Тадеуш Новак

Поезії

* * *


Згірклі гори стоять, бо гірка там рослина,
де ніч вовком біжить, а сарницею — днина,—
їм не стрітись ніколи, гонитва їх марна —
стане сарною вовк, вовком робиться сарна.

Там долина широка, Дунайцем розтята,
мов галуззям кохання, — те квітнуче диво
обривають подібні до світла дівчата,
що по хвої ступають, як вітер, грайливо.

Пахне зелень, облита вітрами й дощами,
вся долина у сонці, неначе в похміллі,
хоч у лісі між віт і десь там під кущами
ще дрімають голубки й сніги помарнілі.

Не шукаю тебе, бо до мене ти близько,
співом приспана тут, моя бідна колиско,
біля схилів, де батько мій оре в покорі,
коли ходять землею на досвітку зорі.

Йду до тебе, дідуню, спішу якомога;
куриш люльку ти древню, можливо, й від бога
успадковану, маєш тютюн чи не з раю,
пахне дим, наче літо родинного краю.

Любо голос твій чути, як вечір настане,
і дивитись на усмішки іскру — онуку,
що, твоїм забавляючись вусом, неждано
простягає до неба за зіркою руку.

Йду я, мамо, до тебе; незмірним терпінням
тричі в серце ти вцілена з божої волі,
що була і сумлінням твоїм, і сумлінням
тих, що радість твою мордували поволі.

Чистоти не знайду я такої на світі,
щоб могла ти по ній, як по скатерті білій,
до синів, що лежать ген під лісом забиті,
підійти у печалі своїй задубілій.

Люди, бачу ваш сон — білі крила фіранок
відлітають у сад, де промоклий світанок;
ви, заслухані в дощ, не спите з опівночі,
доки сонце поверне вам мову та очі.

Дам я затінок вам і невтомну наснагу,
коли змора жнивна облягатиме душу,
обернуся дощем на спекоту, на сушу,
як, мов рану, поля відчуватимуть спрагу.

Ви дали мені все, що дитині людина
може дати — хліб, воду, сіяння під віки,
й щось таке, що побачить лиш мати єдина,
щось таке, що лиш духу дається навіки.





Псалом про літо


Прийшло до нас із поля слов'янське літо Спека
як біла патериця жене в ліси в кущі
мурашці чи волові вклонитися здалека
за те що все сміліше йдуть полем калачі

Ми з тими калачами тікаємо в рахманні
гаї де прохолода тече широко сон
де в стрічечках весільних прогулюються лані
де око провидіння закрите як бутон

Виходять при смерканні з нас цвинтарі й костьоли
що споконвіку в душах були немов клеймо
чорніє наш небіжчик мов ягода поволі
Нам терпкість долягає мов глицю ми їмо

Він з нами з нами в літі і в лісі щохвилини
і я про нього пам'ять крізь літо й ліс несу
аж бабиного літа засяють павутини
аж гілка жовте листя вплете в твою косу

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі