|
Новини бібліотеки |
Гостьова книга |
Мелодія, І
І
В душі моїй горить блиск щастя і надій, І сміхом радості моє обличчя сяє. Ні, маю на лиці я посміх не такий, Коли моя душа в собі печаль ховає.2
Не довго променюсь я радісним лицем, Бо гасне сміх, в душі лишивши жаль, мов кару. Так захід сонця млу поймає багрецем, Холодну і смутну оздоблюючи хмару.3
Купуєм щастя ми ціною мук і бід, Незгода почувань терзає дух людини, Але, опалений промінням сонця, цвіт Іще жадливіш п'є холодних рос краплини.4
Ох, насолод життя найкраще той зазна, Хто сприйме молодим дари щасливі долі, А той, чиє чоло вкриває сивина, В минулім хай живе!.. Минуле гоїть болі.5
Надгробцем перед ним закрите майбуття, Він так, як змолоду, не вчує насолоду. Мов сонце взимку,— блиск одрад його життя Осяє хмуру млу, та не розтопить льоду. 1826Мелодія, II
1
Коли б знайшов я десь тебе достойний дар, Його б оддав, не гаячись хвилини. Квіток Софіївки я бачив пишний чар, Блукав квітчастими ланами України.2
Та серце зрадило, роз'ятрило жалі! Цвіт папороті я хотів тобі зірвати,— Ні, видно, не росте цвіт щастя на землі І щастю справжньому на світі не блищати.3
Прийми ж цю квітку, хоч вона непоказна, Та біла, мов святе чуття в душі невинній. Як чуле серце, враз в ніч місячну вона Розгортує листки, ллє пахощі невпинні...4
Коли б повірив я казанню мудреців,— Бажав би, щоб чуття ти мала менш вразливі, Але ніколи той, хто сумувать не вмів, Не зможе оцінить і дні життя щасливі.5
Нехай, коли сльоза твоїх торкнеться вій, Мій лишок радості твоє лице прикрасить, Коли ж, мов іскра, жаль сяйне в душі твоїй,— Надія золота нехай його пригасить. 1826Ода вольності
І
Злети, світлий ангеле волі, Над мертвим полинувши світом! Уже на вітчизни престолі Сплелися вінки пишним цвітом І пахощі в'ються з кадила! Поглянь же: це світ обновився,— це люди живуть по-новому! Поглянув — і в небі ясному, Засяявши до небокраю, Розкрив він над Польщею крила І слухає гімн цього краю.II
А там уже на нас чигає в тьмі віків Неволі дух — він гордо топче трони; Гнучись під тягарем кривавої корони Він мовить щось, але не зрозуміти слів! Це обеліск,— письмом, накресленим на нім, Колись він тішив люд, вгортався млою диму, Та зараз, перенесений до Риму, Він — мертвий камінь, непотрібний всім.III
Колись вся Європа здавалась Єдиним готичним собором, Де вірою арка в'язалась, Вінчалась небесним простором... Там голосом старця тремтливим1 Вістилися вироки долі Землі можновладцям гордливим, Бучній королівській садибі,— І промінь освіти поволі Заледве продерся крізь шкельця в соборній розцвіченій шибі. Якийся чернець біля брами2 Спинивсь, не явивши покори,— Він з богом боровся словами, Не прагнучи з господом згоди. Упали, захитані словом, собори,— Проміння засяяло щире... Цей первісний подих свободи Був первісним подихом віри.IV
Зросли, мов сосни, до небес, царі і королі. Хіба знущання з людських прав до помсти не волає?.. На Альбіону острівній землі Був Кромвель, Хто про Кромвеля не знає?.. Він кров'ю Стюартів залив ступені трону І не зійшов на трон, погордувавши ним. Чим є тепер король усього Альбіону? Блискучим привидом, марою, Щербатим місяцем блідим, Що в сяйві сонячнім видніється порою. Та руки велетнів взялися до стерна, Святиню прав несуть численні покоління. Дивіться: за труною знов труна Ввіходить під хмурне Вестмінстерське склепіння!3V
Об Новий Світ іспанське б'є весло... Там продають слабіших дужчі, Там, в Новім Світі, в тьмяній пущі Скорботне дерево зросло4,— Під ним, трудом зморивши груди, У мріях про щасливі дні Гуртом лягали спати люди, Гуртом вмирали уві сні, І смертю сон їх сплачувавсь, бо долі, Бо волі вольної наснився їм прихід. Але зросло там дерево неволі, Зросло над трунами,— могилою був світ. Усе покрила тьма бездонна І дух останньої людини погаса! О ні! На заклик Вашінгтона Американець воскреса, І над чолом його корона — Святої вольності краса. А смерті дерево — це щогла яснодзвонна. Повсталим на гнобителів яса!VI
Тож ночі не бува над вільною землею? Свобода, як орел, летить до всіх країн. Бог вільні племена вкрив ласкою своєю; Героїв нагородить він.VII
Чому так тужно дзвін гуде З сільського бідного костьолу? На цвинтар люд сумний іде, Схиливши голову додолу; Труна, а за труною діти, Знайомих мовчазний гурток. Молитви шепіт сумовитий Колише вогники свічок. Ідуть на цвинтар через браму, Труна — на синовім плечі... Йдуть, чорний розпач несучи, Жалобу чорну і нестяму. Чому вони такі смутні? Чому пойняв одчай родину? Лишилась спадщина рідні, А сам він, лігши в домовину, Забуде смутки та жалі... Брати! Він вмер — він був останій у селі, Хто бачив вільну батьківщину! Сини іще в жалобний одяг вбрані, Хоч вільні землі вже належать їм. До батьківських могил, брати кохані, На них гукати й кликати ходім! Ачей почують заклик наш з могили?VIII
Я бачив, як юнак, ще повний моці й сили, Вогню душі не змігши побороть, Кричав: «Чом пут моїх не розіб'є господь?..» Але навкруг — мовчання безвідмовне, Тож сам він одказав: «Я є життя владар!» О слово, розпачу страшного повне! То завданий його думкам удар Збудив у нього мисль таку жахливу — І впала смертна тінь на голову гордливу. Але одна ця мисль думок зродила сотні,— Які могутні ті думки скорботні! Їх розум множить, збільшує, снує І з недовірством злитися дає... О недовірство! Світоч пекла злий, Що нищить сни і мрії розганяє! Чи є чесноти?.. Ні, чеснот немає, І лиходій уже не лиходій! Але високі почуття людей Ти важиш хибно і недбало,— Так людство думало, і людство закричало: «Хвороба віку — дух недужий цей!» Та тьма була лиш провіщанням сонця. Свободи ангел вже прийшов, Свобода має оборонця. Так зводьте ж світлі чола знов! У даль морську рушайте, смілі! Вперед спрямовуйте кермо! Крізь люті хвилі пливемо, Хтось, може, випливе із хвилі! Подібні ми до тих плавців, Які в глибінь морську пірнають Крізь вир розгойданих валів, Що ними крутять і кружляють. В глибинах зникне не один, Але хтось вирине з глибин, Корали винісши прозорі. Сурмить він в Амфітрітин ріг5, Та згине там багато з них, Навіки залишившись в морі. 1830 ------------------- 1 Тремтливий старець — папа римський. 2 Чернець біля брами — Мартін Лготер. 3 Вестмінстерський собор у Лондоні, де могили найвидатніших людей Англії. 4 «В Америці є дерево, назване деревом смерті. Людина, яка засинає під ним, вмирає». Цю легенду наведено в примітці Словацького до цього вірша. 5Амфітріта — в грецькій міфології богиня моря.Похорон капітана Мейзнера
Його труну взяли з шпиталю друзі, Щоб поховати десь в кутку глухім. Ні мати сліз над ним не лляла в тузі, Ані хреста могильного над ним! Ще вчора був він повен зваги й сили, А взавтра вже не буде і могили. Хоча б йому поклали в домовину Під голову вояцьку карабін! Ще димом пахне дуло карабіну, Що з нього бив по Бельведеру1 він. Хоча б у серці вража сталь чи куля! Так ні! Шпитальне ліжко і кошуля. Чи він гадав в ті ночі світло-сині, Коли вся Польща твердо меч звела, Коли сумний він спав, як в домовині, Та, клич зачувши, сон зігнав з чола, Коли стискав руками карабіна,— Чи він гадав тоді, що так загине? А от сьогодні вийшов сторож з брами, Прийшли й відьми, що трупи стережуть. І розчинили двері перед нами, Питаючи: «За братом ви, мабуть? Чи це не той, з яким учора люди Ще говорили? Чи не він ось буде?» З його лиця стягли рядно шпитальне, Кривавий плат, яким прикритий був, Очима він вглядався в сяйво дальнє, Але від нас обличчя одвернув. Відьмам внести звеліли домовину, Назвавши братом мертву цю людину. Нас приголомшив вид нужди такої, Хтось запитав: «А де ж його ховать?» І відповів нам сторож в супокої: «На тій землі, де божа благодать Дозволила до однієї ями Складати труни з бідними мерцями». Один з нас гірко кинув їм на сплату Якусь монетку і промовив їм: «Хоч Miserere відспівайте брату, Поставте хоч горожу й хрест над ним!» Мовчали ми, роняючи, як шану, І сльози, й гроші в миску дерев'яну. Хай буде хрест, ще й з написом бляшаним, Щоб перед богом він хвалитись міг, Що був в полку дев'ятім капітаном, Мав славу й честь од рицарів своїх І ліг, нічим не скривдивши країни, До складеної з датків домовини. Ти, боже, шлеш свої убивчі стріли На оборонців краю з висоти! Тебе цим прахом молимо щосили, Хоч нашу смерть ти сонцем освіти! Хай з брам небесних зійде день над краєм, Хай бачить світ, як ми отут конаєм! 1841 ---------------- 1 Бельведер — палац у Варшаві; в нього першого стріляли польські повстанці 1830 року, бо там жив царський намісник.Не може недоля мене пригнобити...
Не може недоля мене пригнобити, Я маю дорогу второвану й гожу; Дорога ця: жити — страждати — творити, І так я роблю, більш зробити не можу. Кохання колишнього світлі години, Посвітачі в сяйві зірниць заяснілі; Тепер же значніші є справи в людини, Великі й печальні, мов сонце на схилі. Годинник життя наставляють ці справи І дух, наче жайвір, з них в просторінь пряне. Дай поміч ти жайвору, боже мій правий,— Хай весело злине, хай високо стане. Я краще скажу: як життя пригасає, Угору душа, наче ластівка, мчиться. Дай поміч тій пташці, що в світло безкрає Втопила свої звеселілі очиці. 1845Дайте землі мені смужку єдину...
Дайте землі мені смужку єдину,— Чи забагато, брати мої милі? Дайте хоч брилу, і постать людини, Вільної духом, поставте на брилі,— Зараз же я покажу вам увіч, Що в тої постаті — двоє облич. Дайте-но зірку мені найяснішу, Сяйвом злотистим сповиту комету,— Хай пролітає над пущами в тишу, Ставши для Польщі за смертну прикмету,— Зразу ж зберу свою міць потайну, Крила розкину — і зірки сягну. Браття! Коли я хилюся в молитві, Молячись богу за люд, за вітчизну,— Начебто чую, як кличуть у битву Рицарі, ворога гонячи грізно. Бути отам. Путь по зорях знайду. Зорі ж глузливо питають — де йду? Зорі холодні, світів чортовиння! Ваша невіра мене забиває... Ходжу і так я, вже повен шаління, Всюди говорю, що край наш палає, Кидаю скрізь, мов свідоцтво, вогні,— Ні, то лиш серце палає в мені!.. 1846
Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу
ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у
гостьовій книзі
