Гліб Пагірєв

На все життя

Знов болить моя давнішня рана,
Знову лікоть мені рознесло...
Ні, здається, ми зважили рано,
Що минуле з водою спливло.

Все утримує пам'ять солдата,
Кожен день чимось в душу запав:
Вибухає знов поряд граната,
Знов спрацьовує клятий запал.

Мов ударили чим під коліна,
Прохромив чийсь підступний рожен
І пішов, і пішов я по стінах
Вдовж траншеї, гамуючи крен.

Не боліло, а сила страшенна
Гнула долу і вперто, і зло;
І човном захиталась траншея,
І мене, мов на вирвах, несло.

Але поки ішов — як бувало,
Розриваючи пута біди, —
В напівпам'яті глухо лунало:
«Не впади. Не впади. Не впади».

Біль спроквола ввійшов, не одразу.
Я долонею рану закрив
І повторював мовчки ту фразу,
Мов співав на забутий мотив.

Пригадаю: на спаленім полі
Ще суріпа цвіла де-не-де.
Лейтенант, перегнувшись од болю,
В ближній тил потихеньку бреде.

Він майбутнього чітко не бачить
І не знає всього до пуття:
Як він руку свою ще поняньчить,
Ще поносить, як хворе дитя.

...Не забулись те літо донині
Й того болю криваві сліди.
Вже довіку його не покине:
«Не впади. Не впади. Не впади».

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі