Олександр Пухаєв

Монолог Землі

Я Сонця планетний осколок,
Народжене з магми дитя.
Я вбила мертвотності морок,
Дала всьому людству життя.

Мене сотворив не Всевишній,
Оперта я не на слонів.
Пророцтва то злі й нікудишні,
Що попелом стати мені.

Я Сонцю дивлюся в обличчя,
І Місяць для мене — як брат,
І радість Несе таємничу
Щоночі рясний зорепад.

Я — біла, і жовта, і чорна! —
Проживши мільйони років.
Я — матір одна, животворна
Всім людям всіх материків.

Та різними люди бувають,
Не завжди я з ними в ладу:
Одні мене ревно плекають,
А інші — приносять біду.

Болять мені горе і кривда,
Калічить ганьба ворожнеч.
Ну як мені вас помирити,
Зламати ненависті меч?!

Хоч важко бува до нестями,
Не зраджу я долю свою:
Робочим рукам з мозолями
Щедроти свої віддаю.

О люди, я ревно благаю,
Жорстоко не тьмарте мій фарн*,
Збратайтесь від краю до краю
І ядерний знищіть колчан.

---------------
*Фарн — радість, щастя, спокій (осет.).

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі