Вітаутас Рудокас

Поезії

Соняшникове літо

Ірені


Чи то паморозь в'є волоконця,
Чи роси світанковий кришталь?
Прокидайся
         раніше від сонця,
Золотіє од соняхів даль.

Пиймо разом цей сонячний трунок...
Прилетіла за медом бджола...
Літо соняхів —
             мов подарунок,
Що серпнева пора принесла.

Наші пристрасті знов плодоносять.
Віддамо урожай залюбки.
Коли інші вже вірять у осінь, —
Літо стрінуть ще наші квітки.





Зоряна вода


Проклятуща робота — копати колодязь:
Ніби кріт — зариваєшся в землю,
То жорства зупиняє,
То глина — мов мідь,
І що глибше — то дихати важче.
Як той піт заливає, браток!
А води все нема і нема.
Добре, скажу, тим геологам:
Проб'ють свердловину,
І все ясно, як божий день, —
Чи то пан, чи пропав.
А мені — примітивно доводиться
Віднаходити жилу води.
Так ще предки шукали колись —
З допомогою гілки вербової.
Кажеш, не чув про цей спосіб?
О, це чаклунство, земляче!
Роззуваюся.
Тільки босим —
Щоб землю відчути,
Надибати пульс її вічності.
Пильнуй, де кучерява травиця,
І, узявши зелену галузку,
Найкраще од білої верби,
Тримай ту галузку,
Щоб лікті торкались колін,
А в долоні дивилося небо.
У певному місці
Зненацька помітиш,
Що верхівка галузки тремтить;
Її кличе вода в глибині,
Прихиляє до себе земля,
Вириваючи з рук.
В цю хвилину будь бачним,
Не випусти гілочки з рук;
Там, де вона доторкнеться до ґрунту
І поволі почне розпрямлятись,
Там колодязь копай!
І добудеш води.
Ти питаєш,
Чи бачу я зорі удень?
Та звичайно ж.
Величезні!
Оце й уся плата мені,
Що пролляв сім потів, —
Ті зірниці в очах.
Зачерпну собі першим
Кришталевого трунку
І п'ю до небесних світил,
А зорі, що впали на дно.
Як вони світять, —
Невидимі там, нагорі,
Тож води наберіть
І пийте її
На здоров'я!





Повернення при місяці


При місячнім світлі розпрягши гнідого,
До ранку відпустить на випас коня.
І спрагу з цебра погамовує довго,
На небо погляне, де зір метушня.

До хати заходить. Знімає кашкета.
А після вечері тютюн дістає...
А потім неквапно встає з табурета,
Глядить на сімейство поснуле своє.

А потім лягає у ліжко рипливе
І руки складає на грудях тісні.
Та гавкне собака — і думка дітклива
Не дасть йому спати: «Я вдома чи ні?»

Це світиться так білина рушникова
Чи місячне світло — мов плин ручая?
Мовчання. Ніхто не відкаже півслова...
Вві сні лише стогне матуся моя.

Причулося їй, що вуздечка дзвеніла
І ніби хтось воду пролив із цебра.
Метнулася, боса, до вікон зраділо...
Стоїть і хустиною сльози втира.

При місяці срібні завмерли дерева.
Тривожно бринять електричні дроти.
І знов підступилася туга свинцева:
Бо скільки з останнього бою іти?

Чи довго їй очі свої видивляти?
Чом доля вдови — як трава-молочай?
І скільки самій і садити, й копати?
...Приходить у пам'ять з дитинства ратай,

Сівач і косар.. Невідступно приходить
У мамині сни... Кожна хата сумна,
Яку похоронка знайшла, і відтоді
Полеглих вертає часів крутизна
При місячнім світлі...





Бусли


Ячмінь зібрали і овес.
Передих вибрала природа.
Опари пахнуть до небес:
Йде сваха-осінь... Тільки шкода,

Буслят не видно у гнізді —
Вони повірили у крила.
А ти загадуєш тоді,
Щоб знову їх весна зустріла,

Щоб не блукало щастя знов...
Уже вони все менш помітні...
Щезають в далині.... немов
Такі чужі, хоча і рідні.

Ці бусли і цей сірий день —
Немов зачин старих пісень.





Повторений сміх


Той сміх застряг в мені, мов ніж!
І пам'ять понесло світами.
Як пригадати чимскоріш,
Коли сміявся хтось так само?
Була ще в юності, мабуть,
Вгадати долю забаганка.
«Якась печаль і пізня путь...» —
Зайшлася сміхом та циганка.
Але ж не віриться-таки,
Що чверть століття пролетіло...
Та вдарив сміх її дочки —
Й мені відразу заболіло.





Яблуня


Віддавна, з юності ясної,
Ростеш привільно на горбі.
Ця доля випала тобі:
Щедротно зацвісти весною,

Стерпіти бурі, зимні роси...
Шукати плетивом гілок
Проміння сонця та зірок,
Плодами спокушати осінь —

І їй усю себе віддати!..
Я вірю, з яблуневих рук
Ще пригоститься мій онук.
Щороку древу зацвітати:

У травні задзумить фата, —
Ти ж і стара, ти й молода.





По той бік слів


Зелена тиша вічних піль
Залляла світ до ранку.
На серці не вщухає біль,
Ячить безперестанку.

Нагадує про плин утрат
І про минулі строки.
Я тишу цю пройшов стократ,
Я нею міряв кроки.

Я безнадійно занімів:
Пригнічує марнота
Мулького сухозлоття слів...
Якщо б розціпив рота,

Вони б лавиною мене
Змели. Чи біль цей зникне,
Коли мовчання спалахне
Непогамовним криком?

...Немов мара, пливе табун,
Ці коні — за рікою.
Волає у мені мовчун:
— Нема од слів спокою!

Жену од себе цих нездар,
Невдах усіх ґатунків.
А серця праведний радар
Шука родовищ думки.





Жінка в житах


В очах живе утома
Від кожної зими...
А зелень незнайома —
Мов запнута слізьми.
В гаї та у долини,
На видноту доріг
Нас кличуть знов щоднини
Береза і моріг, —
Щоб серце відпочило
Від натиску марнот,
Щоб возродилось тіло...
В найліпшу із погод
Червневі краєвиди
В полон, як стій, беруть:
За болотами, в житі,
Жінки удаль пливуть.
Пірнають, як у море,
Веселий ллється сміх.
Жита такі прозорі,
Що видно, як на гріх,
Всю наготу русалок...
Вогка імла зела
То ніжно, то зухвало
Торкає їх тіла.
Вплітається у коси
Проміння колосків:
Які зелені грози
Розносять житній спів,
Які знадливо-милі
Жінки в житах снують,
Які зелені хвилі
Голублять білу грудь!..

Як випаде удача,
Будь свідком цих забав,
Возрадуйсь, небораче,
Серед ясних купав:
«Нехай це древнє свято
Не зникне на селі,
Щоб вічно чарувати
Красою на землі.
На втіху жнивареві
Не виляжуть жита,
Цілющі, полудневі,
Безмежні — мов життя.
Нехай приходить літо,
Нехай ідуть жінки,
Щоб вічно молодіти,
До житньої ріки».





Дорога до хліба


До врожаю довга путь, ти знаєш:
Вимагає серця і труда.
Мотоцикл, мов кінь гнідий, гасає
(Поки ще не зібрані жита)

У полях, що оспівав Тільвітіс,
У гаях зелених, між озер...
Не встигаю навіть надивитись
На братів щасливих і сестер.

Знов твоє безсоння і турботи
В колосковий заплелись вінець..
Душу, розпашілу од роботи,
Обвіває свіжий вітерець.

Роззирнутись не давало літо
Так справіку на селі було...
Ох, не може обірвати вітер
Павутинку над твоїм чолом,

Промигне задумливе обличчя
В сяйві золотистому колось.
У поля одлуння літа кличе
Й неминучість світанкових рос.

Хліборобські невідкладні цикли:
Спробуй-но за буднями встигай!..
На баскім червонім мотоциклі
Мчить в село майбутній урожай.





Снігур


Дерева в інеї. Кущі в заметах.
Ряхтінням снігу втомлює зима, —
Поволі в білих снігових наметах
Заплутується вже й вона сама.

Мордують землю скови льодовиті —
Здається вже прощальним цей убір...
О, як радіє серце тої миті,
Коли серед гілок зустріне зір

Червоногруду пташку цю зимову:
Маленька — будить щебетом діброву
І співом зупиняє сніговій.

Узимку глянеш в люстро піднебесне
І зрозумієш: знов зима воскресне, —
Тріпоче вітер вогником надій.





Заспів


Хто мав такий болючий слух
І знав слова пророчі,
Щоб найзлиденніший пастух
Співав глухої ночі?
Не з'їсть її віків іржа, —
Вона ганьби не знала, —
Ця пісня — предківська душа,
Що з небуття постала...
Печаль мене пройма од слів...
Пряде основу мати.
І в серце углибає спів —
Бо в путь мені рушати,





Засторога


Дорогий мій, мене тривожить,
Чи вкорінишся в оцю землю.
Якщо ти не ходив за плугом,
Не збивав собі ноги груддям?

Чи помітиш солодкість хліба,
Якщо гній не возив на поле?
Не почуєш, проспавши ранок,
Як виспівує жайвір дзвінко.

Як ти зможеш любити землю,
Коли плуг і коса немилі?
Не складеш ти про неї пісню,
Бо самих лише слів замало...





Квітуче дерево


Цвіло галуззя втрат, —
              і з них мій сад розрісся.
Як вірші з зав'язі нічних безсонь.
По стежці днів осінніх я іду в Ніколи,
Радіючи, що квітне дерево в душі.

Мені, напевне, не діждатись плоду:
Дарунок іншим для потомних свят.
Немов старий дідусь, вже й нині порадію,
Якщо «спасибі» скаже хтось мені.

На плечі час мені завдав важенну ношу.
Я ніс тягар, не шпортав по життю,
І виконав містке веління долі —
Почуй мій голос в кроні цих рядків.





Полотняна сорочка


Ходили предки в домотканім,
Цуралися носити шовк...
Просту сорочку полотняну
Поший мені, матусе, знов.

О мить повернення додому!
В шитті я бачу вочевидь
Куделю маминої втоми
І ніжності сурову нить,

Правічне торжество засіву,
Цвітіння буднє на лану...
Мов хліб, цілую шанобливо
Сорочки чистоту лляну.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі