|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
З «Гімнів до ночі»
І
Чи завжди буде вертатись ранок? Земного власть не мине ніколи? Буде гірка суєта поглинати Небесний ночі підліт? Не буде жертва любові таємна Горіти вічно? Приділеним є Світлу свій час I бодруванню — Але безчасним є владарство ночі, Вічним є тривання сну. Священний сне! О, не щаслив так рідко В поденщині нашій земній Того, хто ночі себе присвятив! Тільки безумці не бачать тебе I іншого сну не знають, Крім тіні, Яку спочутливо кидаєш ти на нас В годину смеркання Справжньої ночі. Не почувають вони тебе В злотнім плині виногрон, В чудесній олії Дерев мигдалевих I в соках брунатних маку. Вони не знають, Що саме ти Ніжної діви Грудь овіваєш I лоно твориш небом — Не прознають вони, Що з давніх легенд Ти, розкриваючи небо, назустріч виходиш I ключ несеш До жител Блаженних, Тайн безконечних Німотний после.ІІ
Раз, коли ронив я гіркісні сльози, коли, розпустившися в болях, зникла моя надія, і я, самотній, стояв при сухому горбку, що в тіснім і темнім просторі образ зарив мого життя, самотній, яким ще ніколи не був ні один самотній, гнаний боязню невимовною, безсилий, ще тільки думка горя — і коли я оглядався, де мені допомога, ні вперед не був спроможен, ні назад — і з безконечною тугою горнувся до тікаючого, погаслого життя — тоді з блакитних далечин, з високостей давнього мого блаженства прийшло трепетання присмерку — і відразу розірвались узи народження, окови світла — відлетіла земна пишнота, а з нею і моя тягота. Туга спливлася в один новий, незбагненний світ — ти, захвате нічний, дрімото небес, перейшов надо мною. Містина тихо підвелась — над містиною витав мій визволений, новонароджений дух. Оболоком пороху став горбок, і крізь оболоко побачив я прояснені риси коханої. В її очах покоїлась вічність — я схопив її руки, і сльози стали іскристою, нерозривною сув'яззю. Тисячоліття відходили в далеч, немов гроза. На її шиї пролив я захоплені сльози новому життю — було то перше сновиддя в тобі. Воно минуло, але зостався відблиск його, довічна незрушима віра в нічні небеса і в сонце їх, кохану.ІІІ
Тепер я знаю, коли останній буде ранок — коли вже не буде світло полохати ночі й любові, коли дрімота стане вічною і єдиним невичерпним сновиддям. Небесна втома вже ніколи мене не покине. Далека і трудна була дорога до святої могили, і хрест був тяжким. Чиї уста воложила раз кришталева хвиля, яка, звичайним чуттям незрима, струмує в темному лоні горбка, біля стіп якого розбивається прибій земного, хто стояв на цих намежних горах світу і вглядався по той бік, в нову країну, де ночі оселище: воістину не вернеться знову він у світ суєти, в країну, де правує світло і вічний неспокій домує. Вгорі він будує для себе житла, житла миру, томліє бажанням і любить, глядить по той бік, поки найжаданіша з усіх годин не порве його наниз — в глибину джерела. Земне спливе наверх і кане, омите висотою; але що стало святим через доторк любові, попливе, розкуте, укритими ходами в потойбічний світ, де воно, мов оболоки, зіллється з дорогими усопшими.IV
Іду потойбіч, I кожен біль Розквітне з часом Як солодь і хміль Недовго ждати, Скінчиться путь, Сп'яніло я ляжу Любові на грудь. Життя безконечне Сплесне в мені, З висот побачу Тебе в низині. Погасне твій поблиск, Де мріє горбок, I тінь покладе там Свіжущий вінок.— Потужно, коханий, Мене впивай, По сні спізнаю Любов нехай! Плин смерті юнящий Я чую тепер, I кров моя стала Бальзам і етер. Я в мужній вірі Живу всі дні I мру ночами В святім огні.Пісня пустельника
Радо в долах я живу ще, Усміхаючись ночам, Бо любов пиття цілюще Всім моїм дарує дням. Крапель зажиття чудесних Душу ввись несе мою — В цім бутті біля небесних Брам сп'янілий я стою. Споглядання святомирне Гасить болещі мутні — Жон цариця серце вірне Щедро подає мені! Слізні роки прояснили Персть, їй давши тьми заказ, I в ній образ нарізьбили: Вічності дороговказ. Як малу лише хвилину, Чую днів безкраїй ряд, I, коли цей світ покину, Вдячно гляну я назад.Карбункул
В його крові, що буде вік палати, Таїться мудро знамено святе; Цей камінь з серцем можна порівняти, Що образ в нім Незнаної цвіте. Як перший іскор безліччю пойнятий, Так в другім хвиля світляна росте. Причину блиску, світло перший криє — Чи так і серце серця заясніє?* * *
Коли числа і мір уміння Ключем не буде до створіння, А ті, що люблять чи співають, Над мудрість мудрих все спізнають, Коли наш світ у вільне щастя, В життя і в світ назад подасться, А справжня ясність непоблідло Пойме собою тінь і світло, Коли в легенді, казці, вірші Діла землі прознають ширше,— Тоді таємне слово чуд Зруйнує владу всіх облуд.Гімн
Мало хто знає Тайну любові I чує ненасит I спрагу всякчас. Вечері святої Значення горнє Є загадка людським чуттям. Але хто хоч раз З гарячих і любих уст Подих спивав життя, Кому священний жар розтопляв Серце на хвилі тремтливі, Кому розкрилися очі — I він небесний Глиб незбагненний міряв, Той буде їсти від тіла його I пити від крові його Довічно. Хто тіла земного Високий зміст розгадав? Хто може сказати, Що кров розуміє він? Все стане тілом колись, Єдиним тілом, В небесній крові Плавати буде пара блаженна.— О, якби океан вселенський Уже червонів, I ароматною плоттю Набрякла скала! Ніколи любов не всититься. Власним доволі і любим досить Не зможе вона коханого мати. Від уст, ніжніших щоразу, Споживане буде ставати Любішим і ближчим. Пристрасть палкіша Душу тремтінням пойме, Ще спраглішим, ще голоднішим Стане серце: Так буде тривати любові втіха З вічності в вічність. Якби тверезі Пробу поклали раз на уста, Все полишили б вони I сіли б до нас За стіл пожадання, Що він не спустіє ніколи. Вони нескінченну спізнали б Повню любові I славили б страву: Тіло і кров.Умираючий геній
Прийди, жадана! Знов не позве тебе Мій голос; мить прощання наблизилась. Чого шукав, знайшов я нині, I чаклування окови тануть. Поглянь: істота красна, володарка Руйнує чари; довго і марно я Вглядався в кожен трон; нарешті Чую за ними отчизни поклик. В глибу земної форми палає вже Потужно тайний пломінь — моє старе Єство: хай будеш ти жерцем і Спів повороту співай офірі. Візьми ці віти, ними покрий мене I проти сходу пісню узнесену Співай, допоки сонце зійде: Двері прасвіту мені відкрити. Покров, що слав мені аромат колись, По тому, злотний, в доли опуститься; Хто дише ним, в любові вічній Ревне клянеться княгині красній.До Жанетти
Мала володарко, дімок візьми мій, Книжки мої, і будь утішна з дібр моїх, I мрії кроткі, мій клейнод незримий Візьми собі і їх. Щось маю ще? Тобі я без відмови Ще посох, і вінок, і келих дам мої. Ти хочеш більше? Серця і любови? Вони давно твої.
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
