Костянтин Симонов

Вірші

Дім друзів


В домі друзів, куди ніби рідний приходиш,
Де і з горя, і з радощів міг ночувать,
Де притулок дадуть,
              де гостинність знаходиш,
Там, як мають, то щиро тебе пригостять.
Де потискують руку — аж чується хрускіт;
Подарунок одразу в куток — не на стіл.
Де буває і густо, буває і пусто,
Як нема — то нема,
              чим багаті — навпіл.

В домі друзів ніколи тебе не захвалять
І невдачам твоїм не ведуть строгий лік.
Тут, поки сам не схибиш,
                   ніколи не зрадять,
Що б не сталось — ти бажаний тут чоловік!
Тут, коли не розкажеш — питати не будуть,
А наб'єшся на суд — буде правда гірка.
Тут браваду прощають,
               боягузство — засудять,
На пихатість ідуть з прямотою штика,

В домі друзів відомі турботи і розпач;
Надсилала війна похоронки щорік,
Але горю чужому тут двері нарозпаш,
Хоч своє, мовчазне, —
                під замком цілий вік.
І не раз у житті — за якої негоди! —
Він тебе зігрівав — дім оцей; і не раз
Він бував на житейськім важкім переході
Мов «ензе» — недоторканий вірний запас.
Чим віддячу, дім друзів, тобі за щедроти?
Найдорожчим усім, незабутнім усім?
А за те, що усіх зустрічав лиш добром ти, —
Домом друзів зроблю назавжди власний дім!
Я хотів би присвяту зробити до вірша
Тій родині, що в мене тепер на вустах,
І боюсь — запитають сердито: «Навіщо?»
А впізнати себе — то впізнають і так.





Три вірші

Пам'яті Бориса Горбатова


1

Друг помер мій — така от у мене біда...
Як же бути і що маю далі робити?
Я ж не вірив ніколи, не знав, не гадав,
Що без друга колись мені випаде жити.
Був у мандрах, коли поховали його,
В день прощання
             не йшов за труною в жалобі,
А тепер ось приїду — й спитати кого:
— Де мій друг? Де зустрітися з ним?
                 Що він робить?
На квартиру до нього прийду — все дарма..
Є та вулиця, дім, двері, добре знайомі,
Є табличка з ім'ям — мільйонам відомим.
Є на жердці костур і пальтечко потерте.
Є його кабінет. Тільки друга нема.
Все тут є. Все нагадує точно і вперто;
Жив мій друг...
         А тепер — ніби пустка сама.
Ми хотіли завжди, щоб усе — незагайно!
Говорили:
       «Сідаймо», «Дзвонімо», «Співаймо»,
Говорили: «Скажи», говорили: «Читай»,
Говорили: «О п'ятій нуль-нуль завітай».
Маю звикнути нині до слова «він був».
На теперішній час — невмолиме табу.
Говорив, помагав, гостював, виручав,
Щоби я не тужив — довго жить обіцяв.
Твої риси у пам'яті я збережу.
Та ніколи тобі уже «ти» не скажу.
Нагадали, що маю звикати до змін:
Щоб казав кожен раз відсторонене «він»,
І «люблю тебе» щоб замінив на «любив»,
Не «є друг», а «був друг» аби я говорив.
Як це так?! Я не знаю. Не згоден-таки!
Світло згаслої зірки доходить віки
До землі. Що зорі до далеких землян?
Ти добріший за неї — світив не здаля.
Та й мені на землі два життя не прожить,
На мій вік тебе стане —
                   маю дружбі світить.



2

Мовчки вмер, одразу, як від кулі,
Вже нічий, лице уже бліде,
І стоять в почеснім караулі
Четверо немолодих людей.

Четверо, які не вірять в бога,
Проводжають раз і назавжди
П'ятого у небуття, в дорогу,
Звідки не вертаються, не жди.

Та в очах їх — віра незбагненна,
Що врятують, в смерті одберуть,
Ніби на шинелі в час воєнний
Друга із оточення несуть.



3

Не старіє дружба, якщо справжня.
Небеса на поміч не покличе, —
З гуркотом, аж долі стане страшно,
Падає, як це дубам і личить.
За життя від бурі не здригається,
Смертю — з двох одною — обривається;

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі