Анатолій Жигулін

Вірші

Вартіше медалі


1

Хлопчаком я вишпортував міни
Із важенних весінніх грунтів,
Вдалині
      рожевіли руїни,
Поряд пролісок перший зацвів.

Треба дуже спокійно вдивитись,
Перевірити кожне стебло.
Ось і міна.
          Куди-бо їй дітись?!
Розгортав я поволі «кубло».

Детонатори в кожній «каструлі»,
Три сталевих ростки,
                    три чеки.
І сталеві округлені кулі,
В них доцільно плескаті боки.

Вже не вірю,
           що справді було це.
Чом так легко я ризикував?
А на кулях тих сяяло сонце,
Я коробки страшні розкривав.

Зайвий рух — і за ним небуття.
Виправлять було б помилку пізно.
Та дароване, мабуть, первісно
На щось інше було це життя.



2

Якщо я не учасник війни,
То не думайте, люди, неначе
Тим стражданням не знаю ціни,
Від яких і дорослий заплаче.

Я учасник жахкого вогню,
Коли вікна і двері палали,
Бомбували мене день по дню,
«Мессершмітти» прицільно стріляли.

Я з тридцятого в світі живу.
І роками для фронту не вийшов.
Та сьорбнув я біду фронтову
Серед білих воронезьких вишень.

Я частенько в лікарнях лежу —
В череп влучила куля тодішня.
Про дороги я вірші пишу...
Власне, це вже розмова про інше,

Не бентежте мене і рідню,
Що медалі нема — це ж деталі.
Я учасник жахкого вогню,
Що, здається, вартіше медалі.







* * *


Коли сниться далеке дитинство,
Думаю вві сні по-українськи.
Коли пригадується північ,
Вчувається вимова волинян.

Мови мої рідні!
Як я між вами хвилююся
Вже п'ятдесят п'ять років.
Уже пятьдесят пять лет!

А ще мені запам'яталась пісня —
І дуже давня, і гірка,
Про якихось стрільців,
Що з ворогами боролись колись.
Ота пісня була
Гірка і протяжлива —
Всі стрільці полягли,— 
Не здались.

В Софії,
У братньому слов'янському колі,
У прекрасному й древньому,
Багатостраждальному краю,
Коли ми переспівали
Чимало болгарських і російських пісень,
Я заспівав української.
І кращою народною піснею
Визнали мою.

---------------------
Виділені курсивом рядки в оригіналі 
написані українською мовою





* * *

В. Пєскову


Засипають землею байрак —
Дубняку і вільшини затіння.
І куріє суглинистий прах,
І повисла над яром шпаківня.

Та й вона вже ось-ось упаде
Під коток у жорству щебеневу.
І широка дорога пройде
Там, де стоячи вмерли дерева.

Я не проти прогресу.
Ні-ні.
Розумію масштаби й великість..
Прошу, часе, в моїй стороні
Збережи хоч яку-небудь дикість,

Збережи комишів гущину,
Збережи і шипшину, і вишні,
Й ту незайману ще тишину,
Із якої ми всі колись вийшли.

Збережи сільські верби в імлі,
Чорні гнізда і сплетені крони,
Хай спокійно живуть на землі
Хоч звичайні граки і ворони.






* * *

О. Яшину


Я навмання прошкую полем.
Хрустить межа — а я іду.
Що знов пригадується з болем,
Чого ніяк тут не знайду?..

Напевне, станеться тепер це...
В степу обвітрений тернок,
Я підійду і вийму серце,
Повішу серце між гілок.

В житті не знатиму незлагод.
Дроздина гамірна сім'я
Зрадіє ко́льорові ягід.
Насправді-бо — це кров моя.

Надсилайте свої зауваження та запитання на адресу ukrlib@narod.ru,
або залиште запис у гостьовій книзі