Ципріян Норвід (1821—1883)

Поезії в перекладі Миколи Бажана

Сироти

Чи бачив ти сиріт, коли в очах їх тужних
Раптова збудиться веселість? Та вона
На мить сяйне і миттю промина.
Втопаючи нараз у хмарах осоружних.
Нещасні дітлахи! Є втіхою для них,
Якщо згадає хтось батьків померлих їх,
Бо в молоді серця тоді знов ласка плине.
Вони — як лілія, що розтуля вуста,
Лиш промінь сонячний промкнеться з-за хмарини.
Нещасні дітлахи! Заможність зла й пуста
Глузує часто з вас, а старші кажуть, наче
Це й добре, бо «чому дурна дитина плаче».
І от, як наглий гість, приходить втіха знов,
Розквітнувши, немов фіалка на галяві
У час, як одцвіли всі подруги ласкаві,
Вона ж одна стоїть — і де знайти їй схов?
Куди не позирне блакитними очима,
Скрізь терня, колючки і пуща несходима.

Проте не всі такі сирітки нещасливі...
Я бачив юнака: у злиднях живучи,
Він гроші заробляв, робив удень, вночі,
Бо гроші ці були за джерело єдине,
Яким підтримував він матінку свою.
Тепер живе він сам, та згадувать не кине
Про незабутню мить, як неньчина рука,
Зів'яла і худа, прощала юнака,
І так було йому, як по грозі в гаю,
Чи як увечері, подавшись до костьолу,
Зустріти ангела, що йде з-за видноколу.

Іще інакшого я бачив сироту,
Коли в колясці він пишався на майдані,
І гучно реготав, і лиця мав рум'яні,
І цяцьку золоту.
Не був він сирота. Він — той, що зветься нині
Невтішним у журбі, як пишеться в листі,
Розісланому всім знайомим і родині
З запрошенням прийти на поминки святі.

Я згодом бачив ще одного юнака,—
Його юрба людей побожних уника,
Коли ж на неї він прихильно скине очі,
У відповідь юрба на нього гляне так,
Немов закидати його камінням хоче,—
Байстрям був той юнак.
А він, їх зорами, мов каменями, битий,
Здолав би й всі кидьки, як рани, полічити,
І плаче він в журбі.
Десь в нього є рідня, та ждать її звідкіль?
Підходить часом він до входу в дім препишний,
Де в розкоші живе отець його зловтішний,—
Там з долею веде він довгий спір тоді,
Щоб не топтала мрії молоді.
Нещасний! Трапив він, як в комашни́к мотиль,
І марно тріпотять його подерті крила,
І кращого життя не знайде він собі,—
Гурма страхіть йому шляхи всі заступила,
Вони стоять навкруг,
Скрізь пнуться знавісніло,
Терзають бідний дух,
Мордують бідне тіло.

Нарешті здибав я ще дивака одного:
Він по своїх батьках жалоби не носив,
При людях не ридав, на цвинтар не ходив,
Але нечасто хтось в очах побачив в нього
Промінчик радості, та й той, такий блідий,
Блимливий, схований, світився з-поміж вій,
Неначе в місяця так блимати навчався.
Цей хлопець з дня, коли зі світом привітався,
Нещасний був, проте на це він не зважав,
До неба поривавсь, робив, що мав робити,
Земних цурався справ.
Невдачі зазнавав він у дрібницях навіть,
Немов біда його обрала за мету.
Безвинно наражавсь на лихо й тяготу
І рвав лиш колючки, коли тягнувсь до квітки.
Оцього сироту не хтіло щастя бавить,
Та, в небо дивлячись, він зрік мені слова,
Що сиротиною себе не відчува!
Тоді я очі теж собі до неба звів,
А зір у небі повно.
І в зорях прочитав я таїну тих слів,
Там сяяла вона виразно й ясномовно.
Душею скуштував я хліба цих словес
І вже не міг її відняти від небес,—
Так звабили мене їх подихи духмяні.

Тоді я взяв свої заплакані разки,
Молитву проказав в могутньому мовчанні.
От знов зведусь, нові вчуваючи думки,
І побіжу до вас зі словам невгомонним,
І правди каганець вам радо простягну,
Вам, бідним дітлахам з тужливими очима.
Самотні ви йдете за тлумом похоронним,
Самотні мусите дивитись на труну,
Що вам смутні серця стискає невмолимо
І огортає світ вам в темну пелену!
О ви — це квіти. Вас недоля зірве зла
І стане, сидячи на свіжій ще могилі,
Сплітати з вас вінки, покручені й змарнілі,
Щоб їх тулить собі до дикого чола.

1840




Думи


Хіба вже таке камінне серце у бога отого.
Що журна людина в нього не випросить анічого?

Кохановський

Дикі смутки, мов кілкого глоду чагарі,
Обросли життя отого марні пустирі,
Хмари небо затулили,— а якщо на хвильку
Сонце усміхом позлотить потемнілий світ,
То цей усміх нетривалий сяятиме стільки,
Скільки сяє чародійний папороті цвіт.
Стогне, долю проклинає, скаржиться людина,
Раптом, знов підбадьорившись, вгору зводить зір,
Дивиться — ачей і справді в небі є щілина,
Крізь яку заглянуть можна у небесний шир.
Та в сльозах одчаю тоне, никне око зряче,
Мучить біль людину, серце кам'яніє вмить,
Небо ж, замкнуте, як завше, і тепер мовчить,
Не сміється і не плаче!
А тоді той, званий глуздом, справжній труп чуттів,
Появляється й доводить мудро він людині,
Що сягти небес негоден людських дум порив,
Що для дум є досить місця й в затишній хатині,
Він немовби каже: «Краще жити у труні,
Там ні бурі, ані сонця не буває, ні!»
Бідна, ох, людина бідна! Що вона подіє?
Має ждати, доки в серці все не спопеліє?
Груди висхнуть, очі згаснуть, стьмариться життя,—
Так вона і буде в світі вікувать з одчаю,
Гарна, зблідла, штивна, наче неживе дитя,
Наче утла урна, повна попелу до краю?
Бідна ти, людино, бідна! Чи путі оманні,
Як веслом, думками креслиш в неба океані,
Чи над полем батьківщини хилишся в труді,
Щоб для рідних засівати добрим збіжжям поле,—
Скрізь і завше пробуваєш в скрусі і в біді:
Не мине біда ніколи!
Що? Ніколи? Ні, ніколи не було й нема
На оцім малім кургані, названім землею,
Бо ніколи — те, що вічність стверджує сама,
Те, що тільки бог змовляє мовою своєю,
На землі нема ніколи. Ех! Нам сльози втруть
Навіть порошинки в жменьці, якщо воля бога.
Тож пройдім життя достойно — недалека путь —
Без омани і без блиску марного отого,
Що лише бруднить людину. Далі, друзі, йдім!
На чолі кривава пляма не бруднить сумління,
Рана зкровлена на грудях не ганьбить людей,
Бо вона — мов ієрогліф муки і боління,
Що його не розуміють на землі, та в небі
Знайде тлумача для себе
Знак священний цей!
Тож ходімо, далі, друзі! Далі до могили
З піснею, що гордо ллється з людських серць ясних!
Тож ходім, борімось, доки вистачить в нас сили,
Тож ходімо, не корімось шалу й буревію,—
І нехай усі співають співом душ своїх
Пісню про Любов і Віру, пісню про Надію.

1840





Буря

(Фрагмент)


Сміливо, юначе! Хоч близько безодні,
Хоч знову гуркочуть громи небесами,
Ти кинеш пристанище марне сьогодні
І вийдеш, увінчаний іскор зірками.
І струмінь гірський, нездоланний у плині,
Ти пройдеш, хоч він вивертає і брили;
Тебе обмине навіть камінь в лавині,
Здаля загарчавши, мов песик безсилий.
А ти, сам-один в дикім розпалі битви,
Не станеш ні в кого рятунку благати,
Не станеш шептати плачливо молитви,
Якій перед бурею вірив затято.
І відданість буде тобі талісманом.
Хай інші, покинувши весла лякливо,
Вклякають, а ти у борні з океаном
Ухопиш його за розвихрену гриву.
Нехай роззявляється моря безодня,
Як паща, захланна й жадлива надміру,—
У хмарах засяє десниця господня,
Простягтись до тебе, щоб витягти з виру.
Сміливо ж борись за мету свою чесну,
Якщо навіть лавр твоїх скронь не торкнеться,—
В звитягах наступників дух твій воскресне
І подвиг твій ввись монументом зведеться.

1841






Знов легенда


Безумний! Що ти сієш, не оживе, коли не вмре.
Іоанн, XII, 24
Павел до корінфян І, XV, 36

Я чув цю розповідь чудну в мужицькій хаті понад Бугом:
Був дід один. Цього дідка всі звали Дивом недолугим,—
Блукав по селах він, страхав дітей, тихцем співав псалми
Попід костьолом в час, коли світилося гнилля із тьми.
Він палицю велику мав, яку оздобив сам різьбою,—
На цій різьбі потворний птах жене крильми перед собою
Гадюк, що зграєю повзуть по палиці отій униз;
Та в діда був ще другий кий,— його він під пахвою ніс,
На жебри в будень ідучи але в неділю чи на свята
Брав перший, втятий з груші, кий,— його він «дядьком» звикнув звати,
А «хлопцем» називав дідок свій другий кий, з вільшини втятий.
«Явилось Диво»,— люд казав, коли до двору входив дід,
І господиня у печі роздмухувала жар як слід,
Бо дід погрітися любив і брав рукою жар із печі,
Мов пасма льону. От його рішили якось взять на спит:
Коли постукає дарма до міцно замкнутих воріт,
Чи піде врешті? А тоді все аж тріщало з холоднечі,
З морозу... Стукнувши, старий чекав, лиш трохи похиливсь,
Немов крізь шпару поглядав, чи він, бува, не помиливсь,
І так стояв... Сміялись всі, які були в господі, люди,
В сусідській хаті і в ксьондза теж насміхалися з приблуди.
Тоді щось нишком дід сказав, і впало слово те на сніг,
І враз замерзло... Див заснув... Коли замерзлого ховали,
Несли дві палиці за ним і ксьондз ішов, що вчить малих
Буквар читати, й шкутильгав позаду гробокоп оспалий.

І от минулася зима, весни розцвів духмяний цвіт,
Бо на землі є скрізь весна, є навіть там, де горе й гніт
І де страждання... Видно скрізь господню доброту в природі,
Лише в природі людській (гей, про це розводитися годі!)
Отож таки прийшла весна, її буяння та цвітіння,
Яке виводить з-під землі росток півсонного насіння,
Немов півсонне дитинча, яке за руку в храм ведуть
Молитись, кле́чанням рясним встеливши до костьолу путь.
Виходять люди... «Боже мій, що це там сходить край порогу.
Аж по воротях пнеться ввись? Та де ж той ксьондз? Молімось богу!»
Стовпились перед ворітьми і хазяї, і зайшлий люд.
«Що сталося? Геть чари, геть! Хто слово це посіяв тут?»
А слово дужчає й росте, шепоче листям, сяє дзьобом,
Багряне в'ється догори, квітує незвичайним робом!
Таку над Бугом я чував бувальщину минулих літ;
Пробачте, може, здасться вам, що є вона і темна, й дивна,
Та завше темне і чудне́ усе, що просвіщає світ.
Ось друга повість вам іще:
Жила колись десь королівна;
Від купи квітів запашних, що королевич їй прислав,
Вона заснула,— тиждень спить, аж з почету одна дівиця
Скричала: «Запалім свічки й ходім до неї подивиться,
Що робить — марить без кінця про ідеальне чи настав
Реальний сон?..» їй відповів якийсь челядник урядовий:
«Процесій непотрібно тут, і непотрібні тут розмови,—
Якщо її збудити враз, то вхопить жах її раптовий!»
Пішов він, стиснувши в руці свічі запаленої зірку,
Що з неї бились промінці увись, мов смуги золоті.
До спочивальні він ступив, спинився там біля одвірку,
Зирнув — вона жива! (Лежить в молитві ревній при хресті).
Тож двері тихо він замкнув... Тоді ввійшли до спочивальні
Дівиці, несучи вінки, складаючи вітання хвальні.

1850





Випроби


Благословенна пісня малино́ва,
Благословенна пісня калинова,
Благословенні неба сині хлані,
Отари хмар, порвистим вітром гнані,
Колосся, розколихане по полю;
Гармонія душі — не тільки в болю:
Щоб стати піснею, перед порогом
Ти стань, дихни — і дихатимеш Богом!

Благословенні пахощі весінні,
Коли дерева зводяться в цвітінні;
Вони з землі колонами зростають
І в небі грають їхні віти срібні,
До арф, весною ладнаних, подібні,
Схились, бо гімн «Свят! Свят!» вони співають.

Благословенне і над чужиною
Повітря чисте; міррою пахкою
І лавром запашним воно відгонить
І апельсини золотить під небом,
Де кожен камінь, наче Ме́мнон, дзвонить
І кожен ланець може бути Фебом.

Благословенні і степи безкраї,
Ці океанські про́стори безлюдні,
Де промінь сонця спочиву не має,—
Його тручають гори ізумрудні,
Гордливі, наче дух стихій завзятий,
Який не дасть себе комусь топтати!

Благословенні і тумани, й тиша
Ісландії, що глибша і тривкіша
За ту, яку мерці в труні вчувають,—
Тому, можливо, й смерть свою картають.
Там дном до дна глиби́ни моря й неба
Наставились, вглядаючись у себе;
Там хвиля заніміла;
Там, втихнути звелівши слову, тиша
Проводить бесіду із Словом слова,
Яке свого ще не кінчило діла.
Там океан гладінь свою колише,
Мов почалася знов його обнова
І мов землі звершилася будова,
Але не втишив він ще хвилювання
Від спогадів про час свого постання,
Коли не був ні першим, ані другим —
Ані кінцем, ані початком но́вим,
А був таїн передпотопних сховом,
Розорюваним духа дужим плугом.

Благословенна й легковажність вдачі,
Яка, де краще буде їй, шукає,
Де тихнуть віку клопоти гарячі,
Де молоком поезія втікає
В твої уста, де щедро і відверто
Свої дари несе природа люду,
Де кожну слізку в тебе буде втерто,
Поділено твій кожен смуток буде,
І де б ти сам, думок натхненний летом,
Оточений обранців людських хором,
Став арфою... Я хтів сказать — поетом,
Але казать це слово трохи сором.

Благословенне те і те на світі,
Та в мене серце не благословило
Тебе, о місто-велетню, могило,
Де гинуть квіти і серця́ у цвіті!
Де дихаючи, подих інший чуєш,
Де тільки по чужих слідах крокуєш,
Де ні твої чесноти, ні провини
Не є твоєї радості причини;
Гукає брук на тебе: «Ти собою
Вже не єси! Проходь!» Поміж юрбою
Ідеш, і натовп мимо тебе рине,—
Якщо отут не згинеш смертю злою
І спів твій незакінчений не згине,
Якщо не втратиш ангельства у співі,
Відкинеш геть все випадкове й хире,
І вчую я твої слова журливі:
«Мій боже! Як гнітить це небо сіре,
Подібне на одіння ветхе й дране».
О, я тоді твоїй повірю Музі,
Яка в соборі невидимім стане,
Немов підпора на сапфірнім прузі!

Благословенні й мислення облуди,
Хоч я до них не мав ніколи віри.
Вони — це різних шкіл і діб кумири,
Які хоч не існують, але всюди,
Мов справжні владці, світом володіють,
Вони єдиним словом «швидше!» вміють,
Як скіпетра залізного клюгою,
Примушувати натовп їм вклонятись,
Хрестом оборонятись — не рукою,
Труною від удару заслонятись.

Благословенні й марення, й примари,—
Хто підпаде їм, буде той щасливий!
Страждань Любові і за Віру кари
Він не пізнає, знаючи лиш впливи,
Що каже мода або час всесильний.
Проте він — мудрий, ти ж є божевільний.

Коли крізь відблиск сяєва отого
Побачу, що не сталась в тебе зміна,
Не здер одчай зорю з чола твойого,
Коли мені ти скажеш: «Я — людина —
Кохаю — прагну — простягаю руки,
Хоч золотими цвяхами пробиті,
До всього, що є кращого на світі,
Що цінять і шанують люди сущі».
Тоді тобі скажу я без ошуки:
«Твої пісні — вони живі й живлющі!»

Та випроби отак би не кінчились:
Я б зачекав, чи арфу візьме тління,
Чи всохнуть пальці, що до струн тулились,
Адже ж був свідком бог лише й каміння.
Любові бе́змір і тверді граніти
Тобі дано на розсуд твій і волю,
Щоб монумент навічний з них створити,
Бо смів ти вірить, мучитись, любити,
А це вже не Поезія — це доля!

1861





Колиска пісні

(До сучасних народних піснярів)


1

Якщо предметові співзвучні тон і міра,
Якщо гармонія предметів суть пройма,
Тоді і рима там, і пісня там є щира,
Тоді троїться й семериться ліра
І пісня до кінця доходить там сама...


2

Умій вертать словам їх первісне звучання,
Бо в ньому криється їх таємничий вплив.
А рима?.. В сутності, а не в кіпці рядків
Шукай її. Згадай про вічних зір палання;
Вони горять не там, де погляд наш їх стрів!*


3

Народна пісня теж насправді є не те,
Що з неї робите тепера ви, на лихо.
Струмочки слів? О ні, блищання сліз святе,
Дихання теплоти — не просто заклик: «Дихай!..»

Так розцвітає жмут квіток, так чуйний птах,
Коли злітає ввись, над лугом заспівавши,
Ясніше бачить день отам, у небесах,
Усім єством своїм всі вражіння сприйнявши!


4

Тому не нашими пісні ці наші суть,
Бо щось божественне вони в собі несуть.
Тому, хоч я і сплю... Не я один — зі мною
Півлюдства також спить дрімотою одною,
Допомагає снить темніше, глибше, дужче
І урочисто так,
Мов око всевидюще!..


5

Народна пісня звідти вийшла, з дна
Людських глибин, вгамованих до краю,
Свій зойк, свій плин бере звідтіль вона,
А бог її сам знає!..

1862

-------------------------
* Відомо кожному, що ані сонце, ані зорі
не є там, де зорові глядача ввижаються. (Прим, автора).



Вечір у пустці

(Фантазія)

Дух дихає, де хоче,
і голос його вчуваєш,
але не знаєш, звідки приходить
чи куди іде.

Тиша

Говорять, я глуха й німотна, я коли́шу
Імлою вгорнуту колиску мрій і снів,
Над нею звиснувши. Вчувають люди Тишу
У гомоні дерев, у дримбі1 комарів,
Не розуміючи її пісень німих,
Бо тільки в звуках їм дано збагнути мову
Убогу, хоч гучну. Чи знає хто із них,
Що краще з Тишею провадити розмову,
Аніж з людьми?.. О ні, я — тишина не та,
Що в хащі лісові, у нетрі, між дерева
Бреде, як мрець, або, як хмура королева,
Проходить, палець свій поклавши на уста,
І душі зрошує, мов дум роса перлиста,
І в груди мандрівця ллє пахощі свої
З лілейних чар і скрізь розпитує гаї,
Чи конюшина в них цвіте чотирилиста
Або двояк-горіх і як їх розшукати2?
Ще інша Тиша є, з'являється вона
У мить, як тягне кат приречених до страти,
І ця розбійницько невинна Тишина
Жахає глядачів, проймає геть до дна
Людські серця,— її виносить кров нагору,
Жене по жилах ввись, сплітає в спільність хору
Всю музику життя. Могутня тиша ця,
Останній звук життя, пронизує серця,
Людей навчаючи вмирать по-християнськи...
. . . . . . . . . . . . . . . . 
О ні! Не перша я й не друга Тишина.
Я просто речниця житла німого, плину
Струмком прозористим, як повість про людину,
Про хатній труд її, що стільки поглина
В людини сил,— нехай у спільнім хорі
Тут мовлять речі. Так в безлюдному соборі
Над пущею свічок, над лісом колонад
Лунає тишина, співаючи: «Свят! Свят!»
Так і житло людей, коли стоїть порожнє,
Лунати почина. Тоді начиння кожне
Своїх шукає слів.

*

Ось вечір-тепловій
На мрійну землю впав. Шугнувши помилково,
Об шкло тремке вікна метеличок нічний
Вдаряється, і шкло тоді бринить раптово.
Ось липи зашумлять, ось пісня звіддалі
Спливе і потече струмливо по землі,
Мов срібний дощ,— а тут стоять гуртом в хатині
Всілякі речі: звівсь, як слон, великий стіл,
Покірно несучи на широченній спині
Вантаж книжок, об кут зіпершися без сил.
Понад столом висить якась чудна картина,
Неначе скаржиться її зчорнілий вид,
Що раму в неї їсть жадний хробак невпинно,
А на її лиці павук лишив свій слід.
Висить, замислена. На вікнах ржаві грати
Повійка3 спромоглась так цвітом повкривати,
Так обплела метал вона, стрімка й витка,
Як тулить дівчина до лат войовника
Своє ясне чоло.


*


Повійка

                Я віддаюсь забавам,
Хоч грати ці тверді стискаю скільки сил,
Ще й вгору вперто пнусь,— і ось уже небавом
Обсиплю квітами я місяць наокіл;
Його проміння вже в моїх руках вляглося,
Тремтюче, як той сніп, як біле те колосся,
Коли підморгує тремтінням довгих вій
Воно женцеві. Ах, оцей вітрець нудний!
Якби покинув він марудну забаганку
Торкатись кіс моїх...


Мертва голова4

(З фрамуги вікна)

                 Якби то на світанку,
Коли злотистий день іще не став на пруг,
Якісь зловісні сни не лазили навкруг,
Якби тебе хробак не мордував безкарно,—
Тоді по небесах було б літать так гарно,
Але тепер, коли сухе, зчорніле віття,
Немов кістяк змії, стирчить перед вікном
І прикро висне скрізь гнилих листків лахміття,
Тоді не схилиться посивілим чолом
І місяць, щоб вдягти вінець,— він піде далі,
Регочучи: адже ж чудні і нетривалі
Надії ті...

Повійка

        Тобі чуже натхнення духа,
Яке в моїх очах палає мрійно так
Блакитним вогником!..

Мертва голова

                   Ти досвіду послухай!

Картина

Ти чула, як вищить точильник рам — хробак?

Годинник

Ти знаєш, скільки сил і скільки часу треба,
Щоб досягти з землі галузкою до неба?

Мертва голова

То з шалу ти верзеш!

Повійка

                    Лише мохи ростуть
На голові твоїй. Твої чуття — схололі.

Годинник

Такі і в мене теж?

Повійка

                 В годин тісному колі
Нема де стать одній, яку безсмертям звуть!


*


Тут вихор затрусив вікном,— отак змиває
Вода підмитий грунт і намулом вкриває
На водоростях дна листочки молоді.
З речами й хатою теж скоїлась тоді
Одміна. Впала тьма. Імлисто, чорно, глухо
В хатині стало тій. Звичайне смертне вухо
Нічого не могло почути, і не міг
Нічого смертний зір тут вгледіти, аж доки
Не посвітлішало. Повійки стан високий
Обвиснув, змокнувши від струмів дощових.
Повз місяць хмари йдуть пливкіше і бистріше,
А місяць, наче ксьондз у день Трьох Королів5,
Мов крейдою, своїм м'яким промінням пише
На дверях і кутках, щоб добрий рік наспів.
Так ксьондз, накресливши на хаті й на стодолі
Три літери святі, замислено стоїть,
Посивілим чолом хитаючи поволі,
Немов колискою, де згадки сплять. В цю мить
Мовчазно насува кошлату хмару сіру
На вид свій місяць, мов з лиця сльозу він щиру
Втирає рукавом чи, хмурячи чоло,
Щось мислить і собі... Півтемно й пусто в хаті.
І дивно так, немов вона, як сни закляті,
Лише наснилася, а справді й не було
Її у дійсності.
               Хто зводить свої очі
Вночі до рою зір, хто пахощі охоче
Жадними п'є грудьми,— хай робить він за дня,
Коли примари снів стирає сяйво денне
І думи поглина щоденна метушня.
Тоді життя, ясне, справдешнє, достеменне,
Мертвіє і стає мов трухлий вламок кості,
На котрій квітла плоть і грав колись рум'янець
Ні, треба стерегтись тих марень, тої млості,
Вона, оманлива, як про́клятий поганець,
Привабить, обведе, навчить на крилах линуть,
Щоб в коло дійсності небавом знову вкинуть,
І прийде знов нудьга, і прийде біль тоді,
І серце стиснеться.


*


                   Між хмар зірки бліді
Згасають. В хату впав рожевий промінь ранку
І кинув трепетно він на підлогу тінь
Листків повійки. Враз по небу блиск світанку
Потоками розливсь, немов у височінь
Піднесли ангели мечі непочисленні,
На чати стаючи, і відблиски огненні
На тлі мандрівних хмар заграли переливно.
В кімнаті — тишина. Вступила пустка в дім,
Але вже не було так моторошно й дивно,
Як снилось по́ночі невдовзі перед тим.

1840





1 Дримба — бреньливий музичний інструмент, 
на якому грають звичайно цигани. (Прим, автора).
2 Чотирилиста конюшина та подвійний горіх ліщини, 
за народним переказом, віщують щастя тому, хто їх
знайде, отож їх шукають з напруженою увагою
і в глибокій мовчанці. (Прим, автора).
3 Повійка — березка, в'юнка рослина.
4 Мертва голова — нічний метелик.
5 Власник чи правитель господи писав у цей день
на кожному куті хати, стодоли, комори та обори
літери Г. М. В., себто: «Гаспар, Мельхіор, Валтасар» —
імена трьох королів.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі