Ісидор Козаєв

Нехай і після мене...

Зустрічаються люди,
      що хліб не вживають без меду.
А варений курдюк
      їм замінить і небо, і совість.
Кожен з них —
      егоїст, чи нехлюй, а чи ледар —
Споживацтво своє,
      мов хворобу, дістав у спадковість.
І хотіли б такі,
      щоб сусідові хліб не допікся
І щоб вогнище їхнє
      подорожні минали щоденно.
Стогнуть нишком людці
      (бо про них не згадають опісля):
— Не побачать
      на камені каменя тут після мене.
Я не з ними іду.
      Славлю хліб і братаючу воду.
Умиваюсь дощем
      чи трударського поту потоком.
В бистрі ріки вкладаю
      важенну гранітну породу,
Щоб надійні мости
      залишалися нашим потомкам.
Я іду уперед.
      Але притьмом звертаю до башти:
Зяє отвір в стіні,
      він прорубаний часу тараном.
Між камінням розшукую
      випалу брилу уважно,
Щоб на башті загоїти
      цю незаслужену рану,
Йду та йду.
      В горах квітку собі не зірву без потреби.
Лиш побачу в джерелах намул —
      вигортаю руками,
Навесні я на схилах
      саджаю розложисті щепи...
— Як не стане мене,
      хай пребуде на камені камінь.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі