Міцкевич, Адам (1798 — 1855)

Сонети

До Лаури


Тебе побачив я — і вмить запаленів,
Знайомства давнього шукаючи в незнаній,
I щічки розцвіли у відповідь рум'яні,
Як роза, що вітрець їй перса відслонив.

Лиш пісню почала — сльозу я вже зронив.
Твій голос у душі черкнув найглибші грані,
Мов ангел на ім'я назвав її в тумані
I в дзвін небесний їй спасіння продзвонив.

О люба! Не відводь осяяного зору,
Як схвилював тебе мій погляд, голос мій!
Ні долі не боюсь, ні людського докору,

І не страшне мені кохання без надій!
Хай з іншим шлюб земний ти візьмеш без опору —
Небесний шлюб господь судив нам, зрозумій.




Ранок і вечір


Зі сходу сонце йде в ясних огнях світанку,
А коло місячне сумна окрила мла,
До сонця пелюстки троянда простягла,
Фіалка хилиться під чистим сріблом ранку.

Лаура у вікні — я приклонивсь на ганку.
От коси золоті красуня розплела
I мовила: «Чому печаль, як тінь, лягла
На місяць, на квітки, на тебе, мій коханку?»

В смерканні виглядом любуюся новим:
Встав місяць-повновид, як заграва рум'яна,
Фіалка ожила під вітерцем легким.

Знов бачу — у вікні стоїть моя кохана
З щасливим поглядом, в уборі чарівнім.
Знов приклонився я — печальний, як і зрана.




До Німану


Мій рідний Німане! Куди спливли ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,
Що ними плавав я по дикому затоні,
Для серця буйного шукавши охолоди?

Лаура, з власної милуючися вроди,
Колись любила там свої квітчати скроні,
I відбиток її у хвиль сріблястім лоні
Мутив сльозами я, не знаючи й негоди.

Мій Німане! А де ж і горе те безкрає,
I щастя разом з ним, і золоті надії?
Малечих днів моїх де радощі яснії?

Де ще любіший нам юнацький шал літає?
Лаура де моя? Де друзі молодії?
Минуло все... чому ж сльоза лиш не минає?




Резигнація


Нещасний, хто дарма взаємності благає,
Нещасний, хто любить спитується дарма,
Та нещаснішого серед людей нема,
Ніж той, хто раз любив —
                    і вічно пам'ятає.

Принадниць бачивши,
                 він томиться в одчаї,
Бо думка чар йому затруює німа;
Довершеність йому появиться сама —
Він серця й ангелу віддати не бажає.

Гордує тою він, служить не годен тій,
Земну милуючи, не може й неземній
Кохання присвятить, утративши надії;

До спорожнілого подібний храму він,
Що серце смутить нам пустельністю руїн,
Де бог не хоче жить, людина жить не сміє.




Невільник, вперше я...


Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав я пустощі сваволі,
Уява молода не раз мене пекла,
Краса, що зрадою наповнена була,—
I що ж! Я проклинав дари солодкі долі.

Зустрів і вроду я високу, неземну,
Як плакав, як палав, яка була тривога!
Хто зна, коли тепер про неї й спом'яну.

З тобою тільки в рай веде мене дорога!
Як богом послану, люблю тебе одну,
Хвала тобі, що ти мені відкрила бога!




Добривечір


Добривечір! Мені це слово наймиліше.
Ані тоді, як ніч між нами, мов стіна,
Ні в мить, як світлий день загляне до вікна,
Я не вітаюся ніжніше й запальніше.

В вечірній сутіні усе коханням дише;
Ти навіть, в інший час несміла й мовчазна,
Коли добривечір тихенько пролуна,
Зітхаєш голосніш і дивишся жвавіше.

Лишім добридень тим, хто в шлюбі самохіть
З'єднались, до труда й веселощів охочі;
Добраніч — тим, що вдвох, не боячися ночі,

Із кубка любощів одверто звикли пить;
А нам, що мусимо чуття свої таїть,
Нехай добривечір притьмить блискучі очі.





Прощання


До Д.Д.

Мене ти геть женеш? Чи серце я твоє
Утратив? I не мав! Чи винна в тім чеснота?
Ні! Пестиш другого!.. Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що дає.

I недаремно мав; у пам'яті встає
Багато спогадів: яка була гризота, ,
Як хвилювався я, як мучився я потай!
Стражданням оплатив блаженство я своє!

А ти женеш мене. Жадобою новою
Ти загорілася: дістати мадригал
Ти прагнеш — і мене позбавила спокою.

Ні, Музи не купить! Римованих похвал
Шукав я, ковзався парнаською тропою,
Згадав ім'я твоє — і скаменів мій пал.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі