Євген Євтушенко

Вірші

* * *


В рядку, що полискує сталлю,
холодна прихована гра.
Я вище поезії ставлю
незрідненість зла і добра..

Поезія враз помирає,
коли збайдужілим пером
добро вона злом називає,
а зло — називає добром.

Байдужий — це гірше каліки.
Я вірю шерезі рядків,
де власні вкарбовують лики
і радість, і сором, і гнів.

Рятує рядок недомовка,
та натяк уб'є боязкий.
А кров'ю строфа не намокла,
то вийде весь віршик мулький,

Я бачив епох потрясіння,
руками розламував зло,—
у тім було справжнє змужніння,
все інше — то вже ремесло.

Поезія — вчинок прилюдний,
і автор на пласі стоїть:
добро замогло — непідсудний,
а зло — то й поета судіть.

Та часом собі відщепенство
маскує мистецьке шатро,
і схоже це на двоєженство —
засватати зло і добро.

Талант не бува непорядним.
Ніколи й ніде не була
звитяга мистецтва і правди —
на крихту! — звитягою зла.





У кожної людини сто прикмет

С. Преображенському

У кожної людини — сто прикмет
цікавих, мов історії планет.
Є всесвіт неповторності судьби:
трудів і днів, шукань і боротьби.

Коли хто-небудь непомітно жив,
з цією непомітністю дружив,
то він прикметним був серед людей
своєю непомітністю, єй-єй.

Є в кожного таємний власний світ.
Є мить духопіднесення в зеніт.
Є від усіх прихована пора,
коли насподі — сором і жура.

Ступаючи на смертний свій поріг,
ми забираємо і щонайперший сніг,
і перший поцілунок, перший бій —
все, що зіткало пам'яті сувій.

Так, залишаються і книги, і мости,
машини, порятовані грунти;
одне — продовжує чиєсь життя,
а інше — таки кане в небуття.

Це правило безжалісне й старе,
що з кожним — неосяжний світ помре.
Не забуваєм грішних і земних,
а що, по суті, знали ми про них?

Що знаємо про рідних нам людей:
про друзів, про кохану, про дітей?
В нас на очах все батькове життя,
а що про батька знаєм до пуття.

Вмирають люди... Губляться сліди
в ці таємничі, втрачені світи.
Мені кричати хочеться щораз,
бо так безповоротно це для нас.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі