себе, а тоді повернувся й сперся на правий лікоть. Кіт лежав у нього за спиною. Коли його перекладали, він був образився, але тепер знову спав, згорнувшись клубком біля господаря. А той взяв листи й перечитав їх ще раз. Газет вирішив не читати, а, простягти руку, вимкнув світло й ліг на бік, відчуваючи сідницями котове тіло. Він лежав, обхопивши руками одну подушку, а голову поклавши на другу. Надворі бурхав скажений вітер, і підлога кімнати усе ще похитувалася під ним, наче капітанський місток на катері. Перед тим, як вони повернулися в гавань, він не сходив з містка дев'ятнадцять годин.
Томас Хадсон лежав і намагався заснути, але не міг. У нього дуже стомились очі, і він не хотів ні засвічувати світло, ні читати, а просто лежав і чекав ранку. Крізь ковдри під собою він відчував мату, зроблену на замовлення для великої кімнати й привезену на крейсері із Самоа за півроку до Пірл-Харбора. Вона вкривала всю викладену плиткою підлогу, але біля скляних надвірних дверей загнулася й вистріпалась від тертя, і він відчував, як вітер, пробиваючись у шпару під дверима, задуває під низ і віддимає її край. Він подумав, що вітер принаймні ще день віятиме з північного заходу, потім перейде в північний і зрештою в північно-східний. Так він звичайно змінювався взимку, але міг і ще кілька днів не повернути й бурхати щосили, перш ніж обернутися на brisa, як називали місцеві жителі північно-східний пасат. Віючи з північного сходу назустріч Гольфстріму майже з ураганною силою, той пасат здіймав на морі таку страшенну хвилю, яку Томас Хадсон мало де бачив, і він знав, що в цей час жоден німчура не виткнеться на поверхню. Отож, розважив він, ми пробудемо на березі щонайменше чотири дні. А потім вони напевне почнуть вилазити.
Він подумав про свій останній вихід у море і про те, як буревій застукав їх за шістдесят миль убік від Гавани й за тридцять миль від берега і яка то була страхітлива дорога назад, коли він вирішив іти в Гавану, а не в Байя-Онду. Ну й дав же він жару своєму катерові! Добрячого дав жару, і тепер багато чого доведеться перевіряти. Мабуть, краще-таки було піти в Байя-Онду. Але останнім часом вони надто часто там з'являлися. До того ж він дванадцять днів не був удома, хоч розраховував пробути в морі щонайбільше десять. Запаси у нього вичерпувались, а він не знав напевне, скільки часу триватиме шторм, отож і постановив собі повернутись до Гавани, й витримав тяжкий двобій зі стихією. Уранці він прийме ванну, поголиться, опорядиться й піде доповідати морському аташе. Може, вони хотіли б, щоб він і далі патрулював понад узбережжям. Але він був певен, що в таку негоду ніякий біс не підніметься на поверхню, це просто неможливо. До цього, власне, усе й зводилось. І якщо він не помиляється в цьому, то й усе інше буде гаразд, хоч не завжди все виходить так просто. Атож, далеко не завжди.
Від твердої підлоги у нього заболіли правий бік та стегно, і він ліг на спину, перенісши вагу тіла на м'язи плечей, а коліна зігнув і вперся п'ятами в ковдру. Це трохи полегшило його втому, і він поклав ліву руку на кота й погладив його.
— Ач як ти розвалився, Бою, і спиш собі хоч би що,— мовив він.— Видно, не так уже й погано тобі живеться.
Він подумав був випустити й інших котів, щоб мати з ким поговорити, поки Бойз спить. Але вирішив, що краще не робити цього. Бойз образився б і почав ревнувати. Коли вони під'їхали ввечері критим ваговозом, Бойз уже чекав їх надворі. Він був страшенно збуджений і, поки вони розвантажувались, весь час крутився під ногами, й лащився до кожного, й гасав знадвору в дім і назад, щоразу як відчиняли двері. Певно, він чекав на них щовечора, відколи вони поїхали. Тільки-но надходив наказ вирушати в море, кіт уже знав про це. Звісно, про сам наказ він догадуватись не міг, але добре вловлював найперші ознаки приготувань, і в міру того, як вони посувалися, аж до останнього, коли в домі ночувала вся команда (Хадсон суворо стежив, щоб перед кожним досвітнім виїздом люди опівночі вже спали), кіт дедалі дужче збуджувався й нервувався, а коли вони зрештою починали вантажитись, впадав у справжній розпач, і доводилося замикати його, щоб він не побіг за машиною в селище, а там і на шосе.
Одного разу, їдучи Головним шосе, Томас Хадсон побачив кота, на якого наїхала машина,— очевидно, зовсім недавно,— і той мертвий кіт був викапаний Бойз. Спина в нього була чорна, а горло, груди й передні лапи білі, й на морді неначе чорна маска. Він знав, що то не може бути Бойз, бо пригода сталася не менш як за шість миль від їхньої садиби, але його аж замлоїло всередині, і він спинив машину, вернувся назад і підняв кота, а пересвідчившись, що то не Бойз, поклав його на узбіччі дороги, щоб на нього ніхто більше не наїхав. Кіт був добре вгодований, видимо хазяйський, і він залишив його при дорозі, щоб господарі могли його знайти і дізнатися, що з ним сталось, а не гадали марно, де він запропав. А то він забрав би кота в машину й поховав у себе в садибі.
Увечері, повертаючись додому, він не побачив мертвого кота на тому місці, де залишив, отже, як видно, господарі таки знайшли його. Того ж вечора, сидячи з книжкою у великому кріслі, де поруч нього вмостився й Бойз, він подумав, що не знав би, що й робити, якби Бойз отак загинув. А тепер подумав, що кіт так само прихилився до нього, судячи з його поведінки й отого розпачу, який він часом виказував.
Він переживає все це куди тяжче, ніж я. Навіщо ж так побиватися, Бою? Якби ти не брав усього близько до серця, тобі й жилося б легше. Я ж ось по змозі не беру нічого до серця, говорив він сам до себе. Справді не беру. А от Бойз не може.
У морі він теж думав про Бойза, про його дивні звички та про його відчайдушну, безнадійну любов. Він пригадував, як побачив його вперше, тоді ще кошеням, що гралося із своїм відображенням на склі тютюнового прилавка в барі, спорудженому на скелях над Кохімарською гаванню. Вони зайшли туди ясного різдвяного ранку. Там ще сиділо кілька п'яниць — після вчорашньої гульні,— але в розчинені двері бару й ресторану завівав свіжий східний вітер, і сонце світило так яскраво, і повітря було таке чисте й прохолодне, що той ранок аж ніяк не пасував до п'яниць.
— Зачиніть двері, дме,— сказав один з них господареві бару.
— Ні,— відказав той.— Мені до душі цей вітер. А якщо вам дме, пошукайте собі затишку десь в іншому місці.
— Ми платимо гроші за те, щоб нам було зручно,— озвався ще один цілонічний п'яниця.
— Ні. Ви платите за питво. А зручності шукайте десь-інде.
Томас Хадсон подивився через відкриту терасу на море, синє-синє й усе в білих баранцях, і на рибальські човни, що снували по воді, тягнучи за собою блешні на дельфінів. Чоловік шість рибалок сиділи біля стойки в барі, й ще дві групки — за столиками на терасі. То були рибалки, яким добре повелося напередодні, або ж такі, які вважали, що погода й течія не скоро зміняться, і ризикнули святкового дня залишитись на березі. Жоден з місцевих рибалок, що їх знав Томас Хадсон, не ходив до церкви, навіть на різдво, і жоден не одягався так, як вважається за належне одягатись рибалці. З усіх рибалок, яких він будь-коли бачив, вони найменше скидалися на рибалок, а проте діло своє знали чи не найкраще. Ходили вони в старих брилях або простоволосі, носили стару одіж і коли були босі, а коли в звичайних черевиках. Відрізнити рибалку від селянина, або ж guajiro, було дуже легко, бо селяни, їдучи до міста, вбиралися в збористі сорочки, крислаті капелюхи, вузькі штани та вершницькі чоботи і майже всі мали при собі мачете, тим часом як рибалки ходили в перших-ліпших обносках, завжди веселі й самовпевнені. Селяни, навпаки, були стримані й несміливі, за винятком тих випадків, коли напивалися п'яні. Та все ж найпевнішою прикметою рибалки були його руки. В старих рибалок вони зашкарублі й темні, вкриті рудими плямами від сонця, а на долонях і пальцях снасть позалишала глибокі борозни та рубці. В молодих руки не зашкарублі, але в більшості також руді плями й глибокі рубці на долонях, а волосся на руках у всіх, крім хіба що найчорнявіших, майже біле від сонця та солі.
Томас Хадсон пригадав, як того різдвяного ранку, на перше воєнне різдво, господар бару спитав його: «Хочете креветок?» — і приніс великий таріль з купою щойно зварених креветок, і поставив його на стойку, а тоді заходився нарізати лимон і розкладати кружальця на блюдці. Креветки були великі, рожеві; їхні вуса на добрий фут звисали зі стойки, і він узяв одну, розпростав їй вуса в обидва боки й зауважив, що вони довші, ніж у японського адмірала.
Томас Хадсон одірвав «японському адміралові» голову, а тоді великими пальцями розламав шкаралупу й висмоктав з неї креветку, і така вона була свіжа й шовковиста на зубах, і така запашна, бо зварена в морській воді з лимонним соком та зернами чорного перцю, що йому подумалось: таких смачних креветок він ще ніколи не їв — ні в Малазі, ні в Таррагоні, ні в Валенсії. І саме тоді кошеня підбігло до нього, кинувшись стрімголов через весь бар, і почало тертись об його руку, випрошуючи креветку.
— Та вони ж для тебе завеликі, кицю,— сказав йому Томас Хадсон. Але все-таки одірвав пучками шматок креветки й дав його кошеняті, а воно помчало назад до тютюнового прилавка й швидко, жадібно почало їсти.
Томас Хадсон дивився, як те гарне чорно-біле кошеня, з білими грудьми та передніми лапками й чорною, наче справжня маска, довгастою плямою поперек лоба й навколо очей, жадібно воркочучи, поїдає креветку, а тоді спитав господаря, чиє воно.
— Як хочете, то ваше.
— Я вже маю вдома двох. Перських.
— Два — то однаково що нічого. Беріть і цього. Додасте їм трохи кохімарської крові.
— Тату, можна його взяти? — спитав один з його синів, про яких він тепер ніколи не думав; хлопчик щойно піднявся з тераси, де спостерігав, як човни повертаються в гавань і як рибалки знімають щогли, вивантажують змотані кільцями снасті й викидають на берег зловлену рибу.— Ну будь ласка, тату, візьмімо його. Він такий гарний котик.
— Ти думаєш, йому буде добре далеко від моря?
— Ну звісно, тату. А тут він скоро стане зовсім нещасним. Хіба ти не бачив, які нещасні вуличні коти? А колись же вони, певно, були такі самі, як він.
— Візьміть його,— сказав господар.— Йому буде добре в садибі.
— Гей, Томасе,— обізвався один з рибалок за столиком, що дослухався до їхньої розмови.— Якщо вам потрібні коти, я можу дістати ангорського, справжнього ангорського, з Гуанабакоа. Тигрової масті.
— А статі? Чоловічої?
— Статі в нього не менш, ніж у вас,— відказав рибалка, і всі за столиком засміялись.
На цьому побудовано більшість іспанських дотепів.
— Тільки на ній шерсть росте,— докинув рибалка, розраховуючи, що всі знов засміються, і не помилився.
— Тату, будь ласка, візьмімо це кошеня,— не вгавав хлопець.— Воно ж котик.
— Ти певен?
— Я знаю, тату. Знаю.
— Ти й про обох перських те саме казав.
— Перські то інша річ, тату. З перськими я помилився і визнаю це. Але тепер я знаю, тату. Справді знаю.
— Слухайте, Томасе. То ви хочете ангорського тигрового з Гуанабакоа? — спитав рибалка.
— Та що він за такий кіт? Чаклунський, чи що?
— Ніякий не чаклунський. Цей кіт ніколи й не чув про чаклунство. Він кращий християнин, ніж ви.
— Es muy possible29,— сказав інший рибалка, і всі засміялись.
— І скільки ж він коштує, той знаменитий звір? — спитав Томас Хадсон.
— Ніскільки. Це подарунок. Справжній ангорський тигр. Подарунок на різдво.
— Іди-но сюди, до стойки, випий і розкажи мені про нього.
Рибалка перейшов до стойки. На ньому були окуляри в роговій оправі й вилиняла, але чиста голуба сорочка, що навряд чи витримала б ще одне прання. Вона аж світилася на спині між лопатками, й подекуди матерія вже почала розлазитись. Штани кольору хакі також зовсім вилиняли, і навіть на різдво він був босий. Його обличчя й руки вкривала темно-коричнева засмага. Він поклав ті порубцьовані руки на стойку і мовив до господаря:
— Віскі з лимонадом.
— Мене від лимонаду нудить,— сказав Томас Хадсон.— Я вип'ю з мінеральною.
— А мені добре з лимонадом,— сказав рибалка.— Інакше віскі мені не смакує. Слухайте, Томасе, це ж не простий собі кіт.
— Тату,— знов обізвався хлопчик,— поки ви з цим паном не почали пити, скажи: можна нам узяти котика?
Він прив'язав шкаралупу від креветки на білий бавовняний мотузочок і тепер грався з кошеням, розгойдуючи перед ним цю принаду, а воно звелося на задні лапки, наче здиблений геральдичний лев, і молотило передніми по шкаралупі.
— Ти дуже хочеш його взяти?
— Ти ж знаєш, що хочу.
— Ну то бери.
— Дякую, тату, дуже дякую. Я віднесу його в машину, щоб він трохи звик до мене.
Томас Хадсон дивився, як хлопчик з кошеням у руках перейшов дорогу й сів на переднє сидіння. Верх машини був спущений, і він зі свого місця біля стойки добре бачив хлопчика — той сидів у відкритій машині під яскравим сонцем, і вітер куйовдив його темну чуприну. А кошеняти Хадсонові не було видно, бо хлопчик поклав його на сидіння і гладив, нахилившись над ним, щоб сховатись од вітру.
Тепер того хлопчика вже не було на світі, а кошеня виросло, і стало великим котом, і пережило хлопчика. А тепер ні я, ні Бойз, подумав Томас Хадсон, нізащо не хочемо пережити один одного. Не знаю, чи бувало колись, щоб людину й тварину пов'язала така любов, думав він далі. Може, це й дуже смішно. Та як на мене, нічого смішного тут немає.
Ні, подумав він, як на мене, то в цьому не більше смішного, ніж у тому, що кіт пережив самого хлопчика. Багато чого, звісно, було чудернацького, хоч би ото коли Бойз воркотав-воркотав, а потім у нього раптом вихоплювався відчайдушний зойк, і він завмирав, припавши всім своїм довгим тілом до господаревих грудей. А часом, як розповідала прислуга, після від'їзду господаря кіт по кілька днів нічого не їв, хоч голод зрештою завжди брав над ним гору. Були дні, коли він намагався жити самими ловами й не виходив їсти з іншими котами, проте кінець кінцем не витримував і вискакував з кімнати через спини всіх котів, що юрмилися біля розчинених дверей, коли на порозі з'являвся слуга, несучи таріль із м'ясним фаршем, а потім швидко шугав назад — так само через спини котів, що метушилися навколо хлопчини з тарелем. Їв він завжди дуже швидко і одразу ж після того йшов геть з котячої кімнати. Не було в домі жодного кота, до якого він почував би хоч найменшу приязнь.
Господар давно вже дійшов висновку, що Бойз вважає себе людською істотою. Хоч кіт не випивав з ним, як це міг би робити ведмідь, але їв усе, що й він, особливо такі речі, на які жоден інший кіт і не глянув би. Томас Хадсон пам'ятав, як минулого літа, коли одного ранку вони снідали разом, він дав Бойзові скибочку свіжого охолодженого манго. Кіт залюбки з'їв її і відтоді, поки Томас Хадсон був на березі й манго ще не відійшло, щоранку одержував свою порцію. Доводилось підносити скибочки йому до рота, бо вони були слизькі, й кіт не міг ухопити їх з тарілки, і Томас Хадсон думав навіть змайструвати щось на зразок яселець, щоб кіт спокійно, без поспіху міг сам брати з них скибочки манго.
Згодом, коли достиг урожай на алігаторових грушах — великих темно-зелених деревах авокадо, плоди яких лише трохи темніші й лискучіші від листя,— і Томас Хадсон, що того року залишався у вересні на березі, ремонтуючи катер і готуючись до подорожі на Гаїті, запропонував Бойзові ложечку м'якушу із середини плоду, з якого було вибрано зернята й налито туди олії з оцтом, кіт з'їв і його, а потім щоразу з'їдав по половині авокадо.
— Чом би тобі не залізти на дерево й не дістати їх самому? — спитав кота Томас Хадсон, коли вони разом гуляли по своїй пагористій садибі. Але Бойз, певна річ, нічого на це не відповів.
Одного разу він таки побачив Бойза на алігаторовій груші, коли вийшов присмерком погуляти й подивитися, як галасливі зграї чорних дроздів з усіх південних та східних околиць линуть у небі до Гавани, куди вони щовечора зліталися на ночівлю серед листя іспанських лаврів на Прадо. Томас Хадсон любив спостерігати, як дрозди пролітали над пагорбами, і як з'являлися перші кажани, і як починали свій нічний політ дрібні сови, коли сонце сідало в море за Гаваною і над пагорбами займався відсвіт великого міста. Того вечора він не міг знайти Бойза, що майже завжди гуляв з ним, і взяв з собою Великого Цапа, одного з Бойзових синів,— ширококостого чорного кота-бійця, з дужою шиєю, вилицюватою мордою та довжелезними вусами. Цап ніколи не ходив на лови. Він був боєць і плідник, і все те забирало в нього силу часу. Але любив і повеселитися, якщо це не заважало його ділу, і на прогулянки ходив залюбки, особливо коли Томас Хадсон час від часу добряче наддавав йому ногою, так що кіт аж валився на бік. І тоді Томас Хадсон гладив його ногою по животі. Цапа можна було гладити хоч як сильно, взутою чи босою ногою — він на те не зважав.
Томас Хадсон нахилився й поплескав його по спині — Цап любив, щоб його плескали добре, як плескають великого собаку,— а коли випростався й поглянув угору, то помітив високо на алігаторовій груші Бойза. Цап теж подивився туди й побачив його.
— Що ти там робиш, старий негіднику? — гукнув Томас Хадсон до Бойза.— Чи ти зрештою навчився їсти їх просто з дерева?
Бойз подивився вниз і побачив Цапа.
— Ану злазь звідти, ходім погуляємо,— сказав йому Томас Хадсон.— Я дам тобі авокадо на вечерю.
Бойз зиркнув на Цапа й нічого не відповів.
— Ти дуже гарний серед темного листя. Ну й сиди там, коли хочеш.
Бойз відвернувся від них, і Томас Хадсон з великим чорним котом пішли далі між деревами.
— Як ти гадаєш, Цапе, він не зсунувся з глузду? — спитав Томас Хадсон. Тоді, щоб потішити кота, додав:— А пригадуєш ту ніч, коли ми не могли знайти ліки?
«Ліки» було магічне слово для Цапа, і, почувши його, він враз повалився на бік, щоб його погладили.
— Пригадуєш ліки? — запитував господар, і той великий, загартований у бійках котяра аж вигинався від задоволення.
Це слово стало для нього магічним після однієї ночі, коли його господар напився п'яний, по-справжньому п'яний, і Бойз не захотів з ним спати. І Принцеса не хотіла спати у нього в ліжку, коли він був п'яний, і Віллі не хотів. Жодний кіт не хотів спати з ним п'яним, тільки Самітник, як колись звали Великого Цапа, та ще Самітників Брат, а насправді сестра — безталанна кішка, що завжди мала безліч усяких прикрощів і лише зрідка звідувала щасливі хвилини. Щодо Цапа, то він навіть дужче любив господаря п'яного, ніж тверезого, а може, так тільки здавалося, бо Цапові випадало спати з ним лише в ті ночі, коли Томас Хадсон бував п'яний. А того вечора, пробувши на березі вже чотири дні, він напився справді як чіп. Почав ще опівдні у «Флорідіті», де пив спершу з кубинськими політиками, що заглянули туди хильнути нашвидку й були дуже збуджені; потім — з цукровими й рисовими плантаторами; з кубинськими урядовцями, що просиділи там усю свою обідню перерву; з другим і третім секретарями посольства, що супроводили когось там до «Флорідіти»; з усюдисущими агентами ФБР, люб'язними молодиками, які так старанно вдавали звичайних, пересічних, типових американців, що виказували себе не менше, ніж якби мали відомчі нашивки на рукавах своїх білих полотняних і чесучевих костюмів. Він пив подвійні заморожені дайкірі, ті славнозвісні дайкірі, що їх подають тільки у «Флорідіті»,— вони не мають алкогольного присмаку, але після них почуваєш себе так, наче летиш на лижах з глетчера в хмарі снігової куряви, а десь після шостої чи восьмої порції — наче летиш з того глетчера без запобіжної линви. Зайшло кілька знайомих військових моряків, і він випив з ними, потім ще кілька чоловік з так званого «бандитського флоту», або ж берегової охорони, і з ними він теж випив. Але це вже починало скидатись на ділове середовище, тим часом як він задля того й пив, щоб забути про своє теперішнє діло; отож він перейшов у кінець бару, де сиділи поважні старі повії — розкішні старі повії, з якими кожний завсідник «Флорідіти» неодмінно колись переспав за останні двадцять років,— і сів разом з ними, а тоді з'їв бутерброд і випив ще два заморожених.
Коли він повернувся ввечері додому, то був дуже п'яний, і жоден кіт не захотів з ним спати, окрім Цапа, що не мав ні алергічної відрази до ромового духу, ні упередження проти пияцтва, зате дуже полюбляв розкішний запах повій, густий і солодкий, як різдвяний пиріг. Вони обидва міцно спали, і Цап, прокидаючись, голосно муркотів, аж поки Томас Хадсон, прокинувшись серед ночі, згадав, скільки він випив напередодні, і сказав Цапові:
— Доведеться нам прийняти ліки.
Цапові дуже сподобалося звучання цього слова, що немовби увібрало в себе усе те розкішне життя, до якого він прилучився, і він замуркотів ще голосніше.
— Де наші ліки, Цапе? — спитав Томас Хадсон.
Він увімкнув лампу біля ліжка, але вона не засвітилася. Як видно, бурею, що затримала його на березі, зірвало чи закоротило дроти, і їх ще не встигли полагодити, отож електрики не було. Він помацав рукою на нічному столику, шукаючи велику подвійну капсулу секоналу, останню, що в нього була,— вона б допомогла йому знов заснути й прокинутись уранці без головного болю. Але потемки скинув її зі столика й ніяк не міг знайти. Він обмацав усю підлогу біля ліжка, але капсули не знайшов. Сірників напохваті він не мав, бо не курив, а батарейки в кишеньковому ліхтарику попалила без нього прислуга, і лампочка не світилася.
— Цапе,— сказав Томас Хадсон,— нам треба знайти ліки.
Він устав з ліжка, Цап і собі скочив на підлогу, і вони заходилися шукати. Цап заліз під ліжко і хоч не знав, що він шукає, проте старався як міг, і Томас Хадсон сказав йому:
— Ліки, Цапе. Шукай ліки.
Цап жалісно нявчав під ліжком і нишпорив по кутках. Нарешті він виліз, муркочучи, і Томас Хадсон, помацавши рукою по підлозі, діткнувся до капсули. Вона була вся в пилюці й павутинні. Цап таки знайшов її.
— Ти знайшов ліки,— сказав йому Томас Хадсон.— Та ти ж просто диво, а не кіт.
Обмивши капсулу з карафи, що стояла біля ліжка, а тоді проковтнувши її і запивши водою, він лежав і відчував, як йому помалу легшає, і хвалив Цапа, а той вдоволено муркотів у відповідь, і відтоді саме слово «ліки» стало для нього магічним.
У морі Томас Хадсон думав не лише про Бойза, а й про Цапа. Але в Цапові не було нічого трагічного. Хоч йому й випадали по-справжньому лихі години, проте він завжди лишався цілий і, навіть зазнавши тяжкої поразки у найстрашніших бійках, ніколи не був жалюгідним. Навіть коли не міг дійти до будинку й лежав під манговим деревом біля тераси, засапаний і такий мокрий від поту, що видно було, які великі в нього лопатки і які вузькі й худі боки,— лежав, не в змозі поворухнутись, хапаючи ротом повітря,— навіть і тоді не був жалюгідним. У нього була широка лев'яча голова, і так само, як лев, він ніколи не здавався. Цап почував неабияку приязнь до господаря, і Томас Хадсон теж ставився до нього приязно, поважав і по-своєму любив його. Але про таку палку любов, яка пов'язувала його з Бойзом, ні з Цапового боку, ні з його не могло бути й мови.
А Бойз поводився дедалі гірше. Того вечора, коли вони з Цапом застукали його на алігаторовій груші, він допізна блукав десь поза домом і не з'явився навіть тоді, коли господар ліг спати. Томас Хадсон спав тоді у віддаленому кінці будинку, на широкому ліжку в кімнаті, що мала у всіх трьох зовнішніх стінах великі вікна, крізь які линув уночі свіжий вітрець. Прокидаючись серед ночі, він чув голоси нічних птахів, і тієї ночі так само лежав без сну й слухав, коли раптом почув, як Бойз скочив знадвору на підвіконня. Бойз був тихий кіт, але, опинившись там, він одразу ж занявчав, кличучи господаря, і Томас Хадсон підійшов до вікна й відхилив протимоскітну сітку. Бойз скочив до кімнати. В зубах у нього були два садові пацюки.
У місячному світлі, що линуло крізь вікно, кидаючи поперек широкого білого ліжка тінь від стовбура сейби, Бойз почав бавитися з пацюками. Він підстрибував і крутився, підбивав їх лапами й ганяв по підлозі, а тоді відтягав одного вбік і, на мить причаївшись, кидався на другого, і все це так само завзято, як колись, коли був ще кошеням. Потім поніс їх до ванної, і невдовзі Томас Хадсон відчув, як він скочив на ліжко.
— То ти лазив по деревах не для того, щоб їсти манго? — спитав його господар.
Бойз потерся об нього головою.
— Виходить, ти полював і сторожив нашу власність? Ах ти ж мій любий друзяко! Ну, а їсти ти їх не збираєшся?
Бойз лише терся головою об господаря та безгучно муркотів, а потім, стомлений ловами, заснув. Але спав неспокійно, а вранці навіть не глянув на тих двох дохлих пацюків.
Уже почало розвиднятись, і Томас Хадсон, що так і не зміг заснути, спостерігав, як займається на світ і як сірі стовбури королівських пальм поступово вирізняються із сірої світанкової імли. Спочатку він бачив тільки стовбури та обриси їхніх крон. Потім, коли ще трохи розвиднілось, побачив, що пальми гнуться під сильним вітром, а ще згодом, коли за пагорбами почало сходити сонце, стало видно, що стовбури пальм білясто-сірі, їхні розколошкані вітром крони — яскраво-зелені, трава на пагорбах — руда від зимової посухи, а вапнякові верхівки далеких пагорбів неначе вкриті снігом.
Він підвівся з підлоги, взув мокасини, накинув на плечі стару картату куртку і, залишивши Бойза спати на ковдрі, перейшов через їдальню до кухні, що містилась у кінці північного крила будинку. Надворі все бурхав вітер, і голі віти фламбойянового дерева бились об стіни й вікна. В льодовнику не виявилось ніякої їжі, і в кухонній коморі теж нічого не було, крім спецій, бляшанки з американською кавою, ще однієї з ліптонівським чаєм та пляшки арахісової олії. Кухар-китаєць щоранку купував на базарі харчі на день. Томаса Хадсона не чекали, і китаєць уже, напевне, пішов по харчі для слуг. Тільки-но з'явиться хтось із хлопців, подумав Хадсон, пошлю його до селища купити фруктів і яєць.
Він скип'ятив води, запарив у чайнику чай і поніс його з чашкою та блюдечком назад до кімнати. Сонце вже підбилося вгору, і кімнату заливало світло, а він сидів у великому кріслі, пив чай і в свіжому та яскравому зимовому сонячному світлі розглядав картини на стінах. Мабуть, треба деякі перевісити, подумав він. Найкращі висять у спальні, а я тепер ніколи там не буваю.
З його крісла кімната здавалася після катера просто-таки величезною. Він не знав, яка вона завдовжки. Власне, коли замовляв мату на підлогу, то знав, а потім забув. Та хоч би яка вона була, а цього ранку однаково здавалася втричі довшою. Такі речі одразу помічаєш свіжим оком, повернувшись на берег,— оце та ще те, що льодовник порожній. Зате відчуття, ніби все хитається, як ото катер у неосяжному морі, розбурханому шаленим північно-західним вітром, що знявся супроти потужної течії, тепер зовсім зникло. Відійшло кудись далеко від нього, як і саме море. Він міг побачити море й тепер, видивляючись із відчинених дверей цієї білої кімнати чи з вікон ген через пагорби, порослі деревами й перетнуті стрічкою шосе, і через дальші голі пагорби, що колись були для міста природними укріпленнями, і через гавань та біле місто за нею. Але звідси море було лише синім маревом за далеким білим обширом міста. Воно було тепер таке ж далеке, як і все, що відійшло в минуле, і навіть підлога вже не хиталася під ногами, і він волів, щоб так воно все й лишалось, аж поки настане час знову виходити в море.
А найближчі чотири дні нехай у ньому гуляє німчура, подумав він. Цікаво, чи підпливає до них близько риба й чи ходить навкруги, коли вони стоять на глибині за такої негоди? І як глибоко сягає шторм? У цих водах риба є на будь-якій глибині, хоч би куди вони поринули. І їй, напевне, дуже цікаво. Днища підводних човнів мають бути доволі брудні, і риба неодмінно крутитиметься навколо. А втім, можливо, що не такі вже й брудні, коли взяти до уваги, яким курсом вони ходять. Але риба однаково крутитиметься. Він на мить уявив собі, як там сьогодні у відкритому морі, де здіймаються сині гори води і вітер зриває з їхніх гребенів білу піну, але зразу ж відігнав від себе це видиво.
Він простяг руку й погладив кота, що досі спав на ковдрі. Той прокинувся, позіхнув і випростав передні лапи, а потім знову скрутився клубочком.
— Я ніколи не мав дівчини, що прокидалася б разом зі мною,— сказав Томас Хадсон.— А тепер не маю навіть і такого кота. Та вже спи собі, Бою. І потім, це паскудна брехня. Мав я таку дівчину, і вона прокидалася разом зі мною, а то й раніше за мене. Тільки ти не знав її, та й взагалі не знав ніколи жодної путящої жінки. Не пощастило тобі, Бою. То й пропади все пропадом. А знаєш що, Бою? Треба б нам знайти якусь милу, хорошу жінку. Ми могли б обидва закохатися в неї. Якби ти зміг її утримувати, нехай би вона була твоя. Але я ніколи ще не бачив жінки, що могла б довго прожити, харчуючись садовими пацюками.
Чай на якийсь час заглушив у ньому голод, та потім йому знову страшенно захотілось їсти. В морі він би вже годину тому добряче поснідав, а за годину перед сніданком, може, ще й кухоль чаю випив би. Коли вони вчора йшли назад, катер так кидало, що куховарити було неможливо, і він, не сходячи з містка, з'їв два бутерброди з солониною і товстими кружальцями сирої цибулі. А тепер був страшенно голодний і роздратований, що в кухні нічого не знайшлося поїсти. Треба купити консервів і тримати їх на такі випадки, подумав він. Але тоді доведеться поставити на буфет замок, щоб бути певним, що їх тут не поїдять без мене, а я терпіти не можу, коли в домі замикають їжу.
Зрештою він налив собі шотландського віскі з содовою, сів у крісло і взявся читати газети, що назбиралися за його відсутності, відчуваючи, як віскі притуплює голод і вгамовує нервове збудження перших годин, проведених удома. Сьогодні можеш напитися, коли хочеш, сказав собі Томас Хадсон. Після того, як складеш звіт. Якщо і вдень буде такий холод, у «Флорідіті» навряд чи збереться багато людей. Та все одно приємно буде посидіти там знову. Він не міг вирішити, де йому пообідати: там-таки чи в «Пасіфіко». В «Пасіфіко» теж холодно, подумав він. Але я надягну светр і пальто, а там є столик під стіною біля прилавка, куди не задуватиме вітер.
— Шкода, що ти не любиш їздити, Бою,— мовив він до кота.— А то б гульнули ми з тобою на славу.
Їздити Бой не любив. Йому щоразу здавалося, що його повезуть до ветеринара. Ветеринарів він і досі боявся. Зате Цап їздив би в машині залюбки, подумав Томас Хадсон. І на катері, певно, плавав би залюбки, якби не бризки. Треба б піти випустити їх усіх. Шкода, що я не зміг привезти їм якогось гостинця. Якщо знайду сьогодні в місті котячу м'яту, неодмінно куплю, і нехай увечері Цап, і Віллі, і Бой п'яніють донесхочу. Десь у шафі в котячій кімнаті ще має бути трохи м'яти, якщо вона не пересохла й не втратила сили. В тропіках вона дуже швидко втрачає силу, а в тій, яку вирощують на грядках, її взагалі немає. А добре було б, якби й ми, не коти, мали щось таке саме нешкідливе, як котяча м'ята, і з такою самою дією, подумав він. Чому в нас немає якогось подібного зілля, щоб ми могли й собі отак безболісно п'яніти?
Дивно було те, що коти, які жили в домі, ставились до котячої м'яти по-різному. Бойз, Віллі, Цап, Самітників Брат, Малюк, Пухнастик і Бойовик аж трусилися за нею. А Принцеса, як називали слуги Бебі, голубу перську кицьку, ніколи й близько до неї не підходила, так само як і Дядечко Вовчик, сірий перський кіт. Щодо Дядечка Вовчика, настільки ж дурного, наскільки й гарного, то в нього це могла бути або просто дурість, або ж надмірна обережність. Він ніколи не наважувався взяти до рота щось нове й підозріливо обнюхував будь-яку незнайому їжу, аж поки її з'їдали інші коти і він залишався ні з чим. Але Принцеса, бабуся всіх цих котів, розумна, делікатна, дуже принципова, аристократична й надзвичайно лагідна, терпіти не могла самого духу котячої м'яти й тікала від нього, наче від смертного гріха. Принцеса була напрочуд делікатна й аристократична киця, димчасто-сіра, із золотавими очима, мала витончені манери й дуже розвинене почуття власної гідності; та досить було подивитися на неї під час тічки, щоб збагнути, пояснити й, нарешті, наочно уявити собі причини деяких скандальних історій у королівських домах. Відтоді як Томас Хадсон побачив Принцесу в тічці,— не в тій першій, трагедійній, а коли вона вже стала дорослою красунею і, раптом утративши свою гідність та стриманість, віддалася безсоромній розпусті,— він зрозумів, що не зможе померти спокійно, не переспавши хоч раз з якоюсь принцесою, такою ж чарівною, як ця.
Вона мала бути така сама поважна, й делікатна, й прекрасна, як Принцеса, поки вони закохуватимуться одне в одного, а потім, у ліжку, така сама безсоромна й розпусна. Часом та уявна принцеса ввижалась йому вві сні, і хоч з тими снами не змогла б зрівнятися ніяка дійсність, він усе одно жадав, щоб вони справдились, і не мав сумніву, що врешті так воно й буде, якщо тільки є десь така принцеса.
На жаль, єдина принцеса, з якою йому випало перебути в ліжку,— італійські принцеси до рахунку не брались,— була звичайна собі, нічим не примітна молода жінка з трохи затовстими литками й не дуже гарними ногами. Щоправда, вона мала ніжну шкіру уродженки півночі й блискуче, дбайливо доглянуте волосся, і йому подобались її обличчя та її очі, і вся вона йому подобалась, і приємно було відчувати її руку в своїй, коли вони стояли на палубі, пливучи каналом назустріч вогням Ісмаїлії. Вони дуже подобались одне одному і вже були зовсім близько до того, щоб закохатися,— так близько, що їм доводилося раз у раз стишувати голоси, коли вони були на людях, і так близько, що тепер, коли вони стояли на темній палубі, тримаючись за руки, він відчував, що виникло між ними, й не мав у тому найменшого сумніву. А відчуваючи це з цілковитою певністю, сказав про це їй і запитав її про дещо, бо вони умовились бути беззастережно щирими одне з одним у всьому.
— Та я б з радістю,— відказала вона.— Ви ж знаєте. Проте не можна. Ви й самі це знаєте.
— Але ж має бути якийсь вихід,— мовив Томас Хадсон.— Завжди є якийсь вихід.
— Ви хочете сказати, в рятувальній шлюпці? — спитала вона.— В рятувальній шлюпці я не хотіла б.
— Знаєте що...— мовив він, поклавши руку їй на грудь, і відчув, як вона ожила й напружилась під його пальцями.
— Так приємно,— перебила вона.— Але ви забули, що їх дві.
— Ні, не забув.
— Отак зовсім приємно,— сказала вона.— Ви знаєте, Хадсоне, я вас покохала. Я тільки сьогодні це зрозуміла.
— З чого?
— Ну, просто зрозуміла. Це було не так уже й важко. А ви чогось такого не зрозуміли?
— Мені й розуміти не треба,— збрехав він.
— От і добре,— сказала вона.— Але в рятувальній шлюпці не можна. І у вашій каюті не можна. І в моїй не можна.
— Ми могли б піти до баронової.
— У барона в каюті завжди хтось є. Розпусник він, наш барон. А цікаво, що серед нас є барон-розпусник, як за давніх часів, правда ж?
— Правда,— відповів він.— Але я міг би піти пересвідчитись, що там нікого немає.
— Ні. Так не можна. Просто кохайте мене сильно-сильно, отак. Відчувайте, що кохаєте мене щосили, і тримайте далі, як оце тепер.
Він тримав її так само, потім узяв інакше.
— Ой ні,— сказала вона.— Не треба. Не можу я так.— Тоді сама зробила те саме й спитала: — А ви можете?
— Можу.
— Ну добре. Тоді я триматиму. Ні-ні, не цілуйте мене. Якщо ви цілуватимете мене тут, на палубі, тоді можна й усе інше.
— А чом не можна всього іншого?
— Де, Хадсоне? Де? Скажіть мені, бога ради, де?
— Я скажу вам чому.
— Чому — я й сама добре знаю. Де — ось у чім річ.
— Я дуже кохаю вас.
— Авжеж. І я вас кохаю. Та нічого доброго з цього не вийде, крім того, що ми кохаємо одне одного. А втім, і це добре.
Він знов узяв її, як перед тим, і вона сказала:
— Прошу вас, не треба. А то мені доведеться піти.
— Сядьмо.
— Ні. Краще стоятимем, як тепер.
— Вам приємно так?
— Так. Дуже. А вам неприємно?
— Та ні, але ж не можна отак без кінця.
— Ну гаразд,— сказала вона і, обернувшись, швидко поцілувала його, а тоді знову задивилася на темну пустелю, повз яку вони пропливали. Була зима, і ніч дихала прохолодою, і вони стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, й дивилися в простір.— Тепер уже можна все. Зрештою, і норкове хутро може на щось придатися в тропіках. Тільки не кінчай раніш за мене, гаразд?
— Гаразд.
— Обіцяєш?
— Так.
— Ой Хадсоне... Зараз... Ну... ну...
— А ти?
— Ой, і я... Тільки щоб разом з тобою... Ну... ну... зараз...
— Справді зараз?
— Ой, так... Зараз, кажу ж тобі...
Потім вони знов стояли на палубі, і світло міста було вже куди ближче, а за бортом усе так само пропливав берег каналу й темний простір за ним.
— Тепер тобі соромно за мене? — спитала вона.
— Ні. Я дуже кохаю тебе.
— Але ж тобі погано, а я думала тільки про себе.
— Ні. Я не можу сказати, що мені погано. І ти не про себе думаєш.
— Ти тільки не вважай, що це було даремно. Ні, недаремно. Для мене — ні, правда.
— Тоді недаремно. Поцілуй мене, гаразд?
— Ні. Не можу. Просто тримай мене міцно, отак.
Трохи згодом вона спитала:
— А тобі нічого, що я так добре ставлюся до нього?
— Ні. Він дуже гордий.
— Зараз я щось тобі розкажу.
Вона розказала йому, але то не було для нього великою несподіванкою.
— Це дуже непристойно?
— Ні,— відказав він.— Досить мило.
— Ой Хадсоне,— мовила вона.— Я так тебе кохаю. Ти зараз іди зроби все, що тобі треба, а тоді вертайся сюди до мене. Може, вип'ємо пляшку шампанського в «Ріці»?
— Чудова ідея. А твій чоловік?
— Він ще грає в бридж. Мені видно його у вікно. А коли закінчить, знайде нас, і ми вип'ємо всі разом.
Отож вони пішли до «Ріца», що містився на кормі пароплава, й випили пляшку сухого «Перр'є-Жуе» 1915 року, потім ще одну, а пізніше до них приєднався й принц. Він був дуже приємний чоловік і подобався Хадсонові. Принц і принцеса, так само як і Хадсон, їздили на полювання до Східної Африки, і він зустрічався з ними в клубі Мутаїга й у Торра в Найробі, і з Момбаси вони виїхали одним пароплавом. Цей пароплав робив рейси навколо світу й спинився в Момбасі перед тим, як вирушити далі через Суец і Середземне море до кінцевого порту в Саутгемптоні. То був аж надто розкішний пароплав, з окремими кілька-кімнатними каютами, цілком запроданий, як тоді велося, під кругосвітній круїз, але кілька пасажирів зійшли в Індії, і один з тих проноз, які завжди все знають, сказав Хадсонові в клубі, що на пароплаві є вільні каюти й що можна дістати їх за помірну ціну. Хадсон сказав про це принцові й принцесі, які були не дуже вдоволені своїм довгим і стомливим перельотом до Кенії на тодішньому малопотужному «хендлі-пейджі», і вони радо вхопилися за цю ідею, приваблені й самою подорожжю морем, і помірною ціною.
— Це буде чудова подорож, і ви просто молодець, що зуміли про все дізнатися,— сказав принц.— Я завтра ж зранку подзвоню туди.
То була справді чудова подорож: пароплав поволі вийшов з нового порту в синь Індійського океану, залишаючи позаду Африку, старовинне біле місто з великими деревами, і зелений простір за ним, і морські хвилі, що розбивались об довгий риф,— а тоді набрав швидкості, і навколо вже був відкритий океан, і летючі риби вихоплювалися з води попереду пароплава. Африка все віддалялася за кормою, аж поки стала довгою голубою смужкою на обрії, і стюард уже вдарив у гонг, а він з принцом, принцесою й бароном, їхнім давнім знайомим, що жив у тій же країні, що й вони, і справді був розпусник, сиділи в барі й пили сухий мартіні.
— Не зважайте на гонг, ми поснідаєм у «Ріці»,— сказав барон.— Згода?
Томас Хадсон з принцесою не спали на пароплаві, хоч на той час, як він спинився в Хайфі, вже робили стільки всякого іншого, що обоє дійшли до якогось екстатичного відчаю, такого глибокого, що їх слід було б змусити судом спати одне з одним, аж поки їм вистачить на те сил,— хоч би тільки для заспокоєння їхніх нервів, коли не для чогось іншого. Та натомість вони вирушили в автомобільну подорож із Хайфи до Дамаска. Коли їхали туди, Томас Хадсон сидів на передньому сидінні з шофером, а принц і принцеса позаду. Він побачив невеличку частку Святої землі, й невелику частку країни, з якою пов'язана була діяльність Т. Е. Лоуренса, і багато похмурих пагорбів, і багато пустелі; а коли поверталися, він з принцесою сидів ззаду, а принц попереду з шофером. І всю дорогу назад Томас Хадсон не бачив майже нічого, крім потилиці принца та потилиці шофера, і тепер міг пригадати тільки те, що дорога з Дамаска до Хайфи, де стояв на якорі їхній пароплав, ішла понад річкою, і в одному місці було міжгір'я, але дуже невеличке, як ото на маломасштабній топографічній карті, і там-таки посеред річки острівець. Той острівець запам'ятався йому найкраще з усієї подорожі.
Подорож до Дамаска не багато зарадила, і, коли пароплав вирушив з Хайфи й узяв курс на Середземне море і вони з принцесою стояли на палубі, де тепер було холодно від північно-східного вітру, а море розхвилювалося так, що пароплав уже починало хитати, вона сказала йому:
— Треба щось придумати.
— Тобі подобається говорити наздогад?
— Ні. Я хочу лягти в ліжко й не вставати цілий тиждень.
— Тиждень — це не так уже й багато.
— Ну, тоді місяць. Але це треба зробити зараз же, а зараз ми не можемо.
— Можна піти до баронової каюти.
— Ні. Я не хочу цього, поки ми не зможемо почувати себе цілком спокійно.
— Як ти почуваєш себе тепер?
— Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.
— У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.
— А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.
— Підеш ніби по магазинах.
— Але ж ходити по магазинах треба з кимось.
— То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеш довіряти?
— Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.
— Ну, то й не роби.
— Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.
— Ти що, ні разу його не зраджувала?
— Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.
— Ми щось придумаємо.
— Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе,— сказала вона.— І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.
Трохи згодом він сказав їй:
— Слухай, щоразу, коли ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.
— Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.
— То зважся. Зараз.
— Але ж зараз страшенно небезпечно.
— Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут, на кораблі, які бачать нас, чують і знають, хоч хтось повірить, ніби ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з Тобою робили досі,— хіба воно дуже різниться від того?
— Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.
— Ти просто дивовижна,— сказав він.— Їй-право, дивовижна.
— Але нехай би й дитина, я буду навіть рада. Він дуже хоче дитини, а в нас ніяк не виходить. Я одразу ж після того пересплю з ним, і він ніколи не знатиме, що це від тебе.
— Я б усе-таки не спав з ним одразу після того.
— Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.
— Коли ти спала з ним востаннє?
— Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, через це він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.
— Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?
— Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний, і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.
— Ходімо-но краще до «Ріца», вип'ємо шампанського,— сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.
У «Ріці» було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків під стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе «Перр'є-Жуе» 1915 року і тільки запитували: «Вино те саме, містере Хадсон?»
Вони піднесли келихи одне за одного, і принцеса сказала:
— Я люблю це вино. А ти?
— Дуже.
— Про що ти думаєш?
— Про тебе.
— Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?
— Я думаю, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?
— Десять хвилин на дванадцяту.
— Котра там у вас година? — гукнув він до стюарда.
Стюард подивився на годинник за прилавком.
— Двадцять три п'ятнадцять, сер.
Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:
— До котрої він гратиме в бридж?
— Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.
— Зараз доп'ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.
— Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.
— Завжди буде небезпечно,— сказав він.— А отак ховатись — від цього стає куди к бісу небезпечніше.
Тієї ночі він тричі здолав її, і, коли потім проводжав до їхньої з принцом каюти,— вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще,— принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до «Ріца», де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. Раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість, і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.
Томас Хадсон і барон зійшли з пароплава у Марселі. Більшість пасажирів їхали до кінцевого порту круїзу, Саутгемптона. У Марселі вони з бароном сиділи у відкритому ресторанчику в Старому порту, їли moules marinés30 і пили з карафки vin rosé31. Томас Хадсон дуже хотів їсти і пригадав, що йому й на пароплаві майже весь час хотілося їсти, ще відтоді як вони відпливли з Хайфи.
Ось і тепер страшенно хочеться їсти, подумав він. Де ж ті бісові слуги? Хоч би один уже мав з'явитися. Тим часом вітер надворі дедалі холоднішав. І це нагадало йому про той холодний день у Марселі на крутій вуличці, що спускалася до порту, коли вони сиділи за ресторанним столиком, піднявши коміри пальт, і їли moules, видобуваючи їх із тоненьких чорних скойок, що плавали в гарячій наперченій молочній юшці з жовтими острівцями розтопленого масла, і пили вино з Тавеля, що було на смак таке, як Прованс на вигляд, і дивились, як вітер роздимав спідниці жінок-рибалок, туристок з пароплава та бідно вдягнених портових повій, що піднімалися крутою брукованою вуличкою під різкими подувами містралю.
— Ви поводились зухвало, мій друже,— сказав барон.— Атож, страшенно зухвало.
— Хочете ще moules?
— Ні. Я з'їв би щось ситніше.
— То, може, bouillabaisse?32
— Суп після супу?
— Я хочу їсти. Та й коли ще випаде побувати тут знов.
— Те, що ви хочете їсти, анітрохи мене не дивує. Ну гаразд. Замовимо bouillabaisse, а тоді доброго «Шатобріану», це чудове вино. Треба підкріпити ваші сили, шалапуте.
— Що ви думаєте робити далі?
— Важливіше, що думаєте робити ви. Ви її кохаєте?
— Ні.
— Оце вже добре. Тоді вам краще на цьому й закінчити. Так буде найкраще.
— Я пообіцяв приїхати до них порибалити.
— Якби полювати, то ще сяк-так,— сказав барон.— А рибалити холодно і взагалі приємного мало. Та й нема чого їй робити дурня із свого чоловіка.
— Та він же, мабуть, знає.
— Ні. Він знає, що вона закохалась у вас. Ото й тільки. Він джентльмен, і хоч би як ви вчинили, це буде гаразд. Але їй дурити чоловіка ні до чого. Ви ж не одружитеся з нею?
— Ні.
— Та вона й так не змогла б вийти за вас заміж. Тож не треба завдавати йому прикрощів, якщо тільки ви не закохані в неї.
— Ні. Тепер я це знаю.
— Тоді я вважаю, що вам треба вийти з гри.
— Не маю щодо цього ніякого сумніву.
— Дуже радий, що ви згодні зі мною. А тепер скажіть мені щиро: як вона?
— Дуже добре.
— Не вдавайте простака. Я знав її матір. От якби ви знали її матір...
— На жаль, не знав.
— Справді, на жаль. Не розумію, як це ви зв'язалися з такими добропорядними й нудними людьми. А може, вона потрібна вам як художникові для чогось там такого?
— Ні. Просто вона мені дуже сподобалась. Та й тепер подобається. Але я не закоханий у неї, і потім усе це надто складно.
— Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. То куди ж ви тепер думаєте вирушити?
— З Африки ми щойно повернулися.
— Що правда то правда. А чом би вам не поїхати на якийсь час на Кубу чи на Багамські острови? Може, і я пристану до вас, якщо роздобуду вдома грошей.
— А ви думаєте, що роздобудете?
— Ні, не думаю.
— Мабуть, поживу я трохи в Парижі. Давно вже не був у великому місті.
— Париж — це не місто. Лондон — ото місто.
— А мені хочеться побачити, що діється в Парижі.
— Я можу розказати вам, що там діється.
— Ні, ви не так мене зрозуміли. Я хочу подивитись на картини, зустрітися з деякими людьми, побувати на перегонах — на Шестиденних, і в Отейлі, і в Антені, і в Ле-Трамбле. Чом би й вам не лишитися?
— Не люблю перегонів, а грати не маю на що.
Та до чого тепер усі ці спогади? — подумав він. Барон помер, у Парижі німці, а принцеса так і не народила дитини. Отож не буде його крові в жодному королівському домі, хіба що колись потече в нього з носа у Букінгемському палаці, але таке навряд чи станеться. Якщо ніхто з тих лобурів не з'явиться ще двадцять хвилин, вирішив він, доведеться самому піти до селища й купити яєць та хліба. От бісова халепа — сидіти голодним у власному домі, думав він. Але й іти до селища страх як не хочеться, втома змагає.
В цей час він почув, що в кухні хтось є, натиснув кнопку, прикріплену внизу на стільниці великого стола, і почув, як у кухні двічі дзенькнув дзвінок.
З'явився молодий слуга, схожий своїм улесливим, хитрим і страдницьким виглядом чи то на гомосексуаліста, чи на святого Себастяна, й спитав:
— Ви дзвонили?
— А тобі що — позакладало? Де Маріо?
— Пішов на пошту.
— Як там коти?
— Все гаразд. Нічого нового. Великий Цап побився з El Gordo33. Але ми його вже підлікували.
— Бойз начебто схуд.
— Багато шастає ночами.
— А як Принцеса?
— Була трохи сумна. Але їсть уже добре.
— М'ясо важко було дістати?
— Привезли з Которро.
— А собаки як?
— Всі здорові. У Негріти знов будуть щенята.
— Не могли замкнути її й не випускати надвір?
— Та замикали, а вона все одно тікала.
— Ще що-небудь сталося?
— Нічого. Як вам їздилось?
— Нормально.
Поки він розмовляв, уривчасто й роздратовано, як завжди з цим хлопцем, що його вже двічі доводилося звільняти, а потім брати назад, бо щоразу приходив батько й просив за нього,— до кімнати зайшов Маріо, старший слуга, з газетами й листами в руках. Він усміхався, і його темне обличчя було веселе, добре й приязне.
— Як їздилось?
— Трохи покидало під кінець.
— Figúrate. Уявляю собі. Он як дме з півночі. Ви щось їли?
— Та нема ж чого.
— Я приніс яєць, молока й хліба. Tú 34,— мовив він до другого слуги,— іди приготуй сеньйорові сніданок. Як вам зробити яйця?
— Як завжди.
— Los hueros como siempre35,— сказав Маріо.— Бойз вас зустрічав?
— Так.
— Цього разу він дуже сумував. Дужче, ніж звичайно.
— А як інші?
— Та тільки одна страшна бійка була, між Цапом і Гладуном.— Він з гордістю вимовив котячі прізвиська по-англійському.— І Принцеса трохи посумувала. Але тепер уже все гаразд.
— Y tú? 36
— Я? — Він ніяково усміхнувся, дуже потішений.— Усе добре, дякую.
— А вдома як?
— Усе гаразд, дякую. Батько знов працює.
— Я радий за нього.
— Він і сам радий. А ті сеньйори, що з вами, тут не ночували?
— Ні. Вони всі поїхали до міста.
— Певне, натомились.
— Авжеж.
— Тут без вас дзвонили всякі знайомі. Я їх усіх записав. Може, ви розберете хто. Ніяк я не навчуся писати англійські імена.
— Пиши як чуєш.
— Та я ж і чую їх не так, як ви.
— Полковник не дзвонив?
— Ні, сер.
— Принеси мені віскі з мінеральною,— сказав Томас Хадсон.— І дай, будь ласка, котам молока.
— У їдальні чи тут?
— Віскі сюди. А молоко даси в їдальні.
— Я миттю,— мовив Маріо. Він гайнув до кухні й повернувся із склянкою віскі, розведеного мінеральною водою.— Здається, води не перелив,— сказав він.
Поголитися зараз чи вже після сніданку? — думав Томас Хадсон. Треба б зараз. На те ж я й віскі взяв, щоб легше було голитися. Ну, то йди голися. Та нехай йому чорт, потім, вирішив він. Ні. Йди голися. Це зміцнить твій клятий дух, а після сніданку тобі треба одразу вирушати до міста.
Узявшись голитися, він час від часу посьорбував віскі — і поки намилювався, і коли намилився, і намилюючись ще раз, а потім тричі міняючи леза, щоб зішкребти двотижневу щетину. Кіт походжав навколо, дивився, як він голиться, і терся об його ноги. Та раптом метнувся геть з ванної, і Томас Хадсон зрозумів: то він почув брязкіт мисочок з молоком, що їх ставили на кахляну підлогу їдальні. Він сам не почув ні брязкоту, ні того, як гукали котів. А Бойз почув.
Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев'яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж жалюгідний туалетний спирт у Штатах, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену голінням шкіру.
Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки.
Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам'яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив, як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. Але вже час би й перемінитися. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. Отак і триматимемо далі, вирішив він. Не думатимемо ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і перелічувати, про що не будемо думати. Не думатимемо про нього зовсім. Нехай воно собі там буде — і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не будемо думати.
— Де сеньйор снідатиме? — запитав Маріо.
— Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta37, від моря.
— У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?
— У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.
Він випив гарячого чаю, з'їв яєчню та кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.
— А фруктів немає?
— Тільки банани.
— Принеси трохи.
— А не зашкодить після віскі?
— Це дурний забобон.
— А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.
— Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п'яничка й помер просто від рому?
— Ні, сеньйоре. Той чоловік помер раптом, і рому випив зовсім мало, а бананів з'їв багато. Банани в нього були свої, з власного саду. Він жив на пагорбі за селищем і працював на сьомому автобусі.
— Земля йому пером,— сказав Томас Хадсон.— Принеси мені кілька бананів.
Маріо приніс банани, невеличкі, жовті, стиглі, з дерева в саду. Обчищені, вони були навряд чи більші за чоловічий палець, і дуже смачні. Томас Хадсон з'їв п'ять штук.
— Тепер дивись, як я помиратиму,— мовив він.— І принеси сюди Принцесу, нехай з'їсть друге яйце.
— Я вже дав їй одне з нагоди вашого повернення,— сказав хлопець.— І Бойзові з Віллі дав по яйцю.
— А Цапові?
— Садівник сказав, що Цапові шкідливо багато їсти, поки не загоїлись рани. Йому добряче перепало.
— Що то була за бійка?
— Дуже запекла. Як зчепилися, то майже цілу милю вибігали, все бились. Ми згубили їх з очей у колючих чагарях за садом. Билися тихо, без крику, як завжди останнім часом. Хто переміг, не знаю. Великий Цап повернувся перший, і ми заходилися коло його ран. Він прийшов у патіо й ліг біля бака з водою. Нагору скочити вже не міг. А десь через годину приволікся й Гладун, і ми почали лікувати його.
— Пригадуєш, які вони були нерозлучні кошенятами?
— Аякже. Та боюся, що тепер Гладун заб'є Цапа на смерть. Він чи не на цілий фунт важчий.
— Цап — справжній боєць.
— Воно-то так, сеньйоре. Але прикиньте собі, що означає зайвий фунт ваги.
— Не думаю, що для котів це так багато важить, як для бойових півнів. Ти рівняєш усе на півнячі бої. І в людей це не дуже дається взнаки, хіба що як хтось зумисне зганяє вагу і тим ослаблює себе. Коли Джек Демпсі виграв першість світу, він важив усього сто вісімдесят п'ять фунтів. А Віллард — двісті тридцять. Цап і Гладун — обидва великі коти.
— В таких бійках, як у них, фунт — величезна перевага,— сказав Маріо.— Якби на них закладалися, то ніхто б не випустив з уваги цілого фунта. Та навіть і зайвої унції.
— Принеси мені ще бананів.
— Не треба, сеньйоре, прошу вас.
— Ти справді віриш у такі дурниці?
— Це не дурниці, сеньйоре.
— Тоді принеси ще віскі з мінеральною.
— Якщо ви наказуєте...
— Я прошу тебе.
— Коли ви просите, це наказ.
— Ну, то неси.
Хлопець приніс віскі з льодом та шипучою мінеральною водою. Томас Хадсон узяв склянку й промовив:
— Побачиш, як я помиратиму.— Але обличчя хлопця було таке стривожене, що йому розхотілося жартувати, і він сказав: — Слухай, запевняю тебе, що це мені не зашкодить.
— Сеньйор знає, що робить. Але мій обов'язок був застерегти.
— От і добре. Ти мене застерігав. А Педро ще не прийшов?
— Ні, сеньйоре.
— Коли прийде, скажи йому, нехай приготує «каділлак», щоб одразу ж їхати до міста.
Тепер ти приймеш ванну, сказав собі Томас Хадсон. Потім одягнешся, щоб їхати до Гавани. Потім поїдеш і з'явишся до полковника. То що ж тобі в біса негаразд? Багато чого в мене негаразд, подумав він. Аж надто багато. І на землі негаразд. І на морі. І в повітрі.
Він умостився в плетеному кріслі, простягти ноги на підніжку, що висувалася з-під сидіння, і повів очима по картинах на стінах спальні. В головах ліжка, дешевого, з поганеньким матрацом, купленого задля економії, бо він ніколи на ньому не спав, окрім як після сварок, висів «Гітарист» Хуана Гріса. Nostalgia hecha nombre38, подумав він по-іспанському. Люди не знали, що від цього вмирають. На протилежній стіні, над книжковою шафою, висів «Monument in Arbeit»39 Пауля Клеє. Він не любив цієї картини так, як «Гітариста», але дивився на неї охоче й пригадував, якою потворною вона здавалась, коли він тільки-но купив її в Берліні,— кольори були такі ж непристойні, як на таблицях у батькових медичних книгах, де наводилися різні види шанкерів та інших венеричних виразок,— і як вона страхала його дружину, аж поки та навчилася правильно сприймати її потворність і бачити в ній лише живопис. Він і тепер знав про цю картину не більше, ніж тоді, коли вперше побачив її в галереї Флехтгейма, в будинку над річкою, тієї прекрасної холодної осені, коли вони були такі щасливі. Але картина була добра, і він охоче дивився на неї.
Над другою книжковою шафою висів один з Массонових гаїв. То був «Ville d’Avray»40, і Томас Хадсон любив цю картину так само, як «Гітариста». Картини мали одну чудову властивість: їх можна було любити, не почуваючи ніякої безнадії. Їх можна було любити без смутку, а найкращі картини давали радість, бо в них уже було досягнуте те, чого ти сам завжди намагався досягти. Отже, воно вже існувало, і це добре, навіть якщо тобі зробити цього не вдалося.
До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко й м'яко, вій умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.
— Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.
А втім, хто знає, чи не дістає він такої самої втіхи від своїх стрибків та нічних ловів, як я від картин, подумав Томас Хадсон. І все-таки жаль, що він не може тішитись живописом. Хоча тут не вгадаєш. Можливо, у нього був би жахливий смак.
— Цікаво, що б тобі могло подобатись, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня.
Бойз не припиняв свого, і Томас Хадсон повалив його на бік, щоб угамувати.
— Треба ж додержувати хоч якоїсь пристойності, Бою,— сказав він.— А я на догоду тобі ще навіть не привітався з іншими котами.
Бойз розкошував, і Томас Хадсон відчував пальцями безгучне муркотіння у нього в горлі.
— Мені треба помитися, Бою. В тебе йде на це половина всього твого часу. Але ти миєшся власним язиком. І в ці хвилини я для тебе не існую. Коли ти миєшся, ти наче той бісів ділок у своїй конторі: в мене, мовляв, важливе діло, прошу мені не заважати. Ну, а тепер і мені треба помитися. А я сиджу тут з тобою і вже зранку п'ю, мов якийсь нікчемний п'янюга. Оце така між нами різниця. Зате ти не зміг би вистояти вісімнадцять годин біля штурвала. А я можу. Дванадцять — будь-коли. Вісімнадцять — коли потрібно. І навіть дев'ятнадцять, як ото вчора й сьогодні вночі. А от стрибати так, як ти, я не вмію і полювати ночами не вмію. Хоча випадали й нам нічні полюваннячка, такі, що куди твоє діло. Але в тебе твій радар у вусах. А в голуба, певно, в отих наростах над дзьобом. Так чи ні, але всі поштові голуби мають такі нарости. Ну, а які в тебе ультрависокі частоти, Бою?
Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.
— Що показує твій локатор, Бою? Яка в тебе ширина імпульсів? А яка частота їх повторення? Я ж маю в собі вмонтований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли завдяки УВЧ підвищиться роздільна здатність, тих ворожих сук можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це дециметрові хвилі, Бою, і ти їх оце якраз і вимуркочуєш.
То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все це, поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів забути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити десь-інде. Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch41. Просто он воно там, його рухає і вітер, і течія; вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Радій, що ти знову будеш з ним, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно — твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не від нього твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.
Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо надавати ваги полковникові, сказав він собі. Не варт цього робити такого гарного дня. Я піду побачуся з ним. Але ваги йому не надаватиму. Та вага, якої він уже набув, нікуди від нього не дінеться. А та, яку втратив, однаково не повернеться. Отож я й подумав: нема чого надавати ваги полковникові. І не надаватиму. Тільки побачуся з ним і складу звіт.
Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обполоскався холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер та стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо.
— Педро з'явився?
— Так, сеньйоре. Машина вже чекає.
— Зроби мені в дорогу «Тома Коллінза» з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.
— Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?
— Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.
— На обід повернетесь?
— Ні. І на вечерю навряд.
— А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де затишок.
— Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм гостинця.
— То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, поки я принесу кокосовий горіх.
Якого біса ти не пішов подивитися на котів? — запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.
Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо господар не брав з собою ніяких речей і не пакувався.
— А може, я вчинив так задля тебе, Бою,— сказав Томас Хадсон.— Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось кращого. Vámonos a limpiar la escopeta42.
Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам'яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і похнюпивши голову.
— Бідолашна ти тварина,— мовив Томас Хадсон до пойнтера. Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі прості дворняги, й далі весело вистрибували, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:
— Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?
— Та непогано. Ну, а машини як?
— Усі в чудовому стані.
— Так я тобі й повірив,— сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу, вправлену в корок склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю.— Принеси светр для Педро. Котрийсь із тих, що з ґудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.
Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився попестити собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сука, вже трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком, тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер'єра, мордочкою та розумними й лагідними очима.
Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі,— вона побігла за кимось до дверей,— і спитав, якої породи собака.
— Кубинської,— відказав бармен.— Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.
Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелося силоміць забрати її від великого поліційного пса, а після того в неї пішли цуценята — і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне вогненно-руде цуценя невідомого походження, чиїм батьком міг би бути ірландський сетер, коли б воно не мало широких грудей і грубих лопаток бульдога та хвоста, закрученого догори, як у Негріти.
Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов чекала нових.
— З ким вона спарувалася цього разу? — запитав Томас Хадсон шофера.
— Не знаю.
З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної куртки, сказав:
— Батько — отой забіяка-пес із селища.
— Ну, бувайте, собацюри,— сказав Томас Хадсон.— До побачення, Бою,— обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собаками до машини. Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці.— Не тривожся, Бою. Я повернусь.
— Бідолашний Бойз,— мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і пустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.
Маріо погладив його, але кіт не одривавсь од вікна.
— Бідолашний Бойз,— сказав той високий темношкірий юнак.— Бідолашний ти кіт.
Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт. Шофер виліз, зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина радісно всміхнувся й кивнув головою.
— Це молодший брат Маріо.
— Я знаю,— сказав Томас Хадсон.
Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Минули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, зверненими просто на вулицю, так що видно було ряди пляшок та консервних бляшанок на полицях, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і поїхали далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно цілих три милі спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розсадники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм із зеленими кронами, що їх хилив додолу вітер. Це був сухий північний вітер — сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.
Томас Хадсон ковтнув крижаної рідини, в якій вчувався свіжий сік недостиглого лимона, змішаний з кокосовою водою,— вона хоч і не мала смаку, проте була куди гостріша, ніж будь-яка содова,— а справжній джин «Гордон» надавав напою міцності, наче оживляв його на язиці, і все те було присмачене й забарвлене гіркою ангостурою. Це питво таке ж приємне на смак, як туго напнуте вітрило на дотик, подумаз Томас Хадсон. Достобіса приємне питво.
Коркова оправа не давала льодові танути в склянці, тож напій залишався міцним, і Томас Хадсон вдячно стискав склянку в руці й дивився на околиці міста, повз які вони проїжджали.
— Чому ти не вимкнеш мотор і не їдеш згори накотом? Заощадив би бензин.
— Як накажете, то можу й вимкнути,— відповів шофер.— Але ж бензин у нас державний.
— Хоч би задля практики,— сказав Томас Хадсон.— Принаймні знатимеш, як це робиться, коли доведеться їздити на своєму бензині.
Вони вже спустилися на рівнину, де ліворуч розляглися квітникарські плантації, а праворуч стояли хатини кошикарів.
— Треба буде покликати кошикаря, щоб полагодив мату у великій кімнаті, там, де вона пошарпалася скраю.
— Sí, señor43.
— Ти маєш тут когось знайомого?
— Sí, señor.
Шофер, якого Томас Хадсон дуже не любив за неуцтво й тупість, за дурну пиху, за безпорадність з мотором, варварське поводження з машинами й лінощі, відповідав йому коротко й офіційно, образившись на докір за неощадливість. Та попри всі свої вади, він був чудовий водій, тобто досконало, виявляючи дивовижну реакцію, керував машиною в безладному й нервозному кубинському вуличному русі. До того ж він надто багато знав про їхні виходи в море, і звільняти його аж ніяк не випадало.
— Ну як, тепліше тобі в светрі?
— Sí, señor.
А нехай тобі чорт, подумав Томас Хадсон. Ну стривай, я тебе все-таки розворушу.
— Дуже холодно було вночі у вас дома?
— Ой, страх як холодно. Horroroso44. Ви собі навіть не уявляєте, містере Хадсон.
Мир було відновлено, і машина саме переїжджала міст, де колись знайшли тулуб дівчини, яку її коханець-поліцай розрубав на шість частин, а тоді позагортав їх у цупкий папір і порозкидав по Головному шосе. Тепер річка пересохла. А того вечора вода в ній була висока, і машини стояли під дощем на шосе, розтягтись на добрих півмилі, поки водії роздивлялися це історичне місце.
Наступного ранку газети надрукували на перших шпальтах фотографію знайденого торса, і в одній з них зазначалося, що вбита дівчина була, поза всяким сумнівом, туристка з Північної Америки, бо дівчата її віку, які живуть у тропіках, набагато розвиненіші фізично. Для Томаса Хадсона так і лишилося загадкою, яким чином вони встигли так точно визначити її вік, оскільки голову було знайдено лише згодом у рибальському порту Батабано. Але торсові, судячи з газетних фотографій, справді було далеко до класичних зразків давньогрецької скульптури. І все ж дівчина не була американською туристкою, а, як з'ясувалося, надбала свої, нехай хоч які, принади тут-таки, в тропіках. А Томасові Хадсону на деякий час довелося припинити будь-які дорожні роботи навколо садиби, бо кожному, хто побіг би по дорозі або й просто наддав ходи, загрожувала небезпека, що жителі селища кинуться за ним, вигукуючи: «Онде він! Хапайте його! Це він порубав ту дівчину!»
Вони переїхали міст і тепер піднімалися на пагорб до Луйяно, де ліворуч відкривався краєвид Ель-Серро, що завжди нагадував Томасові Хадсону Толедо. Не таке Толедо, як у Ель Греко. А ту частину справжнього Толедо, що її видно з бічних пагорбів. Вони вже були близько до вершини, і коли машина зрештою подолала узвіз, він знову виразно побачив той краєвид — справжній Толедо,— але тільки на якусь хвилю, а тоді дорога побігла з пагорба, і обабіч знов була Куба.
То був відтинок дороги до міста, якого Хадсон дуже не любив. Власне, через те він і брав з собою випити. Я п'ю, щоб не перейматися злиднями, брудом, чотиристарічною пилюгою, дитячими шмарклями, усохлими верхівками пальм, покрівлями з розрівняних старих бляшанок, непевною ходою невиліковних сифілітиків, нечистотами в річищах пересохлих струмків, вошами на облізлих шиях свійської птиці, пархами на потилицях дідів, важким духом старих жінок, ревиськом радіо, думав він. Але ж так чинити негідно, ганебно. Треба пильніше придивитися до цього всього і якось зарадити. А ти замість того встромив носа в свою склянку, як ото колись стромляли його у флакони з нюхальною сіллю. Ні. Не зовсім так, заперечив собі він. Тут якось поєдналося й це, і те, як пили в Хогартовому «Завулку, де торгують джином». Ну, а ти ще п'єш і задля того, щоб не перейматися близькою зустріччю з полковником, подумав він. Ти тепер завжди п'єш або за щось, або щоб чимось не перейматися. Де ж пак у біса. А скільки ти п'єш останнім часом, аби тільки пити. От і сьогодні добряче наберешся.
Він знову припав губами до склянки і відчув у роті чистий, холодний і свіжий смак напою. Починалася найгірша ділянка дороги, де проходила трамвайна колія і машини спинялися впритул одна до одної перед спущеним шлагбаумом залізничного переїзду. А попереду, за цим скупченням машин — і легкових, і вантажних,— височіла на пагорбі фортеця Атарес, де за сорок років до його народження, після поразки експедиції в Байя-Онді, були розстріляні полковник Кріттенден і ще кілька чоловік, а на схилі пагорба — сто двадцять два американські добровольці. Ще далі в небо шугав чорний дим з високих димарів Гаванської електричної компанії, і дорога виходила на стару бруківку під віадуком, що тяглася паралельно високому краю гавані, вода в якій була чорна й масна, наче осад, висмоктаний помпами з дна танкера. Шлагбаум піднявся, і вони, тепер уже захищені від північного вітру, поїхали далі, повз гавань, де біля просочених креозотом паль дерев'яних причалів стояли судна з дерев'яними корпусами — жалюгідний і сміховинний торговельний флот воєнного часу,— і між їхніми бортами колихалося шумовиння гавані, чорніше від креозоту й смердючіше від давно не чищеної стічної канави.
Томас Хадсон упізнавав деякі судна. Один старий баркас був такий великий, що привернув увагу німецького підводного човна і був обстріляний. Баркас ішов з вантажем лісу, а назад мав узяти цукор. Томас Хадсон і тепер помітив, де була пробоїна, хоч баркас уже відремонтували, і пригадав, як, пропливаючи повз нього в морі, вони бачили на його палубі живих і мертвих китайців.
А я гадав, що сьогодні ти не думатимеш про море. Ні, мені треба подивитися на нього, сказав він собі. Тим, хто в морі, куди краще живеться, ніж тим, що животіють отам, де ми щойно проїжджали. Одначе ця гавань, яку загиджують ось уже триста чи чотириста років,— це не море. Хоч при вході й вона непогана. Та й з боку Касабланки не така вже й погана. Ти провів у цій гавані не одну приємну нічку, сам знаєш.
— Поглянь,— мовив він.
Шофер, побачивши, куди він дивиться, хотів був спинитись. Але Томас Хадсон звелів йому їхати далі.
— Керуй до посольства,— сказав він.
Дивився він на старе подружжя, що оселилося в дощаній, покритій пальмовим листям халупі, притуленій до муру, що відмежовував залізничну колію від ділянки, де електрична компанія тримала вугілля, привезене з гавані. Мур був чорний від вугільного пилу, бо вугілля вивантажували просто через нього, і стояв менш як за чотири фути від залізничного полотна. Халупа була низенька, кособока, і в ній насилу могло лягти двоє людей. Мешканці сиділи при вході й варили каву в бляшанці. То були негри, шолудиві од старості та бруду, одягнені в лахи, пошиті з мішків. Геть старезні негри. Томас Хадсон не побачив біля них собаки.
— Y el pierro?45— спитав він шофера.
— Та його вже давно не видно.
Ось уже кілька років вони проїжджали повз цих людей. Був час, коли жінка, чиї листи він читав минулої ночі, щоразу обурювалась, бачачи цю халупу, казала, що це ганьба і таке інше.
— То чого ж ти нічого не зробиш? — запитував він її.— Чому ти завжди жахаєшся й так добре пишеш про такі жахи, а сама навіть не спробуєш чимось зарадити цим людям?
Жінка розсердилась, зупинила машину, пішла до халупи й дала старій двадцять доларів: нехай, мовляв, знайдуть краще житло й куплять собі щось попоїсти.
— Sí, señorita46,— сказала стара.
Коли вони проїжджали там наступного разу, старі були в тій-таки халупі й весело помахали їм руками. Вони купили собаку. Та ще й білого, невеличкого й кучерявого, і Томасові Хадсону тоді подумалось, що цей собачка навряд чи був призначений для життя серед вугільного пилу.
— Як ти думаєш, де подівся собака? — спитав Томас Хадсон шофера.
— Та, мабуть, здох. Їм самим нічого їсти.
— Треба дістати їм іншого,— сказав Томас Хадсон.
Халупа лишилася далеко позаду, і тепер ліворуч були брудно-сірі поштукатурені стіни генерального штабу кубинської армії. Перед входом у недбалій, але гордовитій позі стояв солдат-кубинець, не дуже темношкірий, в уніформі кольору хакі, збляклій від домашнього прання, та кашкеті, куди охайнішому, ніж у генерала Стіллвела, із «спрінгфілдом», притуленим якнайзручніше до кощавого плеча. Він неуважно позирнув на їхню машину. Томас Хадсон помітив, що йому холодно стояти на північному вітрі. Походив би трохи, то й зігрівся б, подумав він. Але якщо він і стоятиме в цій самій позі, не витрачаючи енергії, до нього скоро дійде сонце й зігріє його. Мабуть, він недавно у війську, бо надто вже худий. Навесні, якщо ми на той час ще їздитимемо тут, я його навряд чи впізнаю. Певно, цей «спрінгфілд» для нього заважкий. Йому б стояти на посту з легенькою пластмасовою гвинтівкою, як ото тепер матадори, працюючи з мулетою, беруть дерев'яну шпагу, щоб не стомлювалась рука.
— А що чути про дивізію, яку генерал Бенітес збирався повести на бій у Європі? — спитав він шофера.— Вона вже відпливла?
— Todavía no,— відповів шофер.— Ще ні. Але генерал навчається їздити на мотоциклі. Кожного ранку вправляється, їздить по Малекону.
— То, виходить, це буде моторизована дивізія,— сказав Томас Хадсон.— А що то за пакунки виносять солдати й офіцери з estado mayor?47
— Рис,— пояснив шофер.— Прибув вантаж рису.
— Його важко дістати?
— Неможливо. Ціни такі, що жах.
— Ти тепер погано харчуєшся?
— Дуже погано.
— Чому? Ти ж їси у мене. І я за все плачу, незважаючи на ціни.
— Я кажу, вдома погано.
— А коли ти їси вдома?
— У неділю.
— Доведеться купити тобі собаку,— мовив Томас Хадсон.
— Собаку ми маємо,— сказав шофер.— Дуже гарного й розумного. А мене він любить найбільше. Кроку не можна ступити, щоб не побіг слідом. Але, містере Хадсон, ви маєте все й тому не можете зрозуміти, як терпить від цієї війни кубинський народ.
— Та, певно, голод чималий.
— Ви навіть уявити собі не можете.
Ні, не можу, подумав Томас Хадсон. Аж ніяк не можу. Не можу собі уявити, чому в цій країні раптом має бути голод. А тебе — тебе, сучого сина, за те, як ти доглядаєш машини, слід би не годувати, а розстріляти. Я й сам би з превеликою охотою розстріляв тебе.
Але вголос він сказав:
— Ну що ж, спробую, може, і вдасться дістати трохи рису тобі для дому.
— Дуже вам дякую. Ви не знаєте, як погано нам, кубинцям, тепер живеться.
— Мабуть, таки погано,— сказав Томас Хадсон.— Шкода, що я не можу взяти тебе з собою в море. Ти б там відпочив, розвіявся.
— Певно, в морі теж важко.
— Та нелегко,— сказав Томас Хадсон.— Часом і дуже нелегко, навіть у такі дні, як сьогодні.
— Всі ми несемо свій хрест.
— Я б залюбки взяв свій хреет та встромив у culo48 багатьом, кого знаю.
— Треба сприймати все спокійно і терпляче, містере Хадсон.
— Muchas gracias49,— мовив Томас Хадсон.
Вони повернули на вулицю Сан-Ісідро, що починалася за головним залізничним вокзалом, навпроти в'їзду до колишньої Тихоокеанської пристані, де раніше швартувалися судна з Майямі та Кі-Уеста й була кубинська база Пан-Американської авіакомпанії — тоді ще літали на старих гідропланах. Тепер пристань була закрита, бо тихоокеанські судна забрав військово-морський флот, а нові ДС-2 і ДС-3 Пан-Американської компанії прилітали в аеропорт Ранчо Бойєрос, і там, де колись сідали гідроплани, тепер була стоянка катерів берегової охорони та кубинського військового флоту.
Томас Хадсон знав цю частину Гавани переважно з давніших часів. Той район, що його він любив тепер, був тоді просто дорогою на Матансас: брудна і вбога околиця міста, фортеця Атарес, передмістя, назви якого він не знав, а далі вимощена цеглою дорога з численними селищами обабіч. Мчиш, було, повз них на повну швидкість і навіть не відрізняєш одне від одного. Зате в цій частині міста він знав кожний бар і кожний підвальний ресторанчик, а вулиця Сан-Ісідро славилася своїми домами розпусти на весь порт. Тепер, без жодного дому розпусти, вулиця була наче мертва, і вмерла вона ще тоді, коли їх позакривали, а всіх повій посадили на пароплав і повезли назад до Європи. Ця велична сцена дуже скидалася на ті, що їх можна було спостерігати у Вільфранті, коли з тамтешньої середземноморської бази відпливали американські кораблі і всі повії махали руками їм услід,— тільки тут дійові особи помінялися місцями. Коли французький пароплав з повіями на борту відпливав з Гавани, у порту зібралася сила-силенна людей, і то не тільки чоловіки, що вигукували прощальні слова й махали руками з берега, з пристані і з молу. Чимало жінок і дівчат, понаймавши моторні човни чи провізійні боти, кружляли навколо пароплава й пливли обіч нього, аж поки він вийшов з протоки. Томас Хадсон пригадав, яке то було сумне видовище, хоч багатьом воно здавалося дуже смішним. Він ніколи не розумів, що може бути смішного в повіях. Та люди дивилися на ті проводи як на комедію. Одначе коли пароплав залишив порт, багатьом стало сумно, а вулиця Сан-Ісідро після того так і не ожила. А назва й досі зворушувала Томаса Хадсона, хоч сама вулиця була тепер зовсім нецікава, і, крім водіїв вантажних машин та розвізників товарів, там майже не траплялося білих людей. У Гавані були веселі вулиці, де жили самі негри, були й дуже небезпечні вулиці й навіть цілі квартали, от хоч би вулиця Ісуса та Марії, зовсім недалеко звідси. Та загалом, ця частина міста залишилася такою ж сумною, якою вона стала після від'їзду повій.
Тепер машина їхала понад самим портом, повз те місце, звідки ходив пором до Регли й де швартувалися рейсові каботажні судна. Вода в гавані була темна, неспокійна, але хвилі з моря йшли вже без білих баранців. Вона була надто темна, але, як порівняти з тією чорною грязюкою біля причалів, здавалася свіжою і чистою. Повівши поглядом далі, він побачив спокійну поверхню бухти, захищеної од вітру пагорбами над Касабланкою, де стояли на якорі рибальські баркаси, де базувалися канонерки кубинського військового флоту й де стояв тепер і його катер, хоч з дороги його й не було видно. В далині за бухтою Хадсон бачив старовинну жовту церкву та безладно розкидані будиночки Регли, мов рожеві, зелені й жовті кубики, далі великі цистерни та димарі нафтоочисного заводу в Белоті, а за ними сірі пагорби, що тяглися до Кохімара.
— Свій катер бачите? — спитав шофер.
— Звідси його не видно.
Вони їхали з навітряного боку димарів електричної компанії, і ранок тут був ясний і свіжий, а повітря прозоре й чисте, наче на пагорбах садиби. Та людям, що ходили по пристані, холодний північний вітер, як видно, добряче дошкуляв.
— Заїдемо спершу до «Флорідіти»,— сказав Томас Хадсон.
— Та звідси ж усього чотири квартали до посольства.
— Знаю. Але я сказав, що спершу хочу до «Флорідіти».
— Воля ваша.
Вони в'їхали в саме місто, куди не сягав вітер, і, минаючи крамниці та склади, Томас Хадсон чув дух залежалого в лантухах борошна й борошняного пилу, запах щойно розкритих ящиків з товарами, аромат підсмаженої кави, що бадьорив краще, ніж ранкова чарка, і приємні пахощі тютюну, що стали ще міцніші, коли машина повернула праворуч, до «Флорідіти». То була одна з вулиць, які він любив, але ходити нею пішки вдень уникав — надто вузькі були на ній тротуари й надто жвавий рух; а вночі, коли рух припинявся, кави там не смажили, і двері складів були замкнені, отже, й тютюном не пахло.
— Зачинено,— сказав шофер.
Жалюзі обабіч входу до кафе були ще спущені.
— Так я й думав. Тоді повертай на Обіспо і їдьмо до посольства.
Цією вулицею він ходив пішки тисячі разів і вдень і вночі. А от їздити нею не любив, бо вона скоро кінчалась; але відкладати далі свій звіт полковникові він не мав причин і, допивши все, що лишилося в склянці, сидів і дивився на машину попереду, на людей на тротуарах, на машини, що перетинали їм шлях на перехрестях, а саму вулицю приберігав на потім, коли зможе пройтися нею пішки. Машина спинилася перед посольством, і він зайшов до будинку.
У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.
— Що це за maricón50 з'явився у вас при вході? — спитав Томас Хадсон ліфтера.
— То не maricón. То так собі, ніхто.
— Ну, як тут у вас?
— Добре. Чудово. Все як завжди.
Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.
— Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.
— А коли повернеться?
— Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті.
— Для мене щось є?
— У мене нічого.
— Він нічого не казав мені передати?
— Сказав, щоб ви були під рукою.
— Який у нього настрій?
— Препоганий.
— А вигляд?
— Жахливий.
— Він нічого проти мене не має?
— Та начебто ні. Сказав тільки передати вам, щоб були під рукою.
— Є щось таке, про що мені слід знати?
— Не знаю. А має бути?
— Облиште ці штуки.
— Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати...
— Спокійно.
— Ви будете в себе вдома?
— Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.
— Він сьогодні не повернеться ні вдень, ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.
— Ви певні, що він нічого проти мене не має?
— Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризе сумління?
— Ні. І ніхто проти мене нічого не має?
— Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.
— Насамперед я нап'юся за себе.
— І за мене напийтесь.
— З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні?
— Цього не досить. Як там Гендерсон?
— Гаразд. А що?
— Нічого.
— А все-таки?
— Нічого. Просто спитав. Скарги маєте?
— Ми не з тих, що скаржаться.
— Який муж! Який діяч!
— Ми звинувачуємо.
— Не маєте права. Ви цивільний.
— Ідіть ви в пекло.
— Мені не треба йти. Я вже там.
— Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я з'являвся у його розпорядження.
— Слухаюсь, сер.
— А «сер» до чого?
— Задля ввічливості.
— До побачення, містере Холлінз.
— До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.
— Дуже вам вдячний, містере Холлінз.
У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.
— Привіт, Томмі! — мовив капітан.— Коли ви повернулися?
— Сьогодні вночі.
— Як дороги?
— Помірно вибоїсті.
— Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.
— Я водій обережний.
— Завжди такий були,— сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі.— Дайте потримаюся за вас.
— Навіщо?
— Щоб піднестися духом. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.
— Ви давно обідали в «Пасіфіко»?
— Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?
— В будь-який час.
— Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?
— Ні. Пізніше — так.
— У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?
— Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.
— Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.
— Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.
— Я працюю,— сказав Арчер.— Але це рух не всенародний.
— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді,— мовив Томас Хадсон.— Ви також підносите мій дух.
— Вам не треба підносити дух,— сказав Арчер.— У вас усе на висоті.
— Ви хочете сказати, було на висоті.
— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.
— З чорною мастю — ні.
— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.
— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.
— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?
— Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили,— щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір.
— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.
— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути.
— Ваша правда.
— У вас усі такі нехлюї?
— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.
— Ну гаразд,— мовив Томас Хадсон.— На тому й погодимось.
— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.
— Вони щось знають про наші справи?
— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.
— Відкладемо знайомство до іншого разу,— сказав Томас Хадсон.
— Гаразд, шефе,— мовив Арчер.— То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.
— До «Флорідіти».
— Та я ж і кажу.
— Щось у мене з головою негаразд.
— Звичайнісінька неуважливість,— сказав Арчер.— Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?
— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.
— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.
— Часом нудьга бере хлопців.
— Їх слід би зганяти докупи й замикати.
— Однаково повтікають.
— Ну йдіть,— сказав Арчер.— Там уже відчинено.
Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.
Він сів у машину й звелів шоферові їхати вулицею О'Рейлі до «Флорідіти». Поки машина об'їжджала площу перед будинком посольства й Ayuntamiento51, він побачив, як високо здіймаються хвилі при виході з гавані і як раз у раз злітає вгору й важко падає буй у протоці. Море там бурхало й вирувало, і прозора зелена вода розбивалась об скелі біля підніжжя фортеці Морро, а білі гребені хвиль виблискували проти сонця.
На вигляд воно прекрасне, сказав він собі. Та й не тільки на вигляд — воно справді прекрасне. І я сьогодні неодмінно вип'ю за нього. О боже, подумав він, якби ж то я справді був такий залізний, яким мене вважає Фредді Арчер. А я і є такий, хай йому чорт. Завжди йду безвідмовно й завжди сам того хочу. Якого ж біса ще їм треба? Щоб я на сніданок вживав «Торпекс»? Чи застромляв його собі під пахви, як тютюн? То був би чудовий спосіб надбати жовтяницю, подумав він. А з чого ти раптом почав про це думати? Жижки затрусилися, Хадсоне? Ні, неправда, заперечив він собі. Просто кожному притаманні свої реакції. Багато з них ще й досі не класифіковано. Принаймні я цим не займаюся. Але мені справді хотілося б бути таким залізним, яким вважає мене Фредді, аніж бути просто людиною. Хоч як на мене, то просто людиною бути куди веселіше, нехай навіть і куди болісніш. Чортзна-як болісно, особливо тепер. І все-таки я б волів бути таким, яким мене вважають. Ну гаразд, годі. Про це теж не думай. Коли не думаєш про це, його наче й немає. Де там, у чорта, немає! Але такий уже мій життєвий метод, подумав він.
У «Флорідіті» було вже відчинено: він купив дві ранкові газети, «Crisol» і «Alerta»52, пройшов з ними до стойки й сів на високий табурет з самого краю ліворуч. За спиною в нього була стіна, що виходила на вулицю, а з лівого боку стіна за стойкою. Він замовив Педріко подвійний заморожений дайкірі без цукру, і той усміхнувся до нього своєю звичайною усмішкою, що дуже скидалась на вискал покійника, померлого від перелому хребта, проте була щира й недвозначна. Томас Хадсон узявся до газет. Бої точилися в Італії. Він не знав тих місць, де билася П'ята армія, але ті, де була Восьма, пам'ятав і саме думав про них, коли до бару зайшов Ігнасіо Натера Ревельйо і став біля прилавка поруч нього.
Педріко поставив перед Ігнасіо Натерою Ревельйо пляшку віскі «Вікторія», склянку з великими грудками льоду та пляшку канадської содової, і той квапливо зробив собі хайбол53, а тоді обернувся до Томаса Хадсона й поглянув на нього крізь зелені скельця своїх окулярів у роговій оправі, вдаючи, ніби тільки-но помітив його.
Ігнасіо Натера Ревельйо був високий і худий, вдягнений у білу полотняну сорочку, які носили кубинські селяни, білі штани, чорні шовкові шкарпетки й ретельно начищені коричневі англійські черевики, мав червоне обличчя, жовті вусики-щіточки й короткозорі налиті кров'ю очі за зеленими скельцями окулярів. Волосся в нього було рудувате, зализане назад. З того, як він жадібно вхопився за склянку, хтось міг би подумати, що то перша, яку він сьогодні п'є. Насправді це було не так.
— Ваш посол чинить як останній дурень,— мовив він до Томаса Хадсона.
— Тоді кепські мої справи,— сказав той.
— Ні, ні. Ви не жартуйте. Ось я вам розкажу. Але це поки що суворо між нами.
— Ви краще пийте. Не хочу я нічого про це чути.
— А треба б. І треба б щось вдіяти.
— Ви не змерзли? — спитав Томас Хадсон.— У цій сорочці й легких штанях.
— Я ніколи не мерзну.
І ніколи не буваєш тверезий, подумав Томас Хадсон. Починаєш у маленькому барі коло дому, а сюди приходиш пити першу, вже добре набравшись. Мабуть, і не помітив, яка сьогодні погода, коли одягався. Так-так, подумав він. Ну, а ти сам? Коли ти сьогодні почав і скільки вже вихилив перед оцією першою? Не тобі кидати каменем у п'яниць. Та не в пияцтві ж річ, заперечив він сам собі. Нехай би він був п'яниця, то пусте. Річ у тім, що він страшенний зануда. А зануд жаліти нема чого й бути добрим до них нема чого. Стривай, сказав він собі. Ти ж вирішив сьогодні розважатися. То викинь усе це з голови й тішся відпочинком.
— Пропоную розіграти, хто платитиме за першу,— сказав він.
— Гаразд,— погодився Ігнасіо.— Починайте ви.
Томас Хадсон кинув кості. Випало три королі за раз, він, звичайно, на тому спинився й виграв.
Це було приємно. І хоч дайкірі від того стати смачнішим не міг, все ж приємно було викинути трьох королів за раз і виграти в Ігнасіо Натери Ревельйо, бо він був сноб і зануда, і виграш у нього немовби надавав Томасові Хадсону якоїсь особливої ваги.
— А тепер розіграємо другу,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.
Він із тих снобів і зануд, що їх навіть подумки називаєш обома іменами й прізвищем, подумав Томас Хадсон, і інакше, як про снобів і зануд, про них і не думаєш. Щось на зразок тих, що додають до свого імені та прізвища слова «син» чи «онук». Томас Хадсон онук. Томас Хадсон г....к.
— А ви часом не Ігнасіо Натера Ревельйо онук?
— Звісно, що ні. Ви ж добре знаєте, як звуть мого батька.
— Ваша правда. Таки знаю.
— І як діда звуть, знаєте. Облиште свої дурниці.
— Постараюся,— сказав Томас Хадсон.— Я дуже старатимусь.
— Постарайтеся,— мовив Ігнасіо Натера Ревельйо.— Вам самому від того краще буде.
Зосередившись і якнайретельніше потрусивши шкіряний стакан, наче робив хтозна-яку важку й корисну роботу, він викинув чотирьох валетів.
— Бідолашний мій друже,— сказав Томас Хадсон. Він струснув кості й з приємністю почув їхній стукіт.— Такі добрі й милі кісточки. Такі щедрі, такі хороші,— мовив він.
— Облиште дурниці й кидайте.
Томас Хадсон викинув на ледь вологу стойку трьох королів і дві десятки.
— Хочете на заклад?
— Ми й так граємо на заклад,— відказав Ігнасіо Натера Ревельйо.— На другу склянку.
Томас Хадсон з любов'ю труснув кості й викинув даму та валета.
— А тепер ідем у заклад?
— Ви однаково маєте велику перевагу.
— Гаразд. Тоді беру питвом.
Він викинув короля й туза, відчувши, як вони гордо й поважно викотились із стакана.
— Щастить вам, бісова душа.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без цукру і що захоче Ігнасіо,— сказав Томас Хадсон. Він почав пройматися приязню до нього.— Слухайте, Ігнасіо,— мовив він.— Я ще ніколи не бачив, щоб хтось дивився на світ крізь зелені окуляри. Крізь рожеві — буває. Але крізь зелені — ні. Чи не надають вони всьому якогось трав'янистого вигляду? Так ото, наче ви на лужку? А вам ніколи не здається, ніби вас вигнали на пасовисько?
— Зелений колір найкраще заспокоює очі. Це доведено найвизначнішими окулістами.
— Ви знаєтеся з найвизначнішими окулістами? Ото, мабуть, бісове кодло.
— Я не знаю жодного з них особисто, крім свого. Але він знайомий з досягненнями інших. Він найкращий окуліст у Нью-Йорку.
— А мені потрібен найкращий у Лондоні.
— Я знаю найкращого окуліста в Лондоні. Але найкращий з найкращих — у Нью-Йорку. І я охоче порекомендую йому вас.
— Давайте розіграємо ще по одній.
— Гаразд. Вам кидати.
Томас Хадсон узяв стакан і відчув солідну, надійну вагу великих костей «Флорідіти». Він лише злегка поворушив їх, щоб не сполохати їхньої доброти й щедрості, і викинув трьох королів та даму.
— Три королі за раз. Це clásico54.
— Ви таки негідник,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо і викинув туза, двох дам і двох валетів.
— Ще один подвійний заморожений дайкірі без крихти цукру і що зволить дон Ігнасіо,— мовив Томас Хадсон до Педріко.
Педріко видав свою усмішку і замовлений коктейль. Він поставив перед Томасом Хадсоном міксер, де на дні залишилась принаймні ще одна порція дайкірі.
— Я міг би цілий день отак вас обігрувати,— мовив Томас Хадсон до Ігнасіо.
— Жахлива річ, але боюся, що таки можете.
— Кості мене люблять.
— Добре, що хоч щось вас любить.
Томас Хадсон відчув, як йому наче голкою дряпонули по черепу, що за останній місяць траплялося з ним уже не раз.
— Як це розуміти, Ігнасіо? — дуже чемно запитав він.
— А так, що мені аж ніяк не випадає вас любити після того, як ви геть вичистили мої кишені.
— А-а,— мовив Томас Хадсон.— Ну, тоді за ваше здоров'я.
— У труні б мені вас бачити,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.
Томас Хадсон відчув, як по черепу знов шкрябонула та голка. Він простяг ліву руку до стойки й нишком, так щоб не помітив Ігнасіо Натера Ревельйо, тричі легенько постукав по ній зі споду пучками пальців.
— Дуже мило таке від вас чути,— сказав він.— Хочете, розіграємо ще по одній?
— Ні,— відказав той.— Я й так програв вам забагато грошей, як на один день.
— Ви не програли ніяких грошей. Тільки питво.
— Я маю звичай платити за нього.
— Ігнасіо,— мовив Томас Хадсон.— Це вже втретє сьогодні ви говорите такі речі, які починають мене дратувати.
— Та я й сам роздратований. Нехай би з вами хтось так брутально повівся, як той ваш клятий посол зі мною.
— Кажу вам, я не хочу про це чути.
— Ось ви який. А кажете, я вас дратую. Слухайте, Томасе. Ми ж з вами добрі друзі. Я вже багато років знаю вас і вашого Тома. До речі, як він там?
— Він загинув.
— Пробачте, я не знав.
— Нема за що,— сказав Томас Хадсон.— Випиймо, я вас частую.
— Пробачте, будь ласка. Мені страшенно жаль. Як це сталося?
— Я ще не знаю,— відповів Томас Хадсон.— Коли дізнаюся, скажу вам.
— А де?
— І цього не знаю. Знаю тільки, де він останнім часом літав, і більше нічого.
— А в Лондоні він був, когось із наших друзів бачив?
— Та звісно. Був кілька разів, і щоразу приїздив до Уайта, і зустрічався там з іншими.
— Ну що ж, хоч якась втіха.
— Що?
— Я кажу, приємно, що він бачився з нашими друзями.
— Авжеж. Я певен, що йому там було добре. Йому завжди й скрізь було добре.
— Вип'ємо за нього?
— Ні, під три чорти,— сказав Томас Хадсон. Він відчував, як усе те знов накочує на нього; все, про що він не дозволяв собі думати; все те горе, яке він відганяв від себе, від якого відгороджувався й навіть жодного разу не подумав про нього ні в морі, ні цього ранку.— Не треба.
— А я вважаю, що треба,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.— Вважаю, що це надзвичайно доречно і саме це треба зробити. Але платити маю я.
— Ну гаразд. Випиймо за нього.
— В якому він був чині?
— Капітан.
— Міг би скоро стати командиром загону чи принаймні ескадрильї.
— Облишмо чини.
— Як вам завгодно,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.— За мого славного друга й вашого сина Тома Хадсона. Dulce es morire pro patria55.
— В свиняче гузно,— мовив Томас Хадсон.
— Що таке? Моя латинь не досить добра?
— Звідки мені знати, Ігнасіо.
— Ви ж знали латинь блискуче. Мені розповідали ті, хто з вами вчився.
— Моя латинь ні к бісу,— сказав Томас Хадсон.— Так само, як моя грецька й моя англійська, і як моя голова, і як моє серце. Єдина мова, якою я ще здатен говорити, це заморожений дайкірі. Tú hablas по-замороженому-дайкірі, tú?56
— Здається, ми могли б виявити до Тома трохи більше поваги.
— Том і сам любив пожартувати.
— А таки любив. Такого тонкого й розвиненого почуття гумору я ні в кого більше не бачив. А який був гожий із себе, які прекрасні мав манери. І спортсмен був чудовий. Просто-таки найвищого класу.
— Це правда. Диск метав на сто сорок два фути. Однаково добре грав і в нападі, і в захисті. І в теніс грав непогано, і птахів бив на льоту класно; і рибу ловив на блешню.
— Так, спортсмен він був неабиякий. Як на мене, то чи не найкращий з усіх, кого я знав.
— От тільки єдине з ним негаразд.
— Що саме?
— Те, що його вже немає на світі.
— Ну, не впадайте в розпач, Томмі. Згадуйте Тома таким, яким він був. Веселим, променистим, багатонадійним. Немає сенсу впадати в розпач.
— Аніякісінького,— сказав Томас Хадсон.— Отож не впадаймо в розпач.
— Я радий, що ви згодні зі мною. Дуже приємно було поговорити про нього. І страшенно тяжко почути цю сумну новину. Але я певен, що ви здолаєте своє горе так само мужньо, як і я, хоч вам, батькові, це, звичайно, в тисячу разів важче. На чому він літав?
— На «спітфайрі».
— А, на «спіті». От я тепер і уявлятиму його собі в кабіні «спіті».
— Чи не забагато клопоту для вас?
— Ні-ні, який там клопіт. Я бачив їх у кіно. До того ж маю кілька книжок про англійську авіацію, і ми одержуємо бюлетені Британського інформаційного бюро. Там, знаєте, є дуже цікаві матеріали. Я виразно уявляю собі, який він мав вигляд. Напевно, в рятувальній куртці, з парашутом, у льотному спорядженні й важких черевиках. Можу детально його змалювати. Ну, а тепер мені час додому обідати. Може, й ви зі мною? Лютеція буде дуже рада вас бачити.
— Ні, дякую. Я маю зустрітися тут з одним знайомим.
— До побачення, друже,— сказав Ігнасіо Натера Ревельйо.— Я певен, що ви триматиметесь, як належить мужчині.
— З вашою великодушною допомогою.
— Та ні, яка там великодушність. Просто я любив Тома. Як і ви. Як і ми всі.
— Дякую за питво.
— Колись я у вас його відіграю.
Він пішов до виходу. А на його місце біля стойки до Хадсона присунувся один з його екіпажу. То був смаглявий молодик, з коротко підстриженим кучерявим чорним волоссям і трохи одвислою повікою над лівим оком; воно було штучне, але майже не вирізнялося на обличчі, бо уряд обдарував його власника чотирма різними очима: дуже червоним, трохи почервонілим, злегка затуманеним і зовсім чистим. На той час він мав у очниці трохи почервоніле й був уже напідпитку.
— Привіт, Томе. Коли ти повернувся?
— Вчора.— А тоді повільно, майже не ворушачи губами: — Тихо, ти. Не ламай комедії.
— Та ні, що ти. Просто я трохи випив. А коли мені розпорють черево, то побачать на моїй печінці напис: «Цілком таємно». Я король суворої таємниці. І ти це знаєш. Слухай, Томе, я оце стояв тут за тим підробленим англійцем і хоч-не-хоч усе чув. То твій Томмі загинув?
— Так.
— От паскудство,— сказав молодик.— Паскудство, та й годі.
— Я не хочу про це говорити.
— Та звісно. А коли ти дізнався?
— Перед останнім виходом.
— Ах ти ж паскудство яке.
— Що ти сьогодні робиш?
— Маю пообідати з деким у «Баскському барі», а тоді всі разом гайнемо до дівах.
— А завтра де обідатимеш?
— Теж у «Баскському барі».
— Скажеш Пако, щоб він подзвонив мені в обід, гаразд?
— Авжеж. Додому?
— Так, додому.
— Не хочеш пристати до нас? Ми збираємося до Генрі, в його «гріховний дім».
— Може, й поїду.
— Генрі саме полює на дівах. Одразу після сніданку подався. Він уже встиг разів зо два умочитись. Усе намагається здолати тих двох стервоз, що ми маємо. Ми підчепили їх у курзалі, а при денному світлі на них і глянути гидко. Та ні біса кращого знайти не могли. Геть перевелося місто к лихій годині. Тих двох стервоз він замкнув у своєму «гріховному домі», про всяк випадок, а сам із Цнотливою Ліл десь полює. Вони поїхали машиною.
— Ну і як, успішно?
— Та не думаю. Генрі, бач, заманулось отієї малої. Тієї, що завжди крутиться у «Фронтоні». А Цнотлива Ліл не береться її умовити, бо та боїться, що він такий здоровило. Для мене, каже, береться, а для Генрі — ні, бо тій малій боязно: і здоровенний він, мовляв, і важенний, і взагалі вона про нього всяке чула. А Генрі тепер не хоче нікого іншого, бо ті дві стервози зовсім його вхекали. Отож дай йому цю малу, і край. Він, бач, у неї закохався. Так і каже — закохався. А тим часом, мабуть, геть забув про неї і знову топче тих двох стервоз. Ну, а їсти йому все-таки треба, от ми й умовилися зустрітись у «Баскському барі».
— Примусь його попоїсти,— сказав Томас Хадсон.
— То такий, що примусом не візьмеш. Це тільки ти можеш. А я — ні. Я проситиму, щоб він попоїв. Слізно благатиму. І надихатиму його власним прикладом.
— Нехай Пако його нагодує.
— Оце ідея. Пако його напевне укоськає.
— Та й невже він після всього того не зголодніє?
— А ти б не зголоднів?
Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.
— Томе,— сказав він,— здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль.— У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче.— Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу — ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя голубонько.
Цнотлива Ліл саме зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля стойки в дальшому кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево стойки. А тепер, ідучи від дверей до стойки, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на табуреті, з якого щойно встав Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.
— Добридень, Томе,— мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона.— Цей Генрі просто нестерпний.
— Та який же я нестерпний, моя голубонько, зовсім ні,— озвався до неї Генрі.
— А я кажу, нестерпний,— не вгавала вона.— І щоразу, як я тебе бачу, стаєш дедалі нестерпніший. Томасе, хоча б ти захистив мене від нього.
— А чого це він такий нестерпний?
— Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.
Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.
— Двісті двадцять п'ять,— мовив він.
— А що я казав? — обізвався смаглявий молодик.— Хіба я не точно так казав?
— А хто тебе просив щось комусь казати? — спитав його Генрі.
— Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові лахудри. Дві сучки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сучок і робимо своє діло. Тоді міняємося й починаємо спочатку. З палуби на палубу. Та досить було мені сказати одне дружнє, співчутливе слово, як я вже, бачте, не джентльмен.
— Вони й справді були не дуже...— сказав Генрі й знов почервонів.
— Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.
— Який жах! — мовила Цнотлива Ліл.
— Ото щоб ви знали, пані,— сказав смаглявий молодик.— Я такий.
— Віллі,— звернувся до нього Генрі.— Може, дати тобі ключ від «гріховного дому», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?
— Ні,— відказав той.— Ти, як видно, забув, що ключ від «гріховного дому» я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сучок.
— А як ми не знайдемо нічого іншого?
— Щось знайдемо. Слухай, Ліліан, злізла б ти з табурета й пішла подзвонила комусь по телефону. Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.
— Ти й тепер псих,— сказав Томас Хадсон.
— Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю з карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.
— Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати,— сказав Генрі.— Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?
— Нам не потрібні пристойні дівчата,— відказав Віллі.— З ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч і не з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата — то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тобі враз приклепають чи то співучасть у злочині, чи то зґвалтування, чи то спробу зґвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?
— Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить,— відказала Цнотлива Ліл.— Поганий ти хлопець, Віллі.
— Я жахливий хлопець,— сказав Віллі.— Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були краще оснащені, ніж досі.
— Ось ми зараз вип'ємо ще по одній,— мовив Генрі,— а потім Ліліан напевне знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж, моя голубонько?
— Ну звісно,— відказала Цнотлива Ліл по-іспанському.— Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.
— Знов чекати,— мовив Віллі.— Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.
— А що в біса ти досі робив? — спитав Томас Хадсон.
— Томмі, я люблю тебе,— сказав Віллі.— Але що в біса робив ти сам?
— Перепустив кілька подвійних з Ігнасіо Натерою Ревельйо.
— Звучить — наче італійський крейсер,— сказав Віллі.— Чи не було італійського крейсера з такою назвою?
— Начебто ні.
— А звучить дуже схоже.
— Дай-но я гляну на чеки,— мовив Генрі.— Скільки ти з ним прийняв, Томе?
— Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені те питво.
— То скільки все-таки? — спитав Генрі.
— Здається, по чотири.
— А перед тим що пив?
— Поки їхав до міста — одного «Тома Коллінза».
— А вдома?
— Та чимало.
— Ти просто мерзенний п'янюга,— сказав Віллі.— Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.
— Un highbalito con aqua mineral57,— попросила Цнотлива Ліл.— Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.
— Ану їх к бісу,— сказав Віллі.— Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.
— Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько,— докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю, подався до них.
— Вважайте, що його вже нема,— сказав Віллі.— Тепер він і про ту карлицю забуде.
— Він дуже неуважний,— мовила Цнотлива Ліл.— Страшенно неуважний.
— Бо отак ми живемо,— сказав Віллі.— Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.
— А от Том не неуважний,— мовила Цнотлива Ліл.— Том сумний.
— Облиш свою маячню,— сказав їй Віллі.— Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?
Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.
— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала,— мовив Віллі.
— Віллі, не смій мене так називати.
— Годі, Віллі,— сказав Томас Хадсон.
— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу,— мовила Цнотлива Ліл.— Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.
— Ти ж дама,— сказав Віллі.— Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.
Томас Хадсон поклав руку йому на плече.
— Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.
— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.
— Ти ж сам мене спитав.
— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?
— Горя не виплеснеш.
— То ти плекаєш його в собі,— сказав Віллі.— От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.
— Годі, Віллі, мені це не потрібне,— спинив його Томас Хадсон.— Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.
— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.
— Я теж,— сказав Томас Хадсон.— Так що не пускай бульки.
— Он як? То, мабуть, у тебе міцніші нерви. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.
— Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.
— Від твоєї щось чути?
— Аякже. Три листи.
— Ну і як?
— Гірше й бути не може.
— Он як,— сказав Віллі.— Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.
— Я й так щось маю.
— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?
— Та все так само.
— Мене просто нудить від того бісового кота,— сказав Віллі.— Їй-богу.
— Дуже тяжко йому все це дається.
— А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, то давно б уже з глузду з'їхав. Ти що питимеш, Томасе?
— Ще раз те саме.
Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.
— Слухай, Ліл,— мовив він.— Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене.
— Більш ніколи такого не казатимеш?
— Ні. Аж поки знову не накотить.
— Бери своє питво,— сказав Томас Хадсон.— За твоє здоров'я, сучий ти сину.
— Оце розмова,— озвався Віллі.— Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?
— Еге ж,— відповів Томас Хадсон.— Збагнув.
— От і добре,— мовив Віллі.— І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він пріє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?
— Через дівчат,— сказала Цнотлива Ліл.— Він на них просто схибнувся.
— Схибнувся, кажеш? — перепитав Віллі.— Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнувся. Ти що, сильнішого слова не знайшла?
— По-іспанському це сильне слово.
— Схибнувся? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.
— Томе, ходімо все-таки на той край, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо спокійно поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.
— А я йду до «Баскського бару»,— сказав Віллі.— Приводь його туди, Ліл.
— Гаразд,— мовила Цнотлива Ліл.— Як не сама приведу, то пришлю.
Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи біля стойки, з деким перемовляючись, декому усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п'ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав чеки за випите і теж пішов на той край. У неї була дуже приємна усмішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей на те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонову кістку, якби була в природі слонова кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок. А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і злегка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум'янами, але він був майже такий самий природний, як у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з протилежного краю стойки і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишалося гарним.
— Ти ще справжня красуня, Ліл,— мовив він до неї.
— Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:
— Ти мила товстунка.
— Мені соромно йти через бар.
— У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель.
— Як наш приятель?
— Чудово.
— Коли я його побачу?
— Коли завгодно. Хочеш зараз?
— Ой ні... Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.
— Та він просто казився.
— Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?
— Ні. К бісовій матері мою сеньйору.
— Що ж то за лихо?
— Нічого. Просто лихо, та й годі.
— Розкажи мені. Ну будь ласка.
— Нема чого розказувати.
— Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.
— Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.
— Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?
— Тим-то ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.
— Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки — розбагатієш, а ні — то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.
— Я знаю. Ти просила бутерброд?
— Потім, я ще не хочу їсти.
— То, може, вип'ємо ще по одній?
— Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?
— Ні, правда.
— Та це ж просто жах.
— Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.
— Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.
— Я справді люблю цього кота,— сказав Томас Хадсон.
— Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?
— Десь цими днями.
— І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і п'ють?
— Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.
— А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?
— Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.
— Як же ти з ними спізнався?
— Просто їхав колись із Ранчо Бойєрос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.
— І ти справді повезеш мене до того бару?
— Авжеж. Якщо ти не боїшся.
— Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.
— Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.
— Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.
— А як ти вважаєш: Віллі божевільний?
— Ну ні. Просто в нього важкий характер.
— Він зазнав багато лиха.
— А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.
— Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.
— Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, он біля стойки чоловік, що розмовляє з Генрі?
— Бачу.
— Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.
— Бідний він.
— Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquerías58.
— А тобі ніколи не подобалось porquerías?
— Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.
— Ти доброчесна, Ліл,— сказав Томас Хадсон.
— Хіба ти хотів би, щоб я була інакша? Ти й сам не охочий до porquerías. Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю.
— Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.
Томас Хадсон пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.
— От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону,— промовив він.
— Що-що?
— Нічого. Будемо пити це мілководне питво.
— Томе, що з тобою? Щось негаразд?
— Ні.
— Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.
— Це північний вітер винен.
— Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?
— Не злічити.
— Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.
— Авжеж, пальто гарне.
— Я вже не раз могла його продати,— сказала Цнотлива Ліл.— Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.
— Сьогодні вітер саме для нього.
— Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип'єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.
— Якщо я питиму це надто швидко, в мене почне ломити лоб.
— Ну, то пий помалу, поступово. І я вип'ю ще один highbalito.
Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на стойку, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:
— Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Воб-Мі-Мі.
— Яка кумедна назва,— сказала Цнотлива Ліл.— Що вона означає?
— Не знаю,— відповів він.— Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.
— Розкажи мені про індіанців,— попросила Цнотлива Ліл.— Про індіанців мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.
— Тут, на узбережжі, чимало індіанців. Це приморські індіанці, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.
— Про кубинських індіанців я слухати не хочу. Всі вони mulatos60.
— Ні, не всі. Є й справжні індіанці. Певно, колись давно їхніх предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.
— Мені не подобаються yucatecos61.
— А мені подобаються. Дуже.
— Розкажи мені про те Воб-Мі-Мі. Воно десь на Далекому Заході?
— Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.
— Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.
— І коли пливли річкою, був дощ?
— Весь час. А перед тим, як зайшли в гирло річки, стояв туман і іноді йшов сніг. Отож не треба мені Канади. Розкажи краще про Воб-Мі-Мі.
— То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів'їв, і колоди купчились на ній майже впритул. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.
— І що ж ти зробив?
— Потонув.
— Ой,— мовила вона.— Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.
— Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись, Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликій притоці, що впадала в ту річку.
— Я, мабуть, ніколи не видряпалася б між тими колодами.
— Та й я вже не думав, що видряпаюсь.
— І довго ти пробув під водою?
— Не знаю. Знаю тільки, що довго лежав між колодами й відсапувався, доки зміг щось робити.
— Ця історія мені подобається. Тільки після неї мені снитимуться страхіття. Розкажи щось веселе, Томе.
— Гаразд,— мовив він.— Дай подумаю.
— Ні. Ти розказуй зараз же, не думай.
— Гаразд,— сказав Томас Хадсон.— Коли Том-молодший був ще зовсім немовлям...
— Qué muchacho más guapo! — перебила його Цнотлива Ліл.— Qué noticias tienes de él?
— Muy buenas.
— Me alegro,— промовила Цнотлива Ліл, і на згадку про Тома-молодшого, льотчика, в очах її заблищали сльози.— Siempre tengo su fotografía en uniforme con el sagrado corazón de Jesús arriba de la fotografía y al lado la virgen del Cobre62.
— Ти дуже віриш у Мідну богоматір? 63
— Свято й переконано.
— Так і вір завжди.
— Вона піклується про Тома вдень і вночі.
— От і добре,— сказав Томас Хадсон.— Серафіне, ще один подвійний, будь ласка. То розказати тобі веселу історію?
— Так, зроби ласку,— попросила Цнотлива Ліл.— Розкажи щось веселе. Мені чогось знов стало сумно.
— Pues, ця весела історія es mui sencillo64,— сказав Томас Хадсон.— Коли ми вперше взяли Тома до Європи, йому було всього три місяці, і їхали ми дуже старим, невеликим і повільним пароплавом, а море майже весь час було неспокійне. На пароплаві пахло трюмною водою, і машинною олією, і мастилом на мідних рамах ілюмінаторів, і вбиральнями, і дезинфекцією — такими, знаєш, рожевими кружалками, що їх кладуть у пісуари...
— Pues, хіба ж це весела історія?
— Sí, mujer65. Ти ні біса не тямиш. Це весела історія, дуже весела. Ти слухай... А ще на тому пароплаві пахло ваннами, де належало митися в певні години, щоб тебе не почав зневажати стюард, приставлений до ванн; і гарячою солоною водою, що текла з мідних кранів над ваннами, і мокрими дерев'яними ґратками на підлозі, і накрохмаленою курткою того стюарда. Пахло там і дешевою англійською кухнею,— а це дух дуже відворотний,— і залежаними недокурками сигарет «Вудбайн», «Плейєр» та «Голд флейкс» у кімнаті для курців і скрізь, де їх кидали. Не було там жодного приємного запаху, а англійці, як ти знаєш, мають ще й свій особливий дух,— і чоловіки, й жінки,— і самі його відчувають, як ото негри відчувають наш дух, і через те їм доводиться так часто митися. Від англійця ніколи не пахне так солодко, як від корови, що дихає на тебе, і навіть якщо він курить люльку, це однаково не забиває того духу. Навпаки — ще й додає йому сили. От твід у них пахне добре, і шкіряне взуття, і сідла із збруєю добре пахнуть. Але ж на пароплавах не буває ні сідел, ні збруї, а твідовий одяг весь просякнутий смородом згаслої люльки. Щоб нюхнути чогось приємного на тому пароплаві, був один-єдиний спосіб — якнайглибше застромити ніс у високу склянку з сухим іскристим девонським сидром. Ото був чудовий, запах, і я застромляв носа в склянку так часто, як тільки міг собі дозволити. А може, й частіш.
— Pues, оце вже трохи веселіше.
— Зараз буде зовсім весело. Наша каюта була дуже низька, над самою водою, так що ілюмінатор доводилося весь час тримати задраєним, і крізь нього видно було, як біжать за бортом морські хвилі, а часом вода напливала на скло суцільною зеленою масою. Ми позв'язували докупи наші валізи й спорудили таку собі барикаду, щоб малий Том не падав з койки, і щоразу, як його мати та я приходили поглянути на нього й він у цей час не спав, то завжди радісно сміявся.
— Справді сміявся? В три місяці?
— Він завжди сміявся. Коли він був немовлям, я ні разу не чув, щоб він плакав.
— Qué muchacho más lindo y más guapo!66
— Еге ж,— сказав Томас Хадсон.— Muchacho такий, що дай боже. Хочеш, розповім тобі про нього ще одну веселу історію?
— А чому ти розлучився з його милою матір'ю?
— Такий уже вийшов дивний збіг обставин. Ну, то хочеш ще одну веселу історію?
— Хочу. Тільки щоб у ній було не так багато запахів.
— Оцей заморожений дайкірі, так добре збитий зверху, скидається на морську хвилю, яку розтинає ніс судна, що йде із швидкістю тридцять вузлів. А які були б ці заморожені дайкірі, коли б вони ще й фосфорично світилися?
— Можеш додати туди фосфору. Тільки, мабуть, це шкідливо для здоров'я. Тут, на Кубі, бувають випадки, коли люди, щоб вчинити самогубство, їдять фосфорні головки сірників.
— Або ж п'ють tinte rapido. А що воно таке, те «швидке чорнило»?
— То така чорна фарба для взуття. Але дівчата, коли їх зраджує коханий чи обдурює наречений — домагається свого, а потім тікає, не одружившись,— здебільшого вкорочують собі віку, облившися спиртом і підпалившись. Це класичний спосіб.
— Я знаю,— сказав Томас Хадсон.— Auto da fé67.
— І дуже надійний,— провадила Цнотлива Ліл.— Вони майже завжди вмирають. Найтяжчі опіки на голові та й звичайно по всьому тілу. А «швидке чорнило» — то більше про людське око. І йод, коли вже на те пішло, так само про людське око.
— Про що це ви тут, упирі? — запитав бармен Серафін.
— Про самогубства.
— Hay mucho68,— сказав Серафін.— А надто серед бідного люду. Я не можу пригадати, щоб хтось із багатих кубинців наклав на себе руки. А ти?
— А я можу,— відказала Цнотлива Ліл.— Я знаю кілька таких випадків, і все люди були хороші.
— Щоб ти та не знала,— мовив Серафін.— Сеньйоре Томасе, а закуски вам ніякої не треба? Un poco de pescado? Puerco frito?69 Холодного м'яса?
— Sí,— відповів Томас Хадсон.— Давайте усе, що є.
Серафін поставив на стойку таріль з хрусткими, засмаженими до коричневого, скибочками свинини й таріль із шматочками червоного окуня, запеченими в тісті так, що його рожево-червона шкіра й солодкий білий м'якуш ховалися під жовтою, скоринкою. Бармен був високий на зріст, простакуватий, і ходив важкою ходою, бо носив на роботі дерев'яні черевики, щоб уберегти ноги від мокроти на підлозі за стойкою.
— Холодне м'ясо давати?
— Ні. Цього досить.
— Бери все, що дають, Томе,— сказала Цнотлива Ліл.— Ти ж знаєш, як тут у них.
Всім було відомо, що в цьому барі дармової випивки не дають. Зате тут щодня подавали безліч порцій безплатної гарячої закуски, і не тільки смажену рибу та свинину, але й м'ясні биточки, й бутерброди з сиром та шинкою. До того ж бармени змішували дайкірі у великих міксерах, де завжди було щонайменше півтори порції зайві.
— Ну, ти вже не такий зажурений? — спитала Цнотлива Ліл.
— Ні.
— Скажи мені, Томе, що тебе засмучує?
— А кого ж він не засмутить, цей світ? Що не день, то все в ньому гірше та гірше. Але ж не можна тільки те й робити, що побиватися через нього.
— Закону проти цього немає.
— Та й не треба ніякого закону проти того, що само собою зрозуміле.
Дискусії на етичні теми із Цнотливою Ліл — це не те, що мені потрібно, подумав Томас Хадсон. А що ж тобі потрібно, поганцю? Тобі потрібно було набратися, то ти, мабуть, уже набрався, хоч сам цього не відчуваєш. Того, чого тобі потрібно, дістати годі, і ти вже ніколи більш того не матимеш. Але є всякі замінники, от до них і вдавайся. Ну ж бо, ось воно, бери.
— Voy a tomar otro de estos grandes sin azúcar71,— мовив він до Серафіна.
— En seguida72, доне Томасе,— озвався Серафін.— Хочете побити свій рекорд?
— Ні. Просто п'ю собі тихо-спокійно.
— Коли ви ставили рекорд, то теж пили тихо-спокійно,— сказав Серафін.— Спокійно і впевнено, від ранку до вечора. І вийшли звідси на власних ногах.
— К бісу той рекорд.
— Ви маєте добру нагоду його побити,— провадив Серафін.— Якщо питимете так, як досі, й так само мало їстимете, маєте просто чудову нагоду.
— Томе, побий рекорд,— мовила Цнотлива Ліл.— Я буду за свідка.
— Свідків йому не треба,— сказав Серафін.— Я свідок. А коли буду йти, віддам рахунок Константе. Ви вже тепер випили більше, ніж на цей же час тоді, коли поставили рекорд.
— К бісу той рекорд.
— Ви в чудовій формі. П'єте добре, без упину, і поки що це на вас не впливає.
— К бісовій матері рекорд.
— Гаразд. Como usted quiere73. А рахунок я все-таки вестиму, може, передумаєте.
— Рахунок у нього точний,— сказала Цнотлива Ліл. Він же має копії чеків.
— А ти як думала, жінко? Ти хочеш справжнього рекорду чи липового?
— Ні того, ні того. Я хочу highbalito з aqua mineral.
— Como siempre74,— сказав Серафін.
— Я й коньяк п'ю.
— Очі б мої не бачили, як ти п'єш коньяк.
— Томе, а ти знаєш, я тут одного разу впала, сідаючи у трамвай, і мене мало не вбило.
— Бідолашна Ліл,— мовив Серафін.— У тебе в житті стільки небезпечних пригод.
— Та вже ж не те, що в тебе,— стояти цілісінький день за стойкою в дерев'яних черевиках і прислужувати п'яницям.
— Це моя робота,— сказав Серафін.— Я маю за честь прислужувати таким видатним п'яницям, як ти.
До них підійшов Генрі Вуд. Він став поруч Томаса Хадсона, височенний, спітнілий і дуже збуджений, бо встиг уже змінити свої наміри. Ніщо його так не тішить, подумав Томас Хадсон, як несподівана зміна намірів.
— Ми їдемо до Альфреда, в його «гріховний дім»,— сказав Генрі.— Хочеш з нами, Томе?
— Віллі чекає на тебе у «Баскському барі».
— Навряд чи ми зможемо взяти з собою Віллі.
— То хоч скажи йому про це.
— Я подзвоню йому. А ти з нами не хочеш? Буде дуже весело.
— Тобі треба попоїсти.
— Я добряче пообідаю. Ну, як ти тут?
— Дуже добре,— відказав Томас Хадсон.— Просто-таки чудово.
— Хочеш побити свій рекорд?
— Ні.
— Увечері побачимось?
— Навряд.
— Якщо хочеш, я приїду й переночую в тебе.
— Ні. Розважайся. Тільки неодмінно попоїж.
— Я чудово пообідаю. Слово честі.
— Не забудь подзвонити Віллі.
— Подзвоню. Можеш не турбуватися.
— А ти не думаєш, що Віллі образиться?
— Нічого не вдієш, Томе. Я справді не можу запросити Віллі туди. Ти знаєш, як я люблю Віллі. Але є місця, куди я просто не можу брати його з собою. І ти це знаєш не гірше за мене.
— Гаразд. Але подзвони йому.
— Подзвоню, слово честі. І неодмінно пообідаю на славу.
Він усміхнувся, поплескав по плечу Цнотливу Ліл і подався геть. Рухався він дуже зграбно, як на такого велетня.
— А як же ті дівчата? — спитав Томас Хадсон Цнотливу Ліл.
— Та вони досі вже втекли,— відказала Цнотлива Ліл.— У нього там зовсім нема чого їсти. І навряд щоб випити було багато. Ну, а ти як — поїдеш туди до них чи, може, краще до мене.
— До тебе,— сказав Томас Хадсон.— Але пізніше.
— Розкажи мені ще якусь веселу історію.
— Гаразд. Про що?
— Серафіне,— мовила Ліл.— Дай Томáсові ще один подвійний заморожений без цукру. Tengo todaváa mi highbalito75.— Тоді обернулася до Томаса Хадсона.— Про найщасливішу пору в твоєму житті. Тільки щоб не було запахів.
— Без запахів не можна,— сказав Томас Хадсон. Він дивився, як Генрі Вуд переходить площу й сідає в спортивну машину дуже багатого цукрового плантатора на ім'я Альфред. Генрі був завеликий для такої машини. Та майже для всього він завеликий, подумав Томас Хадсон. Але є й такі речі, де його зріст і вага не вадять. Ні, сказав він собі. Ти ж сьогодні відпочиваєш. То й відпочивай.— Про що ж ти хотіла б почути?
— Про те, про що я тобі сказала.
Він спостерігав, як Серафін переливає коктейль з міксера у високу склянку і як піниста шапка піднімається через вінця й, закрутившись, тече на стойку. Серафін просунув днище склянки в отвір картонного футляра, і Томас Хадсон підняв її, важку, холодну, надпив чималий ковток і, перш ніж проковтнути, затримав його в роті, відчувши крижаний холод на язиці та зубах.
— Ну гаразд,— мовив він.— Найщасливішим днем у моєму житті був перший-ліпший день, коли я хлопчиськом прокидався вранці й мені не треба було йти до школи чи щось робити. Прокидався я завжди голодний і відчував, як пахне роса на траві, і чув, як гуде вітер у високому гіллі дерев, а коли вітру не було, чув тишу лісу та спокій озера й дослухався до перших вранішніх звуків. Часом то було стрекотіння рибалочки, що пролітав над водою, такою спокійною, що в ній відбивався його політ. Часом — цокання білки на котромусь із дерев коло будинку, і, цокаючи, вона часто сіпала хвостом. Нерідко то був погук кулика десь на схилі пагорба. І щоразу як я прокидався голодний, і чув оті перші вранішні звуки, і знав, що мені не треба йти до школи чи щось робити, я був щасливіший, ніж будь-коли в житті.
— Навіть щасливіший, ніж із жінками?
— З жінками я бував дуже щасливий. Відчайдушно щасливий. Нестерпно щасливий. Такий щасливий, аж самому собі не вірив, аж здавалося, ніби я геть захмелів або збожеволів. Але я ніколи не зазнавав такого щастя, як зі своїми дітьми, коли нам було так хороше всім разом, або як ото колись рано-вранці.
— Хіба ж можна самому бути однаково щасливим, як і з кимось?
— Усе це дурниці. Ти ж просила мене розповісти перше-ліпше, що спаде на думку.
— Ні, неправда. Я просила розповісти веселу історію про найщасливішу пору в твоєму житті. А це хіба історія? Просто ти прокидався й відчував себе щасливим. Ти розкажи справжню історію.
— Про що?
— Нехай би там було кохання.
— Яке кохання? Небесне чи земне?
— Та ні. Просто кохання, і щоб було весело.
— Є така історія, дуже цікава.
— От і розкажи мені. Ще один дайкірі хочеш?
— Потім, коли доп'ю цей. Ну, то слухай. Я був тоді в Гонконзі, дивовижному місті, і жив там собі на втіху, шалено й безладно. Там є чудова бухта, і на березі її з боку материка стоїть місто Каулун. А Гонконг стоїть на пагористому острові, там гарні гаї, і звивисті стежки, що ведуть на вершини пагорбів, і будинки високо на схилах, але саме місто — внизу, біля підніжжя пагорбів, якраз навпроти Каулуна. А між цими містами ходить новий швидкісний пором. Той Каулун — теж дуже гарне місто, воно б тобі неодмінно сподобалось. Чисте, доладно забудоване, одразу ж за містом великий гай, і там на околиці, біля самої жіночої в'язниці, було дуже добре полювати лісових голубів. Ми завжди стріляли їх надвечір, коли вони зліталися на ночівлю до величезного лавра поряд з побіленим муром в'язниці,— великі, гарні, з приємним синюватим пір'ячком на шийках, швидкі й дужі в польоті. Часом мені траплялося поцілити птаха, що стрімко летів за вітром у височині над моєю головою, і він падав на тюремне подвір'я, і тоді чути було, як жінки за муром верещать од захвату й зчиняють за нього бійку, а потім звідти знову долинав крик і вереск — то наглядач-сикх розганяв їх, забирав голуба й послужливо виносив його нам крізь хвіртку для варти.
Місцевість навколо Каулуна зветься Нова Територія; вона пагориста й поросла гаями, а в гаях багато лісових голубів, і ввечері можна почути, як вони перегукуються між собою. Мені часто траплялося бачити там жінок і дітей, що копали землю при дорозі й насипали її в кошики. А коли помічали людей з рушницями, то тікали й ховалися в гаю. Потім я дізнався, навіщо вони копали ту землю: в ній була вольфрамова руда. В той час вона коштувала великі гроші.
— Es un poco pesada esta historia76.
— Ні, Ліл. Вона не нудна. Ось послухай далі. Сам вольфрам таки справді pesado77. Але ось що дивовижне. Там, де він є, добувати його нема нічого легшого. Просто копай собі землю та винось її. Або збирай каміння. В іспанській провінції Естремадура є цілі селища, збудовані з каменю, в якому міститься багато вольфраму, і з цього ж таки каменю складено всі огорожі в полях. А проте селяни там страшенно бідні. На той час вольфрамова руда була в такій великій ціні, що ми довозили її з полів Нам-Янгу в Китаї до аеропорту Кай-Так у Каулуні транспортними літаками ДС-2 — такими, як оце тепер літають звідси до Майямі. А там її вантажили на пароплави й везли до Сполучених Штатів. Вольфраму було дуже обмаль, і ми конче потребували його, готуючись до війни, бо він ішов на виготовлення особливо твердої сталі, а тим часом на пагорбах Нової Території будь-хто міг накопати стільки тієї руди, скільки міг донести в пласкому коші на голові до великого складу, де її потаємно скуповували. Я виявив це, коли ходив полювати голубів, і поінформував людей, що вели закупівлю вольфрамової руди у глибині материка. Їх це не дуже зацікавило, та я не заспокоївся і звернувся до вищих інстанцій, аж поки один дуже високий чин, якому було байдужісінько до того, що на Новій Території вольфрам лежить під ногами, сказав мені: «Зрештою, друже, як вам відомо, ми ж добуваємо вольфрам у Нам-Янгу». І все-таки, коли ми, стріляючи надвечір'ями голубів коло жіночої тюрми, бачили, як старий двомоторний «дуглас» вилітає з-за горбів і починає знижуватись до аеродрому, і знали, що він навантажений мішками з вольфрамовою рудою і щойно пролетів над японськими позиціями, нам дивно було думати, що багато жінок у тюрмі ув'язнено саме за те, що вони незаконно копали ту ж таки руду.
— Sí, es raro78,— мовила Цнотлива Ліл.— Та коли вже буде про кохання?
— Коли завгодно,— відказав Томас Хадсон.— Але краще буде, коли ти знатимеш, де воно все діялось. Так от, навколо Гонконга багато всіляких острівців та заток, і вода в них прозора й дуже гарна. А Нова Територія — це вкритий пагорбами й гаями півострів, який випинається в море з материка. Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці — вона тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантону. Взимку погода там здебільшого така, як оце в нас, коли з півночі находить буревій з дощем, отож спати було холоднувато.
Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, а їдять вони переважно червоного окуня. Але є там ще гладенні лискучі помпано й величезні креветки — таких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але не багато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі,— качури й качечки в зимовому пір'ї,— а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір'я та гарні очі, оглядав лискучу й пругку свіжовиловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають «нічним добривом», і всі ті овочі були гарнющі, немов змії. Я ходив на базар день у день, і щоразу мав з того втіху.
Майже кожного ранку я бачив на вулицях похоронні процесії. Люди йшли убрані в біле, і оркестр вигравав веселі мелодії. Того року на похоронах найчастіше грали «Настали знов щасливі дні», і ця мелодія переслідувала тебе до самого вечора, бо люди помирали без ліку. А тим часом на острові, як казали, жило чотириста мільйонерів — це крім тих, що в Каулуні.
— Здебільшого китайські. Та були й усілякі інші мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за ті, що відомі в усьому світі, а кантонська кухня просто таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: Х.М., М.Й., Т.В., Х.Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з них довго жив у Лондоні, в Уайтчепелі80, дуже пристойний чоловік, він був там інспектором поліції; і з п'ятьма чи шістьма пілотами Китайської національної авіакомпанії, що отримували шалені гроші, але платили їм за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з... Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконзі я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.
— Та от ніяк не надумаю, з котрого amor почати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.
— Тільки розповідай цікаво, бо Китай мені вже трохи набрид.
— Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його, як і я.
— Чого ж ти там не лишився?
— Не можна було лишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.
— Todo está jodido por la guerra82.
— Атож,— сказав Томас Хадсон.— Згоден з тобою.— Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.
— Мені теж,— мовив Томас.— Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.
— То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante84. Просто мені хотілося послухати про кохання.
— А насправді там було так цікаво, що на кохання майже не лишалося часу.
— З ким ти любився там уперше?
— З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала — боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.
— Де ж ви любилися?
— Та так, як ото зелена молодь: там, де мені вдавалось її умовити, а найчастіше в машинах та в на